щоденник поганої Венделін

вже не осінь

Пʼятницю я не памʼятаю зовсім.
Субота і неділя - домашнє. І я згадала про олімпіаду. Здається, це скоро. До неї теж готуюсь.
Починається тиждень.
Останній тиждень листопада.

Понеділок.
Я розумію, що це знають всі.
На всіх перервах сиджу в кабінеті, навіть в туалет на уроках виходжу настільки рідко, наскільки можу.
Однокласники перешіптуються, я це чую.
Скільки з них вже спитали, чи все це правда?
Я не відповідаю.
Я взагалі просто лежу на парті, не слухаючи вчителів.
Мілу і Орлу попросила поки просто не чіпати. Принаймні не з цим.

Вівторок.
Все те саме.
Ну, хіба крім того, що вперше від четверга у нас історія.
Краще б уже ніколи не було, серйозно.
Важко бачити її і розуміти, що кінець всьому.
Що це через мене.
І тому вона зла.
Не маю права жалітись, я сама так вирішила і щей її змусила діяти за цим планом.
Так, мені тепер важче і це тільки початок, але не час робити з себе жертву. Я винна сама.
Таке відчуття, ніби клас ще ніколи не слідкував за уроком настільки.
Вони ніби намагаються зрозуміти, чи це правда, чи щоденник - лише щоденник, яка буде реакція Олександри Сергіївни на мене і як поводитимусь я.
А я просто сиджу і роблю вигляд, що мені дуже соромно за той щоденник. Просто весь урок ховаю очі.
Якщо дивитимусь на неї, не знаю, як поводитись. Це буде надто незручно.
Але мабуть, саме ховати очі і поводитись засоромлено від мене зараз і очікують. Я не надто люблю відповідати чужим очікуванням.
Отже, я роблю впевнений вигляд, спираюсь на спинку крісла і дивлюсь їй прямо в очі.
Через декілька хвилин вона каже «Я сподіваюсь, Венд, ти зараз про історію думаєш.»
Я думала, іронічніших усмішки і голосу, ніж я чула раніше, вже не буває. Але тепер знаю, що це не так.
ЦЕ найіронічніші усмішка і голос, які я тільки бачила і чула в житті.
Поки я продовжую незворушно сидіти, але відчуття, ніби через деякий час, якщо так і буде продовжуватися, я буду плакати через такі дрібниці.
Не можна плакати, коли це каже вона. У неї є причини намагатись помститися мені хочаб у найменших речах. І вона, мабуть, розуміє, що я зараз трохи чутлива до слів, тому так і робить.

Середа.
Мабуть, варто сказати, що після того «судового засідання» у дирекції мій апетит жахливо зіпсувався.
Почуття провини. Докоряння собі, як все могло б бути, якби не щоденник. А яким би взагалі було життя, якби цього і не починалось?
Загалом, я почала шкодити собі.
Їсти мало.
І менше.
І ще менше.
Тепер я їм тільки коли мені стає так погано, що майже темніє в очах.
Від смаку їжі мене одразу тошнить. Ви і не уявляєте яка вона жахлива: якщо не їсти довгий час і раптом змусити себе запхнути в себе улюблену страву - вона стане для вас найгіршою.
Тоді, коли я зомліла, я ігнорувала факт того, що вже не можу, і не їла. Тепер я так не ризикую. Коли вже так погано - тоді їм.