щоденник поганої Венделін

як уникнути свого покарання

Заспокоїтися мені вдається.
А ще я згадую, що варто очистити нашу переписку. Як би мені не хотілося це перечитувати, нас можуть попросити показати телефони.
Після географії йду на третій поверх так, ніби на якийсь суд. Головне триматися впевнено.
Стукаю і заходжу до кабінету.
Окрім двох заучок там є директор.
ВОНА кидає на мене швидкий незадоволений погляд. Але тільки на секунду.
Починає розмову інша заучка.
- Венделін, можеш сісти.
Я сідаю за крісло перед її столом.
- Нам показали дещо. Мені навіть незручно таке казати.Ти писала дещо про Олександру Сергіївну. Я навіть не уявляю як таке могло прийти в голову.
- У нас є підстави вважати, що це могло бути й насправді.
- Що б вам не наговорила та... моя однокласниця... А на що ви взагалі натякаєте?
- Ми хочемо переконатися, що це не правда.
Олександра Сергіївна, яка до цього сиділа за своїм столом, роблячи якісь свої справи і ніби не слухаючи, тепер відволікається від них, дивиться на нас і спирається на спинку крісла.
- І що там такого?
Вона тримається впевнено, ніби нічого не знає, зі своєю іронічною усмішкою, але я досі не розумію, чи діятиме вона врешті за моїм планом.
Я тим часом роблю вигляд, ніби мені надзвичайно соромно.
Нічого не кажучи, інша заучка передає їй мій щоденник.
Вона читає якусь сторінку і суворішає.
- Тобто мене звинувачують у сексі з ученицею?
- Так, Олександро Сергіївно.
- Навіть попри те, що вона дуже часто писала, що «хоче, щоб все і справді було так», а не «як чудово, що це все сталось зі мною»?
Так, я дописала після багатьох днів щось типу «от би все так і було» і «ага, мрій». Просто на всякий.
- Так. Я дуже часто бачила, як ця дитина виходила з цього кабінету, коли тут були ви.
- І я завжди казала, чому це так: вона жахливо поводиться на уроці, їй треба готуватися до олімпіади, і... А що вона саме на це скаже?
Нарешті. Слухати як вона сама себе виправдовує, навіть знаючи, що ти сама вирішила, що так має бути, неприємно. Тому я радію можливості брехати самостійно. Це не так боляче. Це не звучить, ніби вона намагається уникнути власного покарання.
- Я писала про таке, так. - кажу це надзвичайно винувато і обертаюсь до НЕЇ - Вибачте, Олександро Сергіївно. - з кожним словом мої очі все більше наповнюються сльозами і їх стає важко стримувати.
Нарешті говорить директор:
- Венд, ви писали про переписки у соцмережах. Можна нам подивитися? Бажано з вашого телефону.
Я почуваюся дуже некомфортно, коли показую комусь свій телефон. Але я ж знаю, що це ще дещо, що буде перевагою: переписку я очистила, хоч писала, що ніколи цього не зроблю насправді. Що я тільки пообіцяла. А ще знаю, що якщо зараз протестувати, підозри тільки збільшаться.
Я відкриваю телеграм і вводжу в пошук її. Заходжу в чат. Він порожній.
Це я і показую.
Для переконливості, показую ще чат вайберу, хоча в ньому ми не переписувалися і про нього я не згадувала взагалі.
Тому і там порожньо.
- Отже, у нас немає доказів, що щось таки було. Але є ще щоденник. За це теж мають бути певні наслідки.
- Так, я буду мати проблеми через мій ОСОБИСТИЙ щоденник?
- Але писати таке про вчительку...
Я просто винувато закусую губу. Сльози таки стікають по моїй щоці.
Тоді втручається ВОНА:
- Якщо вас цікавить моя думка, а я думаю мала би, якщо цей щоденник про мене, я притримуюсь думки, що свої почуття ніхто не контролює. Вигляд це має такий, ніби ніхто не мав дізнатися.
Після її слів директор і заучка задумуються і виходять з кабінету. В той час ВОНА підходить до мене і прямо на вухо тихо, але явно розлючено шепоче:
- Але я не пробачу одного: ти обманула мене, щоб задовольнити свій героїзм - вона ставить руку мені на плече і дуже сильно стискає, нігтями втискається - ти не довіряла мені і діяла на власний розсуд. Тепер я маю звинувачувати в усьому тебе. Для того, щоб я це коли-небудь пробачила, тобі доведеться благати про це.
Тоді я обертаюсь до неї:
- Я тепер антигероїня? Якщо б я цього не зробила, ми б втратили все. Що б ви робили, якби не мій план? Ви б не виплутались з цього, вас би не зрозуміли. Ви взагалі не мали плану на випадок, якщо щоденник хтось знайде.
- Тому його не повинні були знайти.
Ці слова зачіпають мене найбільше. Просто тому, що вони правдиві. Тому, що я і сама це знала.
Вона йде і сідає назад за свій стіл. Звісно, вся наша розмова була шепотом. Не можна, щоб ті, хто зараз і так нас у чомусь підозрюють, мали докази. А з наших слів все могло бути ясно.
Вони повертаються в кабінет через декілька хвилин.
- Ми обдумали ваші слова, Олександро Сергіївно. Ви праві. Не варто надмірно звинувачувати Венделін. Напевно, для неї достатнє покарання вже те, що про щоденник дізналися. Але вас удвох тепер дуже не хотілось би бачити. Особливо наодинці.
- Добре. Тепер я можу йти? - я більше не можу сидіти там. Хочеться поплакати. Або зробити хоч щось з усіма цими емоціями.
Я думала, вона розуміє. Я думала, вона ще подякує і похвалить мене. Так, я вважала себе героїнею і сама винна, що діяла, як захотіла. Але вона мала підтримати мене хочаб в цьому.
Я хотіла тільки допомогти їй.
- Так, але твій щоденник залишиться тут.
- До побачення.
- До побачення.
Коли я виходжу звідти, одразу йду в туалет поплакати. Мені це зараз необхідно.
Поки я вивільняю емоції в одній з кабінок, встигає продзвеніти дзвінок.
Зазвичай я не можу плакати довго, тому більше пʼяти хвилин я там не затримуюсь. Виходжу, вмиваю очі і чую, як хтось заходить.
У джеркалі бачі ЇЇ.
Я обертаюсь.
- Я не хотіла нічого поганого. Я тільки...
- Ти і не зробила нічого поганого. Твій план справді продуманий і надійний. Мене обурює тільки недовіра і порушена обіцянка. І те, що за всі наслідки відповідатимеш ти, хоча доросла людина тут я.
Секундна мовчанка. Я трохи хвилююсь перед тим, як це сказати, і обкусую губи. Але сказати мушу.
- Думаю, якщо над нами і справді посилиться контроль, варто це припинити.
- Ти хочеш уникнути покарання?
Здається, навіть коли вона зла, вона хоче покращити мені настрій. Ми усміхаємось.
- Насправді, я хотіла сказати те саме. Поки що це небезпечно. Принаймні найближчим часом. Але я ще знайду спосіб показати, наскільки зла.
Так, хочу на це подивитися...
- Тобі тепер буде важко. Якщо що, ти можеш зі мною говорити про це. Я можу бути зла, але всеж я розумію, що проблеми, які в тебе тепер будуть, мали бути й моїми. До побачення.
- Дякую. До побачення.
Я виходжу звідти.
І тоді ж мені на телефон приходить повідомлення.
«Якщо ви не припините це найближчим часом, декілька цікавих відео надійде дирекції і Агаті».
Отже, про це вже знає багато людей і серед них якісь недопранкери.
Це щоб я запанікувала? Чи я маю типу в усьому зізнатись? Розплакатись?
Чого б вони не домагались, вони не добʼються нічого.
Я розумію, що це просто спосіб мене залякати. Чи щось типу того.