Чиста віра

𝒄𝒉𝒂𝒑𝒕𝒆𝒓 𝟓

~ Лара
  Я стояла, працювала, але не відводила очей від містера Брауна. Це було одне задоволення — спостерігати за ним. Те, як він підіймав гантелі, мускули пульсували по всьому тілу, а його руки...
  Так, я мала повернутись до роботи. Все ж таки він мій вчитель.
  Джозеф мій вчитель, а я його учениця.
  Ні, я не можу. Я не маю.
  Це неправильно. Це все так дивно. Між нами начебто нічого й немає, але щось є. Як це пояснити? Дивні відчуття сидять в мені. І підозрюю, що містер Браун відчуває те саме. Чи, можливо, я помиляюсь? Невже це чисті ілюзії у моїй голові? Що, як я це все собі нафантазувала?
  Поки я розбиралась у своїх почуттях, до мене хтось підійшов, але не встигла підійняти голову як знайомий голос забринів у моїх вухах.
— Лара, ось ти де. Я знав, що знайду тебе тут.
  Переді мною постав Райлі. Після того як ми посварились він завжди шукає мене, просить вибачення, але... я не можу його пробачити. Не зараз.
  Мені важко. Справді. Я просто хочу спокою. Хочу читати книжки у ліжку без перестанку, дивитись фільми та їсти попкорн. Ходити до парку. Самою.
— Райлі, я прекрасно дала тобі зрозуміти, що наразі не хочу з тобою спілкуватись, і сваритись теж не хочу. Просто залиш мене в спокої.
— Ні. Не залишу. Чому ти від мене відвертаєшся? Що я зробив не так? Добре, не захистив тебе на тому довбаному уроці! Ти сама казала, що Браун покидьок, а тепер бачу, що він тебе і на машині підвозить, і в зал ходить, де ти працюєш!
— Райлі, — тихо промовила, — давай пройдемо до іншої кімнати.
  Ми зайшли до службового приміщення і продовжили нашу розмову.
— Лара, пробач мені, прошу. Вибач, що завдав тобі болю. Ти ж мені пробачиш, я знаю.
  Він підійшов ближче, а я ступила крок назад. Райлі просить вибачення вже не вперше, і здається, що цього разу я не дам йому шанс.
  Після всієї гидоти, яку він зробив. Всі події, після яких я мала його покинути — не покинула. Бо... кохала? Чи це була просто залежність? Страх не бути крутою без хлопця?
  Мабуть, я побачила, що хтось мене «кохає» і не захотіла втратити свій шанс. Потрібно було бути розумнішою.
  Все ж таки, він знову почав підходити ближче, а я відступала все далі й далі, поки не торкнулася стіни. Райлі взяв мої руки та притиснув їх до неї, впав на мене всім тілом.
— Мала, я знаю, що ти завжди піддаєшся моєму голосу, рухам... Ти завжди будеш моєю. Я б сказав, сучкою. Тебе завжди можна використовувати, оскільки твоє тіло зводить мене з розуму.
  Він почав мене цілувати. Я хотіла вибратись з його хватки, але не могла. Райлі був сильніший.
  Своїми руками почав лапати мене. Мені було гидко. Некомфортно. Як він може?
— Райлі, відпусти! Райлі! Райлі, бляха!
  Але він не слухав. Ніколи. Він завжди хотів тільки одного від мене. А я, як дурна дівчина, пробачала йому. Думала, що він зміниться. Марні надії. Ілюзія.
  Райлі почав робити мені боляче. Жав кожен мускул мого тіла. Було відчуття, що на тих місцях зʼявляться синяки. З цього моменту я зрозуміла, що слабка.
  Почала бити його в груди.
— Райлі, відпусти!
— Кожен чоловік буде хотіти лише одного від тебе! Ніхто ніколи не полюбить тебе справжню. Всім подобаються гарненькі лиця, бо ти — сука. І ти завжди нею будеш.
— Іди до дупи, Райлі!
— Куди б ти не пішла, не ступила крок — всеодно всі будуть хотіти тебе, жадати. Ніхто ніколи не захоче будувати з тобою сімʼю, — він тихо сміявся, — кохати по справжньому. Ти будеш лялькою!
  Я не знала, як вибратись. Не могла вдихнути на повні груди. Я вже боялась, що Райлі закінчить це все жалюгідним вчинком.
  Та через декілька секунд до кімнати потрапило світло. Хтось увійшов. Боже, я врятована.
  Райлі одразу ж відскочив від мене, а біля дверей стояв Джозеф.
— Що тут відбувається?
  Він подивився на мене, а потім повільно на Райлі.
  Той почав сміятись.
— Хто б сумнівався, що побачу вас тут, містере Браун. Ну вітаю Лара, ти врятована. Завжди під плечем стоїть ось це? Боюся сказати, що це хороший вибір —  заманити вчителя!
— Райлі!
  Але він мене не слухав. Повернув голову до Джозефа.
— Це не ваша справа, ми тут обговорюємо «підліткові» проблеми.
— Це моя справа. — грізно промовив Браун, — Лара, з тобою все гаразд?
  Я було хотіла сказати «Ні», але Райлі мене перебив.
— З нею все гаразд, вона під моїм контролем, а тепер, попрошу вас вийти.
  Не встигла й оком змигнути, як Браун підійшов до мого колишнього хлопця. Він пожирав його поглядом, сповненим ненависті. Райлі сіпнувся, але не сказав ні слова.
— Я прекрасно знаю, що тут відбувається, придурок. Я прекрасно чув всі слова, які вилітали з твого жалюгідного рота. Тебе мама не навчила поважати жінок? Не проблема, навчимо.
  Браун взяв його за шию та посадив на коліна переді мною. Я була у повному шоці.
— Вибачайся. Якщо ні, то у мене є багато варіантів як зіпсувати твоє нікчемне життя. Зрозумів?
  Райлі навіть не дивився на мене.
— Я не буду цього робити!
  Джозеф дав йому ляпаса. Міцного. І взяв його за голову.
— Я сказав вибачайся! Наступного разу вдарю сильніше!
  Він дивився у стінку, але не на мене. Райлі ніколи не дивився на мене, коли просив вибачення. Бо він, мабуть, не хоче визнавати свою провину.
— Вибач.
  Я відчула, що це було не щиро. Джозеф теж це розумів.
— Дивись їй прямо в очі, придурок.
  Райлі підійняв голову, подивився на мене та попросив вибачення.
— Молодець. А тепер йди додому і більше ніколи не смій чіпати кожну клітинку як тіла, так і серця Лари. Я буду постійно слідкувати за тобою. Ще раз завдаси їй болю — буду бити до крові!
  Джозеф відпустив хлопця, а той, як останній сцикун, швидко побіг до виходу.
  А я так і стояла біля стіни. Непорушна, тиха.
  Браун підійшов до мене.
— Лара, з тобою все гаразд? Подивись на мене.
  Я глянула, але відчула як сльози починають котитись по моїх щоках. Я плакала. Ні, скоріш за все, ридала. Захлиналася.
— Тихо, сонце, тихо.
  Джозеф притиснув мене до себе, а я плакала йому в плече. Скільки ж болю та терпіння трималось у кожній сльозинці. Як я могла терпіти це все протягом двох років? Чому закривала очі на те, що Райлі зраджував мені? Я заплуталась у собі, своїй голові. Не розуміла себе.
— Як? Як він міг зробити це зі мною?
— Ти у цьому не винна, сонце. Гей, подивись на мене.
  Я підняла голову та глянула.
— Ти чудова, розумна, чиста душа яку я коли-небудь зустрічав. Ти не заслуговуєш на таких покидьків, як Райлі. Твої почуття мають значення, у крайньому випадку для мене.
— Яка ж я дурна...
  Він притиснув палець до моїх губ.
— Чшш, ні, ти не така. Не хочу більше чути про те, що погано думаєш про себе. Ти завжди заслуговувала на краще з найкращого.
  На моєму обличчі зʼявилась легка посмішка. Джозеф зміг заспокоїти мене так, як інші ніколи не могли. Моя довіра до нього зростала з кожною хвилиною.
— Дякую. — я посміхнулась. — Вкотре це кажу.
  Він теж посміхнувся. Його рука лягла на моє плече і тихо перемістилась до шиї, а пальцем повільно гладив мою щоку.
— Тобі вже краще?
  Так, набагато краще, коли ти поруч.
  Джозеф обійняв мене однією рукою і ми разом пішли до виходу.
                                     ***
  Я збирала свої речі, щоб піти додому, а він стояв і чекав мене.
  Мене не бісило те, що у цей момент Джозеф за мною приглядав, навпаки, я була йому вдячна.
  Взявши свою сумку та ключі, я почала вимикати все у спортзалі.
  Після щоденної перевірки я зачинила двері.
  Осінній вечір був прохолодним. Ліхтарі підсвічували темні вулиці. Потихеньку починав крапати дощ.
— Дякую. За те, що врятував мене.
  Джозеф посміхнувся.
— Я тебе не рятував, сонце. Лише допоміг позбутися того покидька.
— Авжеж.
  І ми йшли у тиші. Лише було чутно кроки та дихання наших тіл.
  Я не знала, як віддячити йому. Джозеф завжди добрий до мене. Чуйний. Колись я й справді думала, що не заслуговую на таку людину. Але, виходить, хтось дав мені шанс.
  Дощ ставав дедалі сильнішим, тому йти спокійно нам шансу не було.
  Браун зняв свою накидку та прикрив нас від дощу. І ми побігли до мого дому.
  Ми сміялись. Промокші до ниточки. Але ця мить була такою хорошою. Хотілось закарбувати її назавжди.
  Ми зупинились на веранді під кришою. Моя посмішка не покидала мене, він теж не міг зупинитись.
  Потім заспокоїлись, але слів не було. А їх і не потрібно. Я дивилась у його очі, а він у мої. Ми й не помітили як стояли за пару сантиметрів одне від одного.
  Моє серце почало битись швидше. Мурашки пробігли по всьому тілу. Наше дихання злилось в одне. Як же я хочу відчути його губи на своїх.
  Він повільно торкнувся моєї руки та почав підіймати її до моєї шиї. Пальцем Джозеф провів по моїм губам. Він жадав мене. Так сильно як і я його. Ми обоє це розуміли.
  Джозеф підійшов ще ближче. Я не могла дихати. Емоції вирували в мені, як метелики. Що це зараз відбувається? Я й сама не розуміла.
  Він почав нахилятися до мене, ледь торкаючись моїх вуст...
  Але відсторонився. Відпустив мене.
— Ні, це неправильно.
— Згодна.
  Він знову глянув на мене. Я бачила сповнені сумом очі у яких вирувала частинка жаги.
— До побачення, Лара.
  І Джозеф пішов. А я, як закохана брюнетка, досі стояла на веранді і проводжала його поглядом.