Пульс 101

22. Прощення

Лукерія

Пригорнувши до себе колінки я дивилась в дальній кут кімнати, щось дивне відбувалося, маленька тінь почала прояснятись. Я нахмурилась, а після переді мною з'явився Маттео. Він?...

Він був тут?... Я несвідомо злегка усміхнулася, маленька капелька впала мені на руку і я зрозуміла що - це моя сльоза. Я звісила ноги з ліжка - хотячи підійти, але забоялася. Можливо це знову повторюється? Я захитала головою в знак протесту "Ні".

-Ти прийшов? - тремтячи видала я, та він мовчав. -Я-я хотіла усе виправити правда, - почала виправдовуватися. - Але ти зник... Ти пішов ніби тебе й не було. Зник... Я багато дзвонила, але твій телефон був поза зоною, я писала SMS, але також нічого. Я писала листи, але відповідей не було. - сльози помалу капали на мої коліна, але я не звертала на це уваги, я хотіла щоб він знав усе що відбувалося зі мною, хотіла знову бути з ним. Разом. Мені всеодно на те що сталось тоді. -Те що я побачила три роки тому - зламало мене... так я прогнала тебе, але потім я хотіла поговорити, повернути тебе, але на жоден лист ти не відповів. - я важко вдихнула повітря боячись з тривогою всередині мене, але він нічого не відповідав. Слухав. -Я ходила до психолога всі ці роки. Мене хотіли відправити в клініку через те що вважали що я збожеволіла. - я посміялася з себе. -Але ж хіба любити когось - це божевілля? Я... Я кожен день, кожну хвилину чекала що ти прийдеш, - і тоді я зрозуміла, і визнати це було важко. - Та ти не прийшов. Ні тоді, ні зараз, адже... - мої руки почали тремтіти, а повітря ставало де далі менше адже те що я скажу зараз стане великою купою відчаю. -Маттео я... я не знаю чи навіть зараз ти справжній. Можливо зі мною грається моя підсвідомість, бо я зараз так сильно потребую тебе, мені так важко, Боже... - я почала помічати що він стає практично невидимим. -Ні, тільки не знову! Ти не можеш! - я піднялася з ліжка впавши перед ним на коліна благаючи щоб він не пішов. -Не треба знову!!! - та він не слухав, він просто знову зникав. Знову, коли я говорила про те як мені боляче, і те як мені шкода що прогнала його. -Повернись до мене!!! - панічно викрикнула щоб він почув мене, та він розчинився в повітрі. Його нема. Він не повернеться, я прогнала його. -Чому? Чому ти не можеш просто повернутися! Я так сильно образила тебе? - кричу дивлячись в пустий кут кімнати де буквально щойно стояв він. -Я не можу бути божевільною! - я вхопилася за своє волосся вириваючи кілька пасм, щоб відчути фізичний біль, але цього не сталося.