Зламана коханням

Розділ 14

Ланс.
Тоді.

Це моя провина.

Моя помилка.

Я не шкодуватиму про те, що вже зроблено.

Я хотів Афіну Мільєр, і це мене погубило.

Перш за все я накричав на неї. Це вийшло якось випадково, перед очима пропливла сцена, де Рафаель мене за це вбиває.

Краще б він таки вбив.

Він сміявся.

Сказав, що я ідіот і навіть він розумів, що Афіна ще ні з ким не спала.

Він такий самий придурок, як і всі інші.

Дівчина розплакалась, посміхнулась і поцілувала мене в щоку.

Потім піднялася. Її ноги тремтіли, ніби вона зараз впаде. Очі були червоні від сліз, але обличчя таке...

Таке ясне. Щасливе. Ніби вона цього й хотіла.

Погубити нас обох.

Не тільки себе чи мене.

Нас.

— Я нікому не розповім, не хвилюйся.

Це єдине, що вона сказала, перш ніж вибігти з квартири Рафаеля, накинувши на себе тонкий халат і повернувшись до Лієсси Ріво.

Пізніше я почув, як жінка мене проклинає, а Афіна сміється. Хрипкий від сліз сміх. Такий щасливий хрипкий сміх.

Вона сказала, що я відмовив їй у почуттях. Що я просто сказав їй, аби припинила це.

І вона відповіла, що це кінець.

Вона насправді сказала, що це кінець і що зі мною покінчено.

Але це не так.

Це ніяк не кінець після того, що я накоїв.

За декілька днів вона поїхала.

Повернулася до Нью-Йорка, залишивши мені один єдиний лист, коли в нас обох є телефони.

Коли вона могла просто підійти і поговорити, замість того щоб ховатися кожного разу, коли я збирався до неї наблизитися.

Вона посміхалася, і це було щиро. Але вона не підпускала мене ближче.

Вона не хотіла, щоб я розбив їй серце. Афіна хотіла, щоб усе завершилося саме так. Щоб ніхто з нас не сказав нічого зайвого.

Щоб не почути від мене слів, яких вона так боїться.

Усе повинно було бути не так.