щоденник поганої Венделін

проблеми?

...Принаймні повернення почуттів застало мене не так зненацька: я вже маю досвід у закоханості в неї. Мої вірші зміняться тільки досвідом і часом, а не тим, про кого вони, а моя поведінка, думаю, не мала б змінитися взагалі. ЦЕ вже сталося колись. Одного не надто приємного дня. Тепер нічого і справді не зміниться...
Мабуть, не варто так замислюватися, сидячи у неї на уроці й дивлячись в нікуди - одного разу вона вже мене за це насварила. Приємно, це була хоч якась увага з її боку, хоч тоді я її зненавиділа. Та не варто про це, треба повернутися до теми уроку.
Насправді хочеться дивитися на неї в реальності, а не в уяві, поки є можливість. Я переводжу очі. Зустрічаюся з нею поглядом. Вона затримує його на мені, пояснюючи тему, а потім переводить його по класу. Протягом уроку ми переглянулися ще декілька разів.
Я не впевнена, чи мої підозри щодо повернення почуттів правдиві, але мені точно починає здаватися, що у неї теж щось до мене є. Бо вона усміхається, дивлячись мені в очі.
Бо вона час від часу дивиться на мене загалом.
Так, складно жити з таким постійним навʼязуванням собі чого тільки можна. Чи я не придумую...?

За цей урок вона встигла зробити мені зауваження, що я якось дуже тішуся. Це не новина. І ні, я себе не виказую і це не через її присутність - принаймні це не основна причина. Просто вона почала вимагати дуже багато. Випускний клас - величезна проблема, а так як історію зробили обовʼязковою, стресувати нам доводиться на кожному уроці, бо буде якщо не самостійна, то якесь опитування. А сміх - моя стресова реакція. Я сміюсь коли хвилююсь, коли боюсь і звісно, коли хочу сміятись.
А стресувати окрім самостійних я можу щей через те, що можу виказати себе.
Хоча я й так надто очевидна.
Я усміхаюся знову.
Згадую, що сьогодні вділа кліпсу (//імітація септуму//). Намагаюсь дістати до неї язиком. ВОНА стоїть прямо біля моєї парти. ВОНА помічає мої дії і усміхається. Я думаю, що, можливо, це виглядало, як натяк. Шаріючись, я відводжу погляд.
Думаю, за останні декілька секунд надто багато натяків.
Через хвилину згадую, як на почутку уроку сусідка по парті сказала, що ЇЇ лук (обтягуючий чорний брючний костюм) виглядає, ніби під піджаком нічого нема. Мені стає смішно. Треба буде на перерві нагадати про це і сказати, що можу перевірити.
Я усміхаюсь. Ми з НЕЮ знову обмінюємося поглядами.
Я знову нахиляюсь на сторону парти, яка належить Орлі, і шепотом нагадую їй, як вчителька сказала мені, що коли дивиться на мене, а я сміюсь, це відволікає її від уроку. І додаю, що коли я дивлюся на НЕЇ, мене це теж відволікає від уроку.
А коли сідаю, як до того, знову зустрічаюся поглядом з НЕЮ. Вона точно все бачила. Вона усміхається, а я ніби й теж, але стаю зразу якась пригнічена.
Я знаю цей погляд.
Я перейшла межу.
- Венд, твоя поведінка останнім часом неприпустима. Ти то смієшся, то шепочешся, вести мені урок не даєш, не слухаєш, щей вчити нічого не хочеш. Твої оцінки починають іти вниз, а ти про це ніби й не переживаєш, хіба що трусишся перед самостійними від страху. Як ти взагалі збираєшся НМТ складати?
Я пригнічено опустила голову і не змогла видавити із себе ні слова. Можу витримати і проігнорувати докори від будь-кого, але коли вони від неї, це відчувається, ніби я справді зробила щось неприпустиме.
- Піди після уроку за мною, поговоримо про це.
Я одразу дивлюсь на неї здивовано. Ковтнути слину стає важко.
Раніше, як би жахливо ніхто не поводмвся, такого не було. Вона нікому не дорікала за погані оцінки, навіть тим, хто не вчив історію взагалі.
І тим більше вона нікого ніколи не запрошувала до свого кабінету. Хоча, здається, аж так жахливо ніхто ніколи і не поводився.
Принаймні на її уроці.
Але я теж нічого не зробила, начебто...
В будь-якому випадку, це дуже збиває мене з пантелику. До кінця уроки я сиджу вже мовчки і серйозна.