Чиста віра

𝒄𝒉𝒂𝒑𝒕𝒆𝒓 𝟑

~Лара
Я зі своїм хлопцем та друзями пішли святкувати початок навчального року. Дуже сумно усвідомлювати те, що цей рік для нас останній. Потім кожен піде своєю дорогою. А я...
Не знаю. Я не уявляю свого майбутнього. Не розумію ким хочу бути у житті. Я дуже надіюсь, що це ненадовго і все ж таки щось допоможе мені віднайти свій поклик. А можливо хтось.
Ми зайшли до «Гриль Бару». Це місце завжди залишалось нашим улюбленим. Я сіла за стіл неподалік, всі інші теж.
— Отже, я відчуваю, що цей рік буде крутішим за всі попередні. — промовила Джесі.
— Ойй, чорт, білявко. Ти завжди так кажеш. — промовив мій брат.
Його імʼя Кіліан. Він старший за мене на два роки. Тусується у нашій компанії, оскільки Райлі та інші хлопці його найближчі друзі. Я думаю, що з цього моменту зрозуміло, як ми познайомились з моїм хлопцем.
— Тебе це має тривожити? Ти ж закінчив вже давно школу. — Джесі завжди любила познущатись над Кіліаном і, схоже, йому це подобалось. Я не закриваю очі на те, що інколи між ними щось відбувається, якась хімія. І таке постійно. Їм це справді подобається? Просто кепкувати одне з одного та часто переглядатись? Але ж це не мої справи, краще хай все йде як потрібно. Я не хочу влазити у їхні відносини.
— Я просто наголошую на очевидному. — посмішкувато сказав Кіліан.
Джесі зробила смішний вигляд, ніби образилась. В той час Райлі обіймав мене однією рукою. Було так комфортно, але чогось не вистачало. Можливо, я навʼязую собі такі думки, а, можливо, бачу очевидне. Я вирішила заблокувати ці роздуми.
— Кому пива? — я почула голос Майлі. Також моя хороша подруга. Вона завжди була, є і буде душею компанії. Мені подобається її гумор, та й сама є дуже гарною. Смугла шкіра, кучеряве волосся. Майлі родом із Бразилії. Познайомились із нею у школі на фізкультурі. І досі спілкуємось.
Поки я згадувала, то всі говорили на іншу тему.
— До речі, як вам новий вчитель світової літератури?
У мене аж волосся стало дибки. Я була настільки зла на того покидька, що згадувати про нього було найбільшою помилкою.
— Він козел. — відповіла Джесі. — сьогодні від при всьому класі принизив Лару. Це була жесть. Ну от скажіть, як можна так жорстоко сказати про запізнення? Чи не міг містер Браун сказати їй про це пізніше?
— Давайте — перебила я свою подругу — не згадувати про цього дурня. Він мені задає жахливий настрій.
Після цього ніхто й слова не вимовив на цю тему. Ми сиділи, проводили класно час, сміялись. Раптом Райлі прошепотів мені на вухо:
— Чи не хочеш побути зі мною на одинці?
Чесно, я була не проти. Я погодилась на його пропозицію. Ми сказали друзям, що скоро повернемось, а самі вийшли з бару і заховались у затінку.
— Ти сумувала за мною? — тихо запитав Райлі.
— Трохи є.
Він притиснув свої вуста до моїх. На смак вони були... звичайними. Ми цілувались. Довго. Аж раптом Райлі промовив:
— Не засмучуйся через того засраного вчителя. Браун не має права казати такі слова.
— А чому ти не заступився за мене?
Ми зупинились. Я й сама не зрозуміла, як вимовила останні слова. Це питання вилетіло з моїх вуст неочікувано, але правдиво. Тому вирішила не зупинятись на цьому і продовжила:
— Як я знаю, хлопець має захищати свою дівчину, а вона його. І якщо перший не робить цього — то це просто смішно.
Райлі потер шию. Бачила, що йому було не комфортно. Але я сказала очевидні речі.
Він мовчав довго. Мені ставало тільки неприємно знаходитись разом з ним.
— Лара, я... послухай. Це сталось так неочікувано та я й не звернув великої уваги на...
— Правильно, ти не звернув ані якої уваги. І мені від цього гидко. Вибач, Райлі, але сьогодні я не маю наміру з тобою спілкуватись.
— Зачекай...
Але я вже заходила до бару. Сказала друзям, що маю терміново поїхати додому. Взяла сумку та пішла до виходу. Відкриваючи двері, я випадково вдарилась об чиєсь велике плече. Я почала вже огризатись, але подивившись на лице, я зрозуміла, що воно занадто знайоме. Це був Джозеф.
Він дивився на мене. Ми не відривали очей одне від одного. Можна було б так провести вічність... Щось у цих очах було незвичне. Але чому я про це думаю, він ж виродок! У результаті сказав:
— Вибачте, міс Девіс, якщо не помиляюсь.
Я досі була на нього зла, тому зиркнувши похмурим поглядом вийшла з бару.
Вже було доволі темно. Тільки ліхтарі підсвічували американські вулиці. Мені подобалась ніч. Ти можеш вічність дивитись на зірки, коли сонце — навпаки, робить тобі боляче. У дитинстві я любила лежати на задньому подвірʼї, коли всі спали, і спостерігати за небом. Зараз я б віддала все, аби відчути та пережити дитячі спогади знову.
Не встигла я й пройти пʼять метрів, як ззаду почувся той самий голос:
— Вибачте за сьогоднішнє. У мене не було настрою, тому мені обовʼязково потрібно було зіпсувати його комусь іншому. І я щиро прошу вибачення.
Я повернулась до нього обличчям.
— От не можу зрозуміти. Ви наче, містере Браун, доросла людина і потрібно, як би це грубо не звучало, слідкувати за своїм язиком. У мене також зараз немає настрою, тому вибачати вас не буду.
— А що сталось?
Чесно, я була в шоці. Чому він питає мене про це? Яке має діло? Йому що, справді цікаво?
— Краще вам не лізти у життя звичайного підлітка.
Джозеф підійшов ближче. Він був одягнений у білу футболку та спортивні штани. Коли наблизився — я відчула той самий запах: кориця та незрозуміла мені різкість.
Я хотіла відійти, справді, але мені було не силу ступити крок.
Містер Браун хотів щось сказати, але ззаду почувся голос:
— Лара, ти ще тут?
Бляха, це Райлі. Я ж йому чітко дала зрозуміти, що не маю наміру сьогодні з ним говорити.
— Вибачте, містере Браун, але мені потрібно якнайшвидше дійти додому.
— Якщо є велика потреба — я можу підвести.