щоденник поганої Венделін

Агата

Все, чого я уникаю, всього лиш відтерміновується - нічого не вдається уникати завжди.
І я вже навіть забула, що я чогось уникала минулого тижня.
Забула я, але не забула Агата. Достатньо було мені в понеділок (саме тоді, коли 7 уроків в цілого ліцею) затриматись на декілька хвилин, а не вибігати з класу одразу після уроків, і я виходячи, наткнулась на її компанію, яка стоїть одразу біля головного входу.
Треба побігти швидко, поки вона мене не побачила. Вона якраз стоїть спиною до входу.
Але саме тоді вона обертається. Мені страшно.
Я спускаюсь по сходах і намагаюсь обійти цю компанію. Агата продовжує дивитись на мене.
Я кажу «привіт» і хочу йти далі.
Вона ловить моє запʼястя і не дає мені йти. Їй доводиться зробити за мною один крок перед тим, як я зупиняюся і обертаюсь до неї.
Її подруги відходять трохи. Дякую, що хочаб розуміють, що це суто наша справа.
- Венд, це правда?
Я бачу, що на нас дивляться. Не тільки її компанія.
На нас дивиться велика частина учнів ліцею.
- Залежно про що ти.
Знову уникаю прямої відповіді. Ясно ж, що про щоденник. Вона знає все тільки з чуток. Якби Олександра Сергіївна їй розказала правду, вона б не питала.
Вона дивиться на мене дуже злим поглядом. Від такого аж опускаю очі.
- Як ти могла?
Я не можу нічого сказати. Не вистачає слів.
Просто знову піднімаю очі на неї і дивлюсь, намагаючись відшукати в її погляді підказку, що я зараз можу сказати, щоб не зробити гірше. Або передати всі думки поглядом.
І продовжую мовчати. Я розумію, що мені вже нічого не допоможе.
Ніякі слова в цій ситуації не врятують. Я видавлюю з себе щось. Сама не розумію, що.
Я думаю «Я не могла тобі це сказати, ти ж розумієш. Вибач.»
Але чи це я щойно сказала? Не впевнена.
І загалом, здається, я сказала це надто тихо.
Вона примружується і відпускає мою руку.
Я розслабляюсь.
Вона хоче вирішити все мирно? Вона мені пробачить?
За цими думками не помічаю, як вона стискає праву руку в кулак і замахується. Розумію це вже коли відчуваю біль у лівій щоці, зубах з цього боку і трошки носі.
І майже одразу ж - смак крові.
Я доторкаюсь до щоки, але інакших ознак того, що відчуваю біль, не подаю.
- Заслужено - разом з цими словами знизую плечима. Я розумію, що заслужила значно гіршого.
Тоді вона розвертається і йде назад до своєї компанії дівчат, які встигли відійти ще далі. Навіть не помітила, коли.
Я теж розвертаюсь і просто йду з ліцею.

У вівторок приходжу в ліцей раніше і бачу, як біля входу в кабінет Агатиного класу стоїть вона зі своєю мамою.
Агата знову спиною до мене, але краще було б навпаки, бо якби спиною стояла Олександра Сергіївна, вона б мене не помітила.
А якби вона мене не помітила, не покликала б до них.
А тепер я мушу підходити.
Вітаюсь з обома по черзі, але на моє «привіт» агата тільки відвертається і дивиться на маму, яка говорить уже до нас обох.
- Дехто із вчителів каже, що вчора бачив, що ви дві влаштували бійку. Мені це сказали щойно. Як це сталось?
- Я б не назвала це бійкою...
- Ти знаєш, що вона зробила. Навіть якщо ти їй пробачаєш...
- Тобто це почала ти, Агата? Вибачся.
- Не збираюся.
- Взагалі-то, вибачатися маю я. Це все через щоденник. Вибачте.
- Ні, Венд, нехай вибачиться Агата, вона не мала права починати бійку.
- Не треба...
- Вибач. - сказала Агата якимось напівкриком і швидко зайшла в клас.
Олександра Сергіївна вибачливо усміхається мені і каже, що я і справді можу йти, а вона ще поговорить із Агатою.
- Вас двох все одно викликають на розмову до директора. Ви мусите прийти. Я перевірю.
Я просто розвертаюсь і йду.
Ще пережити купу уроків і розмову в директора.