щоденник поганої Венделін

новини про Венделін

// від лиця Олександри Сергіївни //
В пʼятницю я, як завжди, приходжу в ліцей. Перший урок у мене в 4-А.
Кожного разу, коли згадую цей клас, згадую і про Венд. Я бачу, в якому стані вона була довгий час і, як би вона не намагалася це приховати, я розумію, що зараз їй не краще.
Навіть якщо вона обманює себе і сама переконана, що їй краще - це не так. Неможливо повністю вийти з такого стану, тим більше за такий короткий період, самостійно.
Я хвилююсь і відчуваю власну провину. Тобто, не думаю, що їй було б краще, якби я все-таки не погодилась на їі план, але...
Загалом, я вже давно думаю, як схилити її до того, щоб вона звернулась по допомогу. Хочаб зі мною поговорила про це.
Дзвінок.
Я виходжу з учительської і йду в їхній клас.
На початку уроку питаю хто відсутній.
Серед них чую і «Венделін Вейн».
Щож, у неї, здається, проблеми з тиском, може знову погано стало?
Не подаю вигляд, що мене це непокоїть, а просто далі веду урок.

Після уроку, заходячи в учительську, моментально відчуваю якусь напругу. Всі вчителі серйозні і всі мовчать.
- Щось сталося?
Вони переглядаються. Мені відповідає інша заучка:
- Венделін, вона... Перерізала собі вени.
Таку новину про свою ученицю загалом почути важко. А тим більше, коли це та сама, яка раніше завжди сміялася. Якраз через це все почалось.
А тим більше, коли це та, що була подругою твоєї дочки. Можливо не останнім часом, але колись.
А тим більше, коли вона була тобі більше, ніж ученицею. Коли ви розділяли секрет.
Вже все одно, чи про цей секрет дізнаються...
А чому я взагалі почала говорити про неї в минулому часі? Не люблю тішити себе марними надіями, але ніхто не сказав, що вона мертва. Люди і після не такого виживають.
- Вона померла?
Голос при цих словах ніби чужий. Стає водночас легше і важче, коли я вимовляю їх. Я випустила з себе можливість нової реальності і наступні слова можуть або створити її - жахливу і похмуру, або вбити її і лише зіпсувати тепершню.
Поки що ця реальність ніби поза моєю свідомістю, але все залежить від...
- Ні. Вона жива, її батьки вчасно повернулись додому, бо щось забули, і побачили її. Вона тепер у лікарні.
Нова реальність вбита у зародку, але стара тепер зруйнована. Розбита на друзки.
Я виглядаю максимум засмученою і розгубленою, але мене мучать роздуми. Чому?
Я збираю себе докупи. Впевнено кажу:
- Більшість підлітків роблять це через булінг. Ми маємо переконатися, чи це не стало причиною в цьому випадку.
- Після того щоденника це імовірно. Мушу визнати, вчителі теж собі могли деколи дозволяти або не реагувати, або і підтримувати якісь... жарти.
- Так. Я піду, маю ще у свій кабінет зайти.
Я приходжу туди і сльоза сама стікає моєю щокою.
Венд, чому?
Просто сиджу за своїм робочим столом і плачу.
Руйнування своєї реальності сприйняти так само важко, як було б сприйняти нову реальність.
Так краще. Але не легше.