щоденник поганої Венделін

надія

Я, може, й почала себе поважати, але після бійки в понеділок весь цей «булінг» поновився. Тепер вона жартують про цю бійку і про мій щоденник знову.
І ті самі чудові вчителі (я про географа і фізика) дозволяють собі жартувати про це.
На перерві однокласники вважають смішним підійти і зробити вигляд, що замахуються. Це неодноразово траплялося. Весь тиждень.
А вже пʼятниця.
Я знаю, що те, що вони тратять свій час на таку фігню - їхня проблема. І знаю, що мені не треба себе винити.
В мене є подруги, які мене підтримують і яким я в будь-який момент можу відкритися.
Але на мене тисне те, що проти мене більшість.
Більша частина класу і навіть ліцею - люди, яким мене не зрозуміти. Вони шепочуться, коли я проходжу повз і особливо, якщо десь недалеко є Агата. Вони насміхаються з мене і створюють ці недопранки. Для них це лише привід посміятися.
Для мене це привід сумніватись у собі і правильності своїх рішень. Тому в мені повно суперечностей. Я знаю, що сумніватися не повинна. Але я це роблю.
І з кожним днем це погіршується. Спочатку легко було робити вигляд, що я не зважаю.
А сьогодні лише четвертий день, відколи всі знають про ту бійку. І в мене в кишені штанів канцелярський ніж. Я знаю, що скоро не зможу тримати усе в собі. І знаю, що тільки тиждень назад пообіцяла собі не повертатись до цього ніколи.
Зараз не той період, щоб утримуватись бвід будь-яких способів отримати полегшення. Краще випустити біль так, а не заплакати десь на уроці.
Я впевнена, що сьогодні терпець урветься. Якщо щось мене добʼє - це буде.

І, звісно, це щось стається. Фізик викликає мене до дошки. Я не можу навіть дано нормально написати і зараз в такому стані на фізику мені все одно.
Але це поглиблює моє відчуття нікчемності. Ніби я ні на що не здатна. А на таке мені в такі дні все одно не буває.
Мої очі починають трохи наповнюватися слізьми, але мені вдається їх стримати.
Але цей без того, щоб почмирити, нікуди.
- Я чув, що після ударів деколи можуть розкриватись нові таланти, але бачу, вам і таке не допомагає. Чи ви просто замість фізики щось інше пишете зазвичай?
Клас сміється. Я не витримую.
Кидаю крейду, виходжу з класу і десь по дорозі сльози таки вириваються з мене.
Жахливий.
Найгірший, кого я знаю.
Але він правий.
Я навіть не намагаюся зрозуміти фізику. В мене б всеодно не вийшло.
Я забігаю в туалет.
Кабінки всі зайняті.
Мені всеодно, хочу просто...
Я витягаю ніж і швидко, з силою проводжу по руці.
Полегшення нема.
Я роблю так ще декілька разів.
Зараз все це сильно, до крові. Вона зʼявляється з кожним порізом майже моментально.
Але полегшення всеж нема.
Тільки біль, який обпікає. Це неприємно.
Це жахливо.
Я ж боюсь болю.
Ним просочуються мої руки, на них повно крові. Чорт, а як я її зараз витру?
Я чую, як хтось змиває. Швидко ховаю канцелярський ніж назад в кишеню.
Майже одразу ж з кабінки хтось виходить.
Я опускаю руку і ховаю за спину.
Це ВОНА.
І вона не ігнорує мої сльози. Декілька секунд мовчки дивиться на моє обличчя, тоді опускає погляд і оглядає аж до ніг.
Тоді знову дивиться мені в очі.
- Венд, все добре?
- Так.
Я відводжу погляд, бо сльози ніби хочуть политися знову.
Вона не підходить дуже близько.
- Чому ти плачеш?
Якщо я почну говорити, я заплачу знову. Я вирішую просто піти у ту кабінку, закритись і поплакати там, якщо сльози ще не закінчились.
Я роблю декілька кроків, але тут відчуваю знову біль у лівій руці. Вона схопила мене за неї. Це дуже боляче.
Уявіть, як руку зі свіжими порізами стискають і в ті порізи впивається щей ваш одяг.
З несподіванки болить ще більше, ніж могло би.
Я різко забираю руку і кривлюся. Вона помічає на тильній стороні долоні кров.
- Венд, що це було? Що за кров? Ти що...?
Я мовчки піднімаю очі на неї і з величезною сумішшю емоцій дивлюсь їй в очі.
Я досі зла і хочу плакати. Я розгублена, бо не знаю, що сказати. Досі не відчуваю полегшення. Я схвильована і налякана через те, що вона це побачила. А ще мені неприємно, що це вона, хоч і не знаючи, завдала мені болю і що вона схопила моє запʼястя, хоч я явно не хотіла говорити.
Сліз в очах нема, але якщо я заговорю, вони зʼявляться і я можу не проконтролювати їх. Просто мовчки дивлюсь їй в очі і вдаю, що вагаюсь, що сказати. Вона, мабуть, чекає, що я щось таки скажу.
Тоді з ще однієї кабінки хтось виходить і я швидко заходжу в ту, у яку прямувала. Весь той біль нарешті змушує мене плакати.
Плачу майже до кінця уроку. Потім утираю сльози, заспокоююсь, намагаюсь здаватись не такою червоною, але продовжую сидіти в туалеті і на урок не повертаюсь.
Наступна англійська. Але до неї ще урок фізики. Я всеодно цей урок в клас не повернусь.
Але зараз це не найважливіше.
Людина з дирекції знає про мій селфхарм. Людина, яка злиться, що я діяла на власний розсуд і яка розуміє, що по допомогу я не звернусь, тому може і сама взяти це в свої руки.
Як мінімум розказати батькам.
Чому це саме вона...

Вівторок.
Не могла писати попередні дні. І не ставалось нічого такого.
Поки що вона не дала знати нічого про цю ситуацію. Я вчора бачила її в коридорі декілька разів. Хоча, зрештою, що б вона сказала?
Я не думаю про це багато. Але кожного разу, коли думаю, трохи хвилююсь, що вона зробить з цим. І кожного разу просто вирішую про це не думати. Якби щось і робила, то якнайшвидше, так?
Хоча, може, їй на мене і все одно.

На історії вона на мене навіть не дивиться.
Я цьому тільки радію.
Але після уроку вона просить мене підійти до неї.
Я спочатку збираю речі і вдягаюсь, а вже тоді підходжу до вчительського стола.
В класі вже майже нікого нема, тільки чергові ще прибирають.
- Венд, я розумію, що тобі дуже важко. Але мені здавалось, що ти почала цінувати себе. Ти ж знаєш.. якщо потрібна допомога - ти можеш по неї звернутись. Спитати у подруг. Навіть у мене, бо я в цьому теж винна. До психолога, якщо не хочеш «навантажувати» інших. Тільки прошу ніколи не треба повертатися до нанесення собі фізичної шкоди. Цінуй себе. Будь ласка. Ти сама помітиш, що тобі стало значно краще.
Я ніжно усміхаюсь. Не очікувала від неї підтримки і такої реакції на все це. Не думала, що вона так мʼяко просто скаже мені, що не варто.
- Дякую. Якщо чесно, я боялась, що ви розкажете батькам чи ще щось...
- Я можу бути на тебе зла, але я знаю, що з таким треба обережно. Ти б мене зненавиділа тоді і стало б тільки гірше. Замість того, щоб перестати цим займатися, ти б залишила на своєму тілі більше шрамів. А я хочу допомогти тобі навчитися цінувати себе більше.
- То це урок? Самостійне опрацювання?
- Так.
Вона встає зз-за столу, підходить до мене, шепоче на вухо «З подальшою перевіркою» і просто йде далі.
Я обертаюсь. Що це було?
І як давно ми в класі самі? Чергові, здається, пішли набирати воду для вазонків, але коли?
Та все одно. Я виходжу з класу.
Вона сказала дуже цінні слова і я дякую їй за це. Сподіваюсь, це допоможе мені покинути селфхарм у минулому. Бо я вже багато разів намагалася.