Чиста віра

𝒄𝒉𝒂𝒑𝒕𝒆𝒓 𝟖

~Джозеф
Я й сам не зрозумів, як вимовив останню репліку. Бляха, я ж мав ігнорувати її, тому що хотів захистити. Схоже, що не можу. І ніколи не зможу.
Урок закінчився. Всі учні зібрались і вийшли з кабінету, окрім Лари. Я знав, що вона сердиться на мене, бо перестав відноситись до неї як раніше. Спочатку вірив, що більше ніколи не буду звертати на неї увагу, та, мабуть, нам обом це не під силу.
Вона підійшла до мене.
— І що це було?
Я мовчав. Хочу, щоб Лара вилила весь бруд у моє лице, бо я заслужив.
Дивлячись у її очі, я бачив щось невідоме і таке прекрасне.
— Джозеф, чому ти почав ставитись до мене як до лайна? Що сталось? Чому ти, бляха, сердишся на мене просто так? Що я зробила?
— Ти нічого не зробила.
— Тоді чому все так змінилось? Ми обоє маємо визнати те, що якісь почуття та й вирують між нами. Скажи мені, прошу, що я не нафантазувала цього собі у голові!
Ні, ти не нафантазувала. Я вже давно тебе жадаю.
Я підійшов до неї. Ми стояли так близько одне до одного, що ще трохи, і наші душі сплетуться у єдине ціле.
Я подивився на її вуста. Боже, які ж вони легкі. Думаю, що й на дотик такі самі.
Не контролюючи себе, провів своєю рукою вздовж її. Дійшовши до шиї, я нахилив її обличчя ближче до мого.
— Ти не уявляєш, як давно посіла місце у моєму серці. Не знаєш, що постійно, коли дивлюсь на тебе мої очі палають, пожираючи тебе. Ти засіла у моїх думках так, що я більше не можу думати про щось інше. — тихо мовив я. — Кожного, бляха, разу я хочу притулити тебе до стінки і жадібно цілувати твої вуста. Торкатись всіх дюймів твого прекрасного тіла. Я хочу, щоб коли ти чула моє імʼя, згадувала про те, як я обціловував тебе всю.
Лара нахилилась, ледве торкаючись моїх вуст і пошепки промовила:
— Тоді зроби те, що ти щойно сказав.
І я більше не контролював себе.
Лара кинула свій портфель на підлогу і наші вуста злились воєдино. Я цілував її палко, так жадно, ніби ніколи не хотів відпускати.
Я підняв її, торкаючись своїми руками за її стегна та посадив на стіл. Бляха, ну за вчительським столом ще ніхто й ніколи не займався коханням.
Я відпустив її вуста, прикусуючи, і почав обціловувати її шию. Бляха, яка ж вона солодка на смак. Я чув, як Лара важко дихала. Її руки обхопили моє волосся, притискаючи до себе та бажаючи більшого.
Насрати на правила. Насрати на Кейна. Вона моя. Боже, ця дівчина зводить мене з розуму. Чому я не зустрів її раніше? І чому мені не сімнадцять?
— Джозеф...
Я подивився у її обличчя. Мені так подобалось, коли Лара вимовляє моє імʼя. Особливо «містере Браун». Це звучить так сексуально.
— Скажи правду. Скажи, що також хотіла мене, хотіла відчути мої вуста на своїй шкірі. Кожного бісового дня ти думала про мене.
Вона тихо і палко промовила:
— Так.
— Хороша дівчинка. — з усмішкою вимовив я. — Ти не уявляєш як припала мені до душі у перший день нашої зустрічі. Я ще ніколи не зустрічав такої прекрасної, сексуальної і палкої людини. Я готовий молитись тобі на колінах.
Лара взяла у руки моє обличчя і притисла свої вуста до моїх. Ми хотіли закарбувати цю мить назавжди, знаючи, що ніколи не зможемо бути разом.
Вона дихала важким повітрям. Її пальці на руках були не розслаблені.
— Джозеф, я хочу тебе.
Я теж хочу тебе, сонце, але ми не можемо.
Наш поцілунок став більш мʼяким, ніжним.
Я цілував Лару знову і знову, ніби не хотів відпускати.
Згодом вона відірвалась від моїх вуст, дивлячись на мене сумним поглядом.
— Я так хочу бути з тобою. Відчувати твій запах. Кохати тебе.
— Знаю, але ми не можемо.
Лара обійняла мене. Я теж.
— Пообіцяй, що наші почуття одне до одного існують не просто так.
Яка ж вона прекрасна.
— Обіцяю.
Вона відпустила мене, злізаючи зі столу. Взяла портфель та пішла до виходу, але зупинилась, повернулася до мене і... чорт, посміхнулась.
Я завжди насолоджувався її усмішкою. Такою справжньою і чистою.
Лара вийшла і зачинила двері, а я стояв і посміхався, як малий підліток.
***
Я йшов по вуличкам міста, згадуючи те, що сталось сьогодні зранку.
Досі жадав, досі хотів. Добре, що зупинився вчасно. Є дуже багато причин, чому ми не можемо не те, що цілуватись, а взагалі мати дружні стосунки.
Лара ще багато не знає про мене. Про минуле, яке я так сильно хочу забути.
Вітер холодними лініями лягав мені на щоки. Вже було зрозуміло, що скоро буде зима.
Пора року, коли потрібно відпустити минуле. Але я ніколи не міг цього зробити. Кожного разу хотів не згадувати, але спогади всеодно вилазили іншим боком.
Я вирішив не думати про це.
Зайшовши до книгарні, відчув теплий аромат меленої паризької кави та свіжої ялинки.
Я вирішив купити щось почитати, але не знав, що саме. Можливо, когось із сестер Бронте або Оскара Вайлда.
Завжди любив тинятися по книгарні годинами, розглядаючи старі та нові екземпляри. Так само було і сьогодні.
Коли ти торкаєшся сторінок — відчуваєш таємну історію, яка закарбована далеко у словах героя.
Все ж таки я обрав "Буремний перевал". Читав цю книжку дуже давно. Мабуть, у свої чотирнадцять. Вирішив перечитати.
Заплативши, я вийшов та пішов додому, насолоджуючись осінніми барвами. Мені подобалось, коли люди нікуди не поспішають, у місті тихо та спокійно.
Ходячи по парку, я вирішив сісти на лавку та відкрити книжку.
Але з неї випав аркуш. Знову.
Я нахилився та підійняв його, насупившись. Що Кейн знову від мене хоче?
На всяк випадок я подивився по сторонам. Поблизу наче нікого не було.
Розгорнувши аркуш, я прочитав вміст.
"Схоже, ти мене взагалі не слухаєш."
Його сталкер, виходить, вже знає про мене все, якщо зміг довідатись про те, що ми робили з Ларою сьогодні у кабінеті.
Це було недобре. Дуже недобре. Я не хочу, щоб моє сонце постраждало від рук бридкої людини.
Але я маю тільки два варіанти.
Перше: відпустити Лару.
Друге: розповісти їй всю правду.