Чиста віра

𝒄𝒉𝒂𝒑𝒕𝒆𝒓 𝟏

~Лара
Мені було 17, а він на 13 років старший за мене.
Все сталось так неочікувано. Коли ми зустрілись поглядом, я зрозуміла, що це не звичайний нейтральний контакт, це щось більше. Він та я. Щось надприродне, шалене. Те, чого мені так давно не вистачало. Але, що я кажу. Забудьте.
Я Лара-дівчина, яка живе у одному з міст США. Має люблячу сім'ю: мама, тато та старший брат. Зустрічаюсь із найкрутішим хлопцем у школі та ходжу на вечірки зі своїми подругами. Все звучить, наче давня підліткова мрія, чи не так? Живу найприкольніше американське життя, але останнім часом ніби хочеться побути самою, заглибитись у свої думки та не вилазити звідти багато, багато годин. Відчути новий подих чистого повітря.
Та зараз не про це. Все почалось тієї самої осені. Осінь, яка змінила мене та його.
***
Я прокинулась, виринаючи з глибокого сну. На вулиці занадто добре світить сонце. А чи не означає це, що...Я подивилась на годинник. Бляха. Я ж запізнююсь до школи. А це тільки перший день.
Я швидко виповзаю з ліжка та біжу збиратись. Відкриваю гардероб та беру те, що перше падає на руки: светр на штани. Так, мене великою чистюлею точно не назвеш. Потрібно якось обовʼязково все перебрати!
Я біжу у ванну та швидко приводжу себе до порядку. Сьогодні, навіть дивно для мене, не зробила макіяж. Не скажу, що маю якийсь комплекс, просто не дуже полюбляю показувати своє обличчя без якогось ефекту. Але я дуже сильно поспішаю, тому насрати.
Забігаю у кімнату, хватаю сумку. На телефоні 10%. Прекрасно.
Я збігаю сходами вниз. Зустрічаю маму, яка вже збирається їхати на роботу. Кожного дня там з татом. Бізнес, що й казати.
- Доброго ранку. Я так і знала, що ти запізнишся.- мама показала на своєму обличчі широку посмішку- так, чому ж проспала?
Я беру зі столу яблуко. Хоч якийсь перекус. Поїм у їдальні, потрібно тільки взяти гроші.
- Забула завести звечора годинник.
Згадуючи про нього, я дивлюсь на стрілки, які через пʼять хвилин мають пробити девʼяту.
- Чорт.
- Можу підвести, якщо хочеш.- мама посміхається- вдягай взуття і швидко йди до машини. Мені по дорозі, тому підкину.
Я була їй дуже вдячна. Куштуючи останній хруст яблука, йду за кросівками та виходжу на вулицю. Сьогодні прохолодно, але небо чисте. Як же я обожнюю таку погоду.
- Не літай у хмарах.-я виринула із мрійливих думок, почувши голос рідної людини та пішла до машини.
Ми їхали недовго. Не встигла я й оком змигнути, як машина загальмувала. І знову перед очима постає місце, яке таїть в собі стільки чудових та крутих спогадів.
- Ну що ж.- мама заговорила першою.- Гарно тобі провести свій перший навчальний день.
- Дякую.- це слово було справді щирим.
Я вирішила запитати про те, що питаю кожного дня.
- Ви з татом сьогодні знову будете пізно?
Мамина посмішка спохмурніла, змінюючись на налиті сумом очі. У батьків рідко бувають вихідні. З роботи вони повертаються тоді, коли ми вже вкладаємось спати. І так було постійно, з самого дитинства. Тому більшість часу я з братом проводили з бабусею.
- На жаль, так. Сьогодні нам потрібно зробити більше роботи, ніж зазвичай. Але я обіцяю, що ми з твоїм татом обовʼязково найближчим часом візьмемо вихідні, щоб провести їх з вами.
Чесно, я не відчуваю, що це справді так і буде, але потрібно вірити хоча б у це.
Я сильно та швидко обіймаю маму та вистрибую з авто. Ми обмінялись найчастішим словом «бувай».
В той час вже як 3 хвилини йшов урок. Я біжу до свого кабінету, де вже проходить перший у новому навчальному році. Це має бути світова література. Кажуть, що її вчителем має бути хтось новенький. Минулий був ще тією занозою. І на краще, що він звільнився.
Я вже підійшла до дверей, як відчула чиєсь важке дихання за моєю спиною. Не розумію чому, але я злякалась. Злякалась так, що не могла поворухнутися. Той, хто був ззаду, пахнув свіжомеленою корицею та чимось різким, не могла розібратись що саме. Але запах мені сподобався.
- Ви будете заходити?
Тепер я остаточно заклякла. Голос був такий твердий та по-справжньому чоловічий. Тільки не кажіть, що це...
Я повернулася до НЬОГО. Переді мною стояв чоловік, хорошої статури та з декількома папками на руках. З каро-зеленими очима, чистим темним волоссям...
Він дивився на мене простим поглядом, все чекаючи на мою відповідь.
- Вибачте, так.
Я повернулась та відчинила двері до класу. Зустрілася поглядами з подругою Джесі та своїм хлопцем Райлі.
Сідаючи за парту, я передала швидкий привіт їм двом. Згодом пролунав шепіт, адресований мені.
- Чому спізнилась?- голос мого хлопця
- Проспала, як бачиш. Це був найгірший ранок.
Повернувшись обличчям, попереду я знову побачила нашого нового вчителя. Він писав своє імʼя та прізвище на дошці білою крейдою, яка з кожним помахом руки обсипалася маленькими цяточками, як сніг. Закінчивши-почав говорити прямим голосом:
- Моє імʼя Джозеф Браун. Я ваш новий вчитель світової літератури. Минулий звільнився, тому щоб якось допомогти вашій школі-вирішив, що потрібно тут працювати.
Джозеф. Звичайне імʼя майже кожного американця. Але сам він не звичайний. Отже, надіюсь, що моя інтуїція мене не підводить і я впевнена, що він буде кращим, ніж той старигань.
Поки я думала-почула голос. Той самий голос, який пролунав у моїх вухах хвилину тому.
-Місіс, як вас звати?- Містер Браун повернув свій погляд прямісінько на мене.
Чесно, я здивувалась. Чому він питає саме мене, а не когось іншого?
-Лара. Девіс.-швидко та сухо відрекомендувавшись.
- Місіс Девіс, я розумію, що ви вже доросла і маєте право обирати те, що ви хочете робити. Але запізнення на урок в перший же день навчання не входить у стрічку цього переліку. Майте повагу як до мене, так і до інших. Не запізнюйтесь і буде вам щастя.
Що. Це. Бляха. Щойно. Було. Цей козел реально вирішив принизити мене при всьому класу? Раз на те пішло, то чому він не міг мені сказати про це пізніше?
Я сиділа у повному шоці від почутого.
- Вибачте, але ви самі запізнились. І яке ви взагалі маєте право принижувати мене ось так?
Джозеф підняв голову та спрямував шалені очі на мене. Він був злий, від мене, мабуть. Ну що ж, так йому й треба.
Але він проігнорував моє втручання. Взяв до рук одну із папок і сказав два слова:
-Починаємо урок.