Чиста віра

𝒄𝒉𝒂𝒑𝒕𝒆𝒓 𝟒

~Джозеф
  Сам не зрозумів, як вимовив ці слова. Відколи я, бляха, почав переживати за свою ученицю? Це дуже дивно як для мене, так і для неї. Але я мав хоч якось залагодити провину перед Ларою. Не хочу, щоб між нами були негативні стосунки. Я хочу, щоб Лара довіряла мені. Як вчителю, звичайно.
  Вона подивилась прямісінько у мої очі. Я вже боявся, що ця ситуація закінчиться так само, як і біля дверей бару. Та Райлі вже був поблизу.
— Я про це точно пошкодую. — тихо промовила Лара.
  Вона підійшла до мене та вказала на всі машини на парковці. І ми покрокували до моєї.
  Я розблокував двері та відчинив пасажирські, запрошуючи свою ученицю до автівки. Бляха, я був готовий до всього у цьому житті, але не до того, що буду бігати за підлітком, вибачатись, та ще й пропонувати підвести її додому. Але мене заспокоювала думка, що якнайбільше людей не тримають на мене зла.
  Ми вже були в дорозі.
— Де ти мешкаєш?
— Я не хочу, щоб ви знали де я конкретно живу, тому висадите мене недалеко. Знаєте де на перехресті Оушен-стріт є невеличкий магазин морозива?
  Так. Звичайно знаю. Колись ми з батьками подорожували американськими містами, я був ще малий, але до сьогодні чітко памʼятаю кожну хвилину проведену з ними. Ми приїхали до Сан-Франциско на два дні: у кожному місті зупинялись на короткий час, оскільки мали на меті відвідати якнайбільше. І в той день ми хотіли побачити парк «Золота брама», але загубились на вулицях, які не були заповнені людьми. Ми проїжджали Оушен-стріт і я, як і всі малі, побачивши морозиво, дуже сильно його захотів. Батьки все ж таки купили його мені. Я був такий задоволений. Навіть памʼятаю яке воно було: фісташкова кулька з политим шоколадним кремом. Тому так, я знаю де знаходиться це місце.
— Так. Підвезу туди.
  І ми їхали в тиші. По радіо тихо звучала пісня якогось американського співака. А Лара дивилась у вікно. Я вирішив глянути на неї, але скло з її сторони відображало на собі наші лиця. Тому, побачивши, що вона помітила мене там — відвернувся.
  Ми зупинились, але Лара не виходила з машини. Надворі було темно, а тиша огортала наші тіла. Така атмосфера не жахала мене, навпаки, я насолоджувався цією миттю. Все-таки, через деякий час, справа від мене я почув її голос, який вимовим наступне слово:
— Дякую.
  Вона подивилась на мене зі щирістю в очах. А я, як малий дурень, не міг не глянути на неї. Зоровий контакт протримався близько пʼяти секунд, як цю мить перебив дзвінок її мобільного. Лара відвела погляд та взяла слухавку.
— Алло, так, через декілька хвилин буду вдома.
  Я зрозумів, що то був хтось з її батьків. Лара поклала слухавку і знову глянула на мене.
— Ну що ж... до завтра, містере Браун.
  Я просто махнув головою, а вона вже виходила з машини та зачиняла двері.
  Я не поїхав одразу, ще простежив як Лара йде додому. Дивне відчуття сиділо у мені... і я дуже надіюсь, що це не переживання. Але, схоже, то воно і є.
  Коли її не стало видно, я сказав собі пошепки:
— До завтра, Лара Девіс.
                                     ***
  Наступний день був таким самим, як і попередній, але без сварки з моєю ученицею. Вона привертала мою увагу частіше, а мені це дуже не подобалось. З хлопцем на моєму уроці Лара не спілкувалась. І я здогадуюсь, чому.
  Закінчивши свій робочий день, я подався до залу. Це був якийсь новий, тому вирішив подивитись чи підійде він мені.
  Ще з підліткового віку я займаюсь спортом. Він вже як наркотик, яким я готовий зловживати ще, ще і ще. Замінить тобі похід до психолога. Тому це для мене як бонус. Я ніколи нікому не відкриваюсь після того, що сталось, коли я був малий. Мене булили у школі — я терпів. Не любляча прийомна сімʼя — терпів. І так можна перелічувати ще дуже довго. Тому й погрузився у спорт.
  Перебуваючи у своїх роздумах, я й не помітив, як прийшов до пункту призначення. Відчинив двері та ступив крок усередину.
  Це був доволі просторий зал, багато тренажерів, не забите людьми приміщення — все, як я люблю. Я підійшов до столу, щоб взяти абонемент.
— Добрий вечір, чи можна...
  До мене повернулася... Лара? Я очікував побачити кого завгодно тут, але не її. Я вже боюся, що це занадто дивний збіг обставин — постійно бачити її.
  Вона теж була в шоці.
— Ну, добрий вечір, містере Браун. Не очікувала вас побачити тут. Ви щось хотіли? — сказала моя учениця легкими, як пірʼям, вустами.
  Я досі стояв. Слова — оніміли, ноги — приклеїлися до підлоги. «Потрібно триматись» — фраза, якою я керуюсь все своє життя. Але, коли бачу її — не можу. Лара перша людина, якій я постійно хочу відкритись. Показати своє життя, свої переваги та недоліки, а саме головне — минуле. Але ж вона моя учениця. Вчителі не можуть зближуватись з ними.
  Я взяв себе в руки та промовив до неї наступні слова:
— Хотів би взяти абонемент.
  Кутики Лариних губ трішки піднялись.
— На місяць чи на рік?
  Та хоч на десять, аби бачити тебе.
— Давай поки на місяць. Потрібно ще адаптуватись тут і вже тоді буду вирішувати.
— Добре. — сказала Лара, дістала коробку та взяла паперовий абонемент, — ось. — вона нахилилась ближче до мене, — тут напишіть своє імʼя та прізвище.
  Моє серце почало битись набагато швидше, хоча між нами не було маленької відстані, але ця набагато ближча за всі минулі. Інколи я боюсь, що починаю шаленіти від неї. Чи це я просто уявляю?
  Я взяв ручку, підписав папір та дав гроші.
— Отже, тепер я можу провести вас до чоловічої роздягальні.
  Лара підійшла до мене та провела до планового місця.
— Ось тут душ, дзеркало та маленькі шкафчики. Все для вашого комфорту.
  Я подякував та розташувався. Вона вже збиралась йти, але я її зупинив.
— Лара...
— Що?
  Вона так швидко відповіла, ніби чекала, коли я знову до неї заговорю. Ми стовбичили та дивились одне на одного.
— А чому ти тут?
  Лара ступила крок до мене, але зупинилась.
— Я вирішила працювати. Цей зал якраз недалеко від мого дому, тому після школи дуже зручно.
— Добре.
— Добре...
  Ми стояли у цілковитій тиші, поки якийсь чоловік не зайшов до роздягальні.
— Що ж, хорошого тренування.
— Дякую.
  І вона вийшла.