Чиста віра

𝒄𝒉𝒂𝒑𝒕𝒆𝒓 𝟗

~Лара
   Сьогодні має бути вечірка у школі на честь Хелловіну. Я зі своїми подругами вже встигли купити всі костюми та косметику.
  Я сиділа навпроти дзеркала, роздивляючись своє обличчя у ньому. Скільки ж всього побачили ці очі, скільки почули вуха та відчули вуста...
  У моїх думках знову чітко почав вимальовуватися момент із Джозефом. І чесно, мені соромно. Соромно за те, що я наважилась, сказала. Ні, це неправильно. Я не можу бути з ним.
   Поглянувши на годинник, зрозуміла, що потрібно збиратись. Почала я з макіяжу. Хочу бути вампіром. Чому? Я ще з дитинства захоплювалась чимось нереальним. Тим, що не притаманне сучасному світові.
  Закінчивши, взялася за гардероб. Образ виглядав дуже спокусливо та сексуально. Я поглянула на себе в дзеркало. Моє тіло було ідеальним. І я сама ідеальна.
  Я почула стук у двері.
— Ти тут. — почувся голос Кіліана за моєю спиною. — Виглядаєш бомбезно. Моя молодша сестричка вирішила спокусити когось сьогодні?
  Я усміхнулась.
— Мені не властиве таке, ти ж знаєш. Я занадто соромʼязлива.
— По тобі видно. — він роздивився мене з ніг до голови. — Ні, справді, ти дуже гарна. Готова до вечірки?
  Я кивнула. Взяла сумку, ключі і ми рушили до машини.
  Ми вже були в дорозі. Кіліан вирішив завести мене.
— Я тебе заберу опісля, тільки дай знати.
— Без проблем. Я рада прийняти твою добродушність.
  На радіо грала пісня a-ha "Take On Me", створюючи атмосферу протягом усього часу, доки ми їхали до школи.
  Кіліан зменшив звук і почав говорити:
— Лара, я знаю як ти ображена на Райлі. Він хоче вибачитись перед тобою.
— Кіліан, давай не зараз.
— Я знаю, просто... дай йому шанс вибачитись перед тобою. Я не змушую тебе з ним знову розмовляти, дружити чи зустрічатись, якщо на те пішло.
— Зрозуміло, оскільки він твій хороший друг, але наразі не маю жодного бажання його бачити. Поговоримо про це пізніше. Давай не псувати сьогоднішній вечір.
  Весь інший шлях ми їхали в тиші. Та через деякий час на горизонті виднілася школа. Місце, в якому було все: перші друзі, вечірки, сльози, поцілунок...
  Я відчинила двері і вийшла з машини.
— Я зателефоную тобі.
— Без проблем. — відповів Кіліан.
  Стоячи на тротуарі, я дивилась як він відʼїжджає на своєму авто у бік дому. Фари розмивалися чим далі.
  Я дістала телефон і побачила пропущений від Джесі.
  Гудки йшли недовго.
— О, Лара, нарешті. Ти де зараз?
— Я підходжу до входу. Скоро буду.
— Супер, ми тебе чекаємо з напоями.
  Я через телефон відчула її хтиву посмішку.
— Я вже не дивуюся тому, що ви прихопили алкоголь у школу.
  Почувся віддалений сміх і Джесі скинула трубку.
  Вечірка була в спортивній залі. Зайшовши туди, я побачила багато людей, почула сміх та голоси. Проходячи між ними я ніяк не могла знайти свою компанію, але згодом хтось схопив мене за руку.
— О, Джесі, нарешті ти мене знайш...
  І знову я, дурепа, думала, що то справді буде вона?
  Зверху на мене дивились темні очі Джозефа. Запах парфумів вдарив мені в ніздрі, створюючи насолоду.
— Лара, нам треба поговорити.
— Давай не зараз. Мої друзі зрозуміють, що мене немає.
— Але це дуже серйозно.
  Я не знала куди себе втиснути, де сховатися. Він точно буде зі мною говорити на рахунок тієї сцени.
— Добре, але тільки на декілька хвилин, ненавиджу щось занадто довге.
— Це не займе багато часу.
  Ми почали просуватися між людьми, але Джозеф за руку мене вже не тримав. Його спина, як гора, закривала мене від інших, ніби захищала.
  Вийшовши у коридор — попрямували до віддаленого кабінету. Коли ми підійшли, то він дістав ключі, щоб відімкнути двері. Робив це непоспішно.
  Я зайшла до кабінету. Тут зазвичай були уроки історії.
— Ти так роздивляєшся кабінет, ніби знаходишся тут вперше. — почувся ззаду мене голос з посмішкою.
— Я просто дуже люблю цей урок. Завжди захоплююсь ось тими портретами видатних людей, які відіграли важливу роль.
  Очима я вказала на стіну у кінці кімнати, де були намальовані люди. Джозеф поклав ключі на стіл і підійшов до них, а я за ним.
— Знаєш, коли я вчився в школі, теж дуже любив історію. Навіть в майбутньому хотів бути якимось археологом чи типу того. Мене завжди заманювали розповіді про життя цих людей. Звичайно, це круто, що вони зробили, але життя — ось, що найцінніше. Я дуже часто міг зависнути у бібліотеці, шукаючи якісь архіви. Це було моєю пристрастю.
  Його голос був наповнений ностальгією та минулим бажанням.
— А чому ж не став тим, ким хотів би бути?
  На хвилину його очі бігали по кабінету. Подивившись на нього, можна було зрозуміти, що Джозеф хотів сказати, але ніби не міг. Ніби щось його стримувало.
— Помилка минулого. Пішов не по тій дорозі. У той момент у мене були інші пріоритети.
  Я кивнула. Кабінет окутала напружена тиша. Довга. Хвилина за хвилиною я чекала, щоб він щось сказав. Слово.
  Джозеф подивився на мене.
— Лара, я знаю, що тобі зараз буде некомфортно, але потрібно обговорити нашу сцену.
  Ком у горлі застряг. Мої щоки стали червоними.
— Ми обидва можемо сказати те, що це було зроблено під впливом палкого взаємобажання. — тихо промовив він. — Будьмо чесними, це видно, що у нас хімія.
  Мені різко стало погано, соромно, але спромоглася відповісти.
— Я цього не заперечую.
— І ти розумієш, що це може нашкодити тобі, як учениці і неповнолітній, і мені, як дорослому вчителю.
  Я не знаю чому, та сльози забриніли на моїх очах. Джозеф дивився на мене. Його погляд перемістився на мій костюм. Він розглядав кожен дюйм, кожну частинку. Він захоплювався.
— Але виглядаєш прекрасно.
  Швидка посмішка зʼявилась на моєму обличчі. Я завжди любила, коли важку хвилину розвіює щось приємне. «Не бійся маленького світла у темноті. Ти завжди знаходиш щось хороше у поганому.» — так завжди казав мій батько у дитинстві.
  Джозеф видав глибокий та шумний видих.
— Отже, Лара, нам потрібно поставити крапку на цій ситуації. Я хочу тебе захистити від...
  Слова розвіялись у темній кімнаті. Джозеф замовкнув, та я не звернула на це жодної уваги.
— Джозеф, я це розумію і ні на що не хочу надіятись.
  Я відчувала себе дурепою.
— Твої почуття важливі для мене. Ти маєш право на емоції.
  Джозеф лагідно взяв мене за руку і я миттю заспокоїлась.
  Ми розуміли, що не можемо бути разом. Ми розуміли, що це ніколи не буде можливим...