Медовий Сапфір

5.

На ранок, Соломія покликала Назара у «Дилему», разом зі мною. Але, він був вільним лише ввечері.
Ми сіли на кухні. Я намагався зробити каву. Але ця клята кавоварка…
– Мені треба поїхати додому та переодягнутися. – позіхнула дівчина.
– Поснідаємо і я тебе відвезу. – запропонував я.
– А що ми поснідаємо?
– Доставку?
– Боже. Хіба не можна приготувати щось просте? – вона закотила очі. – Я ж купувала продукти.
Ну може звісно й можна, але не коли ви виросли у сім’ї, де все готує кухар, і ви не знаєте найбазовіших речей. Тобто, взагалі.
– Я не вмію.
– Я зроблю. – вона встала зі стільця і пішла до поличок, у які ж сама розкладала продукти.
– Паста підійде? – вона дістала крупу та пішла до холодильника. – Є сир.
– Так…
– Гаразд. – вона дістала каструлю. – Тільки от до пасти нічого немає. Лише овочі. – пробурмотіла та, ходячи по кухні.
Вона тут була, як у себе вдома.
– Я можу чимось допомогти?
– Та навряд чи. – вона сердито глянула на мене.
Ну звісно. Спочатку вчорашній вечір, потім вона ночує у мене, а тепер ще й має готувати нам сніданок. І все це нічого не означає.
Це ж нічого не означає? Мене тягне до неї лише, як чоловіка до жінки. І я маю це припинити, поки не стало ще гірше. Чим ближче я до неї, тим злішою вона стає. І мене чомусь це капець як бісить.
Поки я спостерігав за Соломією, то ніби перенісся у якийсь інший світ. Ніби я чоловік, який нічого не вміє робити, а моя дружина готує нам сніданок у суботу. Я навіть подумав, що мені варто було б навчитися це робити. Але, якби це було причино того, щоб хтось, як вона, тут отак хазяйнував, то я ніколи не вчився б готувати.
Бляха. Вона так сексуально виглядає з розкуйовдженим волоссям та у моїй сорочці, зі своїми чорними джинсами.
Хтось зателефонував їй. Напевно, все та ж сама Яна.
– Так, я сьогодні ночувала не вдома. – відказала та. – Потім розкажу. – пауза. – Та ні. – засміялася та. – Такої ти думки про мене? Та я жартую. – пирхнула дівчина. – Це через Вадима. Ага, я скоро буду. Бувай!
– Твоя подруга? Напевно, вона непокоїться за тебе.
– Так. – грізно відказала та.
Їй вона сміялася, а до мене фиркає. Та що ж це таке?
– Соломія, я образив тебе ще чимось? – я нервово посміхнувся. – Крім учорашнього?
Її очі запалали, вона відволіклась від своїх приготувань та кинулася до столу. Нахилилася до мене. Відстань між нами була сантиметрів п’ятнадцять. 
– Я не люблю, коли зі мною граються. – відказала та і в мить відійшла, знову повернувшись до мене спиною.
– Я обіцяю, що цього більше не повториться.
– Я вже це чула!
– Мені шкода…
– Ні. Тобі не шкода. – вона знову повернулася до мене. – Ти думаєш, що врятував мене, але насправді, це зовсім не так. – вона зрідка так серйозно говорила. – Насправді, ти ведеш зі мною якусь незрозумілу гру, навіть не розповівши мені правила.
Перш ніж, я встиг щось відповісти, мені подзвонили. Батько.
– Чому ти не вдома? – грізно запитав той.
– Тому що, я переїхав.
– Що?! Ти переїхав і нічого не сказав? – здається навіть Соломія мала почути його крик. – Як ти посмів?!
– Я не хочу більше там жити! – крикнув я. – І я не зобов’язаний.
– Ти мій син! Ти зобов’язаний! Ти зобов’язаний робити усе, що я тобі скажу. – продовжував кричати Георгій. – Бо без мене, ти пусте місце, та й зі мною теж.
Я мовчав, стиснувши зуби.
– Даю тобі день, щоб ти зібрав свої речі та повернувся додому.
– Я сказав, що я туди не повернусь! – нарешті крикнув я. – І взагалі, я не одружусь з Веронікою, ні зараз, ні за три роки! Я не одружусь ні з ким, кого б ви там не обрали! Якщо вам потрібна моя присутність, на якійсь зустрічі, то попередьте мене про це завчасно і я прийду! – я кинув слухавку.  – Чорт. – я накрив голову руками та оперся на лікті.
Телефон знову задзвенів. Я підняв голову і побачив, як його бере Соломія.
– Не чіпай! – я не встиг його вихопити, як вона вже прийняла виклик.
Соломія увімкнула гучномовець та стала навпроти мене, опершись на стіл позаду.
– Що ти собі дозволяєш?! Гадаєш, що можеш жити, як тобі заманеться? Та ти ніщо, без мене, Злат! Ти одружишся з Веронікою і крапка! Твоєї думки ніхто не питав! – кричав той. – Негайно повертайся додому, бо я знайду спосіб, як тебе дістати!
– Пане Георгію! – сказала Соломія.
– Що?!
– То це ви? Георгій Безсмертний?
– Я що, не туди подзвонив?!
– Та туди. Ця розмова була записаною. – сказала Соломія, посміхнувшись. – Гадаю, ви не хочете скандалу, де цю розмову оприлюднять і всі дізнаються, як насправді ви ставитеся до свого сина. – батько замовк. – Та й про шлюб за розрахунком з вашими партнерами. Тепер це звучить не так романтично, правда ж?
– Ти. Довбана сука. – процідив той крізь зуби.
– Я лише секретарка, яка виконує доручення свого боса. – мило сказала та. – Проте, сьогодні, я не на роботі. – її голос змінився, як і тоді, при першій їхній зустрічі. – Тому, слухайте сюди. Ви дасте своєму синові спокій у його квартирі. Інакше, цей запис потрапить до ЗМІ. Ну і ваші вислови щодо мене теж.
– Сука. – сказав той і кинув слухавку.
– Що ти накоїла? – тихо запитав я.
– Скоро побачимо. – видихнула та, поклавши телефон переді мною. Вона знову повернулася до їжі. – Розмову я й справді записала, тому, я не збрехала. – відказала та. – А він ще й так вдало назвав імена.
– Соломія! – вигукнув я. – Ти усе зіпсувала! Тепер він і тобі не дасть спокою! – мій голос затремтів.
– Я звикла до погроз. – відказала та. – Сваритися з ним було моїм рішенням. Я не жалкую про свої слова та вчинок.
– Ти не мусила цього робити! – з нову оперся на лікті. – Я не можу захистити себе, не кажучи вже про інших. Та що ж я за слабак такий? Я навіть не можу опиратися власному батьку… – мої очі наповнилися сльозами.
Тільки не це. Не перед нею.
– Перестань. – я почув тихий голос Соломії. – Ти не слабак. – вона обійняла мене за голову.
Мої руки самі повільно потягнулися до її стегон, і я поклав голову на її живіт.
– Я не знаю, що мені робити. – тихо відказав я.
– Нічого страшного. Я от теж не знаю. – вона поклала руку на мою щоку і я підняв до неї голову. – Ніхто не знає. І це нормально. – вона так ніжно дивилася на мене. Це співчуття? Чи щось інше?
– Але…
– Ти збагнеш це пізніше. – вона почала нахилятися до мене, привідкривши рота. – Усе стане на свої місця. – прошепотіла дівчина та поцілувала мене.
Я відповів на це. Навіть більше. Цей поцілунок, сповнений гіркоти, повільно переходив у щось приємне та солодке. Сльози швидко висохли. Моє тіло саме собою змінювало положення. Рука торкалася її щоки, я інша притягувала її все ближче до мене, аж допоки, я не посадив її на своє коліно.
Моя рука спустилася по її шиї та до сорочки, яку я відтягнув, щоб поцілувати туди Соломію. Поки я це робив, то вона тримала мене за голову й тихо стогнала, важко дихаючи. Я відчував, як вона стиснула соє плече та вхопилася за мою голову. Я вже переходив до її плеча, а інша рука ковзала під сорочкою по її талії.
Це неправильно та я так сильно не хочу зупинятися. Я просто хочу забути про все навколо і думати лише про цю дівчину. Тримати її у своїх руках та слухати, як вона мені сміється.
– Кипить! – вона вирвалась і побігла до плити.
Звісно, після цього, ніхто з нас не наважився щось продовжити. Я так і не зрозумів, чи була то чергова помилка і про що ми обоє думали, у той момент. Чи я просто не хотів розуміти.
– Це теж нічого не означає? – нарешті запитала та, поставивши переді мною тарілку.
– Ні. – відказав я. – Це вже щось означає. Це…пристрасть.
Це просто тимчасова пристрасть. Нехай вона думає, що мене цікавить лише її тіло і нічого більше.
– Пристрасть? Що ж… – вона сіла навпроти мене. – Нехай так. – Соломія одразу ж почала їсти. – Є друзі по сексу, а ми виходить, друзі по поцілунках. – підсміялась та.
Друзі? Ну так. Люди ж спочатку стають друзями, а не кидаються один на одного.
– Нам варто просто залишитися друзями й без усіляких там поцілунків. – пробурмотів я.
– Так. – кивнула дівчина. – Цього разу, я сама винна. Більше цього не повториться. Не таку підтримку я мала тобі демонструвати… – видихнула та.
– Соломія, – я підняв голову, – я справді…
– Я не хочу цього чути. – вона навіть і не глянула на мене. – Друзі, то друзі. Тему закрито. – гаркнула та. – Не хочеш розбиратися, то не починай знову. – пробурмотіла дівчина та продовжила їсти.
Я дослухаюся до цієї поради.
***
Нарешті ми сиділи втрьох у кафе «Дилема». Назар й справді дуже мило розмовляв з Денисом, я слідкував за цим. А ще, я слідкував, як за ними спостерігає Соломія та мило посміхається.
Я написав їй повідомлення, запитавши, що так сильно її звеселило у їхній розмові.
– Кохання. – відписала та. – Ця їхня закоханість так мило виглядає, я рада за Назара.
– Ти з тих, хто вірить у кохання?
Це дурне питання. Звісно ж вона вірить.
– Я так розумію, що ти ні? Хай там, які у тебе причини, але кохання існує і його приклад сидить прямо перед твоїм носом.
Це про Назара, чи все-таки про Соломію?
– Залиш нас на декілька хвилин. Хочу з ним поговорити. – написав їй я.
– Ти впевнений, що варто робити це тут? – вона зиркнула на мене.
– Не хочу відкладати. Я буду тихо. – дописав я.
Соломія видихнула та відійшла до вбиральні, залишивши нас на одинці. Я слідкував за тим, як вона йде і вона обернулася до мене, давши мені знати, що вона мене за Назара може й побити.
– Назар. – я нахилився до нього і той зробив те саме. – Тільки не нервуйся, я хочу дещо у тебе запитати. – я говорив тихіше, ніж зазвичай.
– Ну звісно. Питай. – спантеличене відповів той.
– Тобі подобаються чоловіки? – в очах друга з’явився шок. – Це ж не щось погане, тому просто скажи, як є.
– Так. – тихо відповів той і відвів погляд.
– Гаразд. – я сів рівно.
– І що тепер? – він й досі не дивився на мене і відкинувся на стілець. – Ти… Як ти до цього ставишся?
– Нормально. – відказав я. – Я мав би помітити раніше. Назар… – він глянув на мене. – Мені все одно кого ти любиш. Головне, щоб ця людина була хорошою.
Я встав та підійшов до нього, обійшовши круглий стіл. Присів на місце Соломії та обійняв його.
Я вже стільки років його знаю. Він мій найкращий друг. Назар стільки разів допомагав мені та завжди в усьому мене підтримував, намагаючись допомогти мені змінити моє життя на краще. І хоча, я ніколи не слухав його і так нічого й не міняв та він не кидав мене і ніколи не сердився. Якби я зараз не підтримав би його, цей один єдиний раз, то був би, напевно, найгіршою паскудою.
– Не хвилюйся. – я тримав його за плечі. – І поклич його вже нарешті на побачення. – я повернувся на своє місце.
– Мені ніби зараз камінь з душі спав. – сказав той, поклавши руку на серце. – Великий такий камінь.
Соломія повернулася. Вона була чомусь не надто веселою, але все ж вичавила з себе посмішку. Певно, нервувалась про Назара.
– Він знає. – сказав Назар, повернувшись до неї.
– І як? – запитала вона, зиркнувши на мене.
– Усе гаразд. Він навіть сказав мені запросити його на побачення.
– Це чудово. – посміхнулась дівчина та поклала свою руку на руку Назара. – А й справді, запроси його.
– Та ні. Ми просто друзі і, поки що, лише переписуємося. – його обличчя вкрилося рум’янцем. – Боюсь, що я все зруйную.
Назар глянув на Соломію та чомусь дуже стурбувався.
– Що сталося? – запитав той і вона наче на місці завмерла. – Чому в тебе очі червоні?
– Та це я… Нічого такого. – посміхнулась та, махнувши рукою. – Напевно алергія. Якась дівчина чимось бризнула біля мене. Я навіть пчихати почала. – вона закотила очі.
– Я вже подумав, що ти розридалася у туалеті.
– Ага. Зараз. – пирхнула та. – Стала б я плакати.
Денис швидко приніс наше замовлення.
– Раптом що, то кличте. – посміхнувся юнак.
– Денисе! – зупинила його Соломія.
– Так, Соломіє. – він розвернувся до нас.
– Слухайте, а можна особисте питання?
– Вам можна. – посміхнувся той. Ну звісно, хто ж може їй відмовити? Навіть геї під її чарами, хай і платонічними.
– Що ви завтра робите? Ми тут збираємося гуляти втрьох. Щоправда, якось це нечесно виходить, бо Назар один. – вже щось придумала. – Ви ж друзі, то...може складете йому компанію? Вийде щось типу подвійного побачення. – Правда ж, Злате? – вона глянула на мене.
– Ну… – я глянув на Дениса. Певно він очікував підтвердження того, що я адекватна людина. – Так. Давайте з нами. Думаю, що Назар не проти. – я глянув на друга.
Тепер той дивився на Дениса.
– Якщо ти не проти. – сказав Назар.
– Я… – той засумнівався. – Напишу тобі після зміни. Ще не знаю, чи я завтра буду вільним. – він торкнувся плеча Назара та повернувся до роботи.
– Ну вітаю. Тепер Соломія тобі все організувала. – сказав я, посміхнувшись.
– А якщо він не погодиться? Соломія! – він невдоволено глянув на дівчину. – Нащо ти це зробила?
Вона знизила плечима, повернувши до нього голову.
– Думаю, він якраз і погодиться. – посміхнулася Соломія. – Бо це кохання. – вона повернулася до мене. – І воно існує. – знову повернулася до друга. – У будь-якому випадку, це не ти його покликав, а твоя придуркувата подружка. Перекинеш усю провину на мене.
Коли ми завершили цю зустріч, то я пропонував Соломії завести її додому, але вона відмовилася та залишилася з Назаром. Щойно я сів до машини та підняв голову, щоб глянути на них, то побачив, що вона й справді здається плакала і Назар її заспокоював. То про алергію вона набрехала...
Я хотів вийти та повернутися до них. Якщо це через мене, то я собі не пробачу.
Я вирішив написати Назару та запитати у нього, що сталося, але він відписав, що все нормально і це щось особисте.
Писати Соломії щось типу «Гей, я тут побачив через вікно, як ти плачеш. Не скажеш чому?» – це вже занадто, тому я поїхав додому.
***
Отже, наступного дня, мені довелося піти на так зване подвійне побачення. Соломія ще вчора в кафе сказала, що ми йдемо туди, як друзі. Я одягнув чорну кепку та темні сонцезахисні окуляри, злякавшись, що хтось помітить мене і про це дізнається батько. Одягнув світшот кольору гірчиці та коричневі джинси з кросівками. Соломія теж сьогодні була одягнута зовсім не по офісному. Коротке бірюзове худі та коротка чорна спідниця з кросівками та високими білими шкарпетками.
Назар прийшов у джинсах, футболці та сорочці. Денис теж був у джинсах та світшоті. Вони з ним йшли попереду, а ми з Соломією, як тіні, йшли позаду них. Ніби слідкували, щоб ніхто їм нічого не заподіяв.
– Назар! – прошепотіла дівчина.
Той повернувся до нас і вона взяла мене за руку, натякаючи, щоб той зробив те саме з Денисом.
– Мамо, йому ж не шістнадцять, а двадцять шість, він сам зрозуміє, що йому робити. – пожартував я.
– Це так. – вона злісно вихопила мою руку, хоча я вже встиг вчепитися у її. – Але, іноді навіть дорослі не знають, що їм робити, коли біля них той, чи та самі. – вона спостерігала за тими двома і я теж на них глянув.
Назар боязко торкнувся руки Дениса, але одразу ж відступив, тоді Денис сам взяв його за руку. Вони глянули один на одного та посміхнулись, продовжуючи свою розмову.
– Задоволена? – я повернувся до Соломії.
– Так. – вона, посміхнувшись, глянула на мене. – Дуже! Ще б мені Яну кудись прилаштувати й тоді, мені не потрібно буде ні про кого непокоїтися.
– А як щодо тебе? – запитав я. – Куди ти прилаштуєш себе?
Усмішка зникла з її обличчя. Вона опустила голову і про щось задумалась.
– Це неважливо. – відказала та. – Я вже вдосталь пізнала кохання. – зітхнула та. – Взаємного, не взаємного, дивного.
– Тобі ж подобаються якісь розбишаки. – вона знову повернула до мене голову. – Назар казав, що ти полюбляєш поганих хлопців.
– Пха-ха-ха. – засміялася та. – Погані хлопці у моєму розумінні це трохи не те. Це не байкери з тату, просто не занадто святі.
– А у мене є тату. – відказав я, ніби хотів її зацікавити.
– Справді? – її прекрасні блакитно-зелені очі аж загорілися. – Де?
– На спині. З правого боку.
– Покажеш? – вона взяла мене під руку.
– Можливо, колись. – посміхнувся я і вона знову засміялася.
– Дай вгадаю. – задумалась брюнетка. – Це щось, або надто просте, або зовсім неочікуване. Дракон? Якась квітка? Метелик? Може там портрет? Чи якась цитата?
– Це дракон. – засміявся я. – Ти вгадала.
– Справді?! – Соломія дзвінко засміялася. На наш сміх обернувся Назар, глянув на мене і теж посміхнувся. – І чому ж саме дракон?
– Спочатку, я хотів змію, бо вона символізує переродження, трансформацію, чи щось таке. Але, змія – це якось занадто страшно.
– А що символізує дракон?
– Свободу. – це не єдине його значення, але я прив’язав свого дракона саме до свободи. Хоча б так вона у мене була.
– Зрозуміло. А твої батьки знають?
– Ні. Було складно робити це таємно, але я якось зміг. – насправді мати бачила, але не сказала батьку. Я так і не зрозумів чому.
– Ти сказав про змію і я згадала, що мій колишній мене так називав. – засміялася та. – А ще гадюкою.
– Мені шкода.
– А мені ні. – вона весело зиркнула на мене. – Знаєш, навіть тупі люди все одно у чомусь та мають рацію. І тут він правий. – Соломія знову посміхнулась, опустивши голову і я повернув до неї свою. – Я знаю, що я така. Мені не важко це визнати.
– Ти не…
– Тихіше. – вона виставила вказівний палець, аби я замовк. – Мені. Не. Важко. Це. Визнати. – знову посміхнулась. Вона підняла голову і почала розглядаючи природу довкола. – Якби в мене спитали, яка я тварина, то я обрала б змію, або ж чорну пантеру. – підсміялась дівчина і я теж повторив за нею. – У мене довгий язик і я хижачка. Хай там як, ніхто неідеальний і потрібно це визнавати, навіть щодо себе. – зітхнула та. – Тому, я набила б собі тату змії, все одно, що вона там означає. – вона махнула кистю руки. – І щоб його було видно ще й спереду на плечі. Типу… Викусіть! Я й справді така і мені не соромно у цьому зізнатися! – весело вигукнула та.
– Чому ж? Невже ти й справді вважаєш себе поганою? – примружився я.
Соломія на мить глянула на мене, а тоді знову повернулась до пейзажів.
– Знаєш, зазвичай, коли люди мають власних демонів, або їм нав’язали чужих, то вони йдуть до психолога. Це звісно правильно та на мою думку, це допомагає далеко не всім. Є такі люди, як от я, їм простіше визнати своїх демонів і не намагатися їх позбутися. Я намагалася змінитися, вести себе по іншому, але це зовсім не я. Без усього цього я почуваюся…пустою. Ніби з мене щось вийняли. Нехай то й просто мій довгий язик та наглість, часом навіть маніпуляції. – пирхнула дівчина. – Я не виправдовуюсь та по іншому я не можу. У будь-якому випадку, це все ж краще ніж бити людей битою.
Соломія засміялася і я разом із нею.
– Це відштовхує. – зітхнула та. – Оце єдина проблема.
– Моє тату теж було своєрідним бунтарством. – дівчина повернула до мене голову. – Це єдине рішення, яке я прийняв сам. Те, що я захотів і зробив. Я цим пишався. Навіть розчарувався, що батько не дізнався. Я так хотів, щоб він знав, що я йому неналежу.
– Ну… – протягнула Соломія. – Тепер він знає. А якщо ще сумнівається, то скоро його сумніви розвіються, наче той пил. – вона посерйознішала. – Смішно, що він думає, нібито може контролювати дорослу людину. Він має розуміти, що навіть якщо ти вдаєш, ніби це так, та це зовсім не так. – видихнула дівчина. – Принаймні, ти з’їхав. Це вже щось. Я розумію що… – вона важко видихнула. – Важко отак одразу щось змінити, але краще пошвидше. Тому що, тоді страждання швидше закінчаться і рани загояться. – вона глянула на Назара з Денисом. – Йому було важко втекти з дому, самому платити за квартиру, навчитися дбати про себе, але він зміг. Він ризикнув. – посміхнулась та. – Це було вартим того.
– Ти змогла б відмовитися від чогось заради кохання? Змінити своє життя? – я повернув до не голову.
– Звісно. – Соломія теж повернула до мене голову. – Я робила це і не заради справжнього кохання. – пирхнула та. – А заради справжнього так точно. – вона замовкла, ніби сумніваючись, чи продовжувати їй. – Знаєш, Злате… – вона опустила голову. – Я завжди багато чого віддаю. Мені це не подобається, бо поки що я мало що отримувала взамін, крім проблем. Та якщо… Якщо мені знову доведеться зробити щось таке, то я сліпо піду на зустріч цій новій жертві.
– Але ж це лише якась людина, до якої ти ніби щось відчуваєш… Як ти можеш отак жертвувати чимось?
– Якщо так сильно сумніваєшся, то це не справжнє кохання. Або тобі й справді час до психолога. – пробурмотіла та. – Тут вже якийсь страх та невпевненість. А може це просто я якась ненормальна. – пирхнула та, підсміявшись.
– То ти безстрашна і впевнена?
– Цього місяця, замість того, щоб відкласти гроші, я купила собі чергові дорогі туфлі, які напевно й взути не буде куди. Це наче мій трофей. Я і без кохання жертвую необхідними мені речами. Я не така вже й впевнена у собі, як може здатися на перший погляд, я просто вірю у те, що якось воно буде і маю запасні варіанти. Типу, не дуже то мені й треба гроші на подорож, чи ще щось. А от туфлі… Це мені треба. – пояснила дівчина. – А щодо страху… Та всі чогось бояться. Це нормально. Просто у кожного свої страхи.
– І чого ж ти боїшся?
– Ага, отак я тобі й сказала. Може ти використаєш це проти мене. – пирхнула дівчина.
– Я що тобі…лиходій якийсь, чи що? Часом ти здаєшся занадто ідеальною. Ніби у тебе є хист до всього.
– Ну, ти просто ще не був свідком моїх невдач. – засмілася та. – Я жахливо малюю, не зашию навіть і маленьку дірку і співаю кепсько. А боюся я бджіл, ос і усіх цих комах, які дзижчать. – зітхнула брюнетка. – Тепер я достатньо неідеальна?
– Я б не назвав усе це чимось страшним. – посміхнувся я. – Ти й досі ідеальна, в моїх очах.
– То що, ти взагалі плануєш бути сам до кінця свого життя? – вона повернулася до попередньої теми. – Якщо ти навіть ніколи і не одружишся…
– Не думаю, що зможу когось полюбити. Бути з кимось і любити когось – це різне. – зітхнув я.
– Але, може варто спробувати хоча б раз. – сказала Соломія, дивлячись убік. – Ніколи не знаєш, що звалиться тобі на голову. Тож… – вона повернулася до мене. – Не зарікайся. – хитро посміхнулась дівчина та замовкла на якусь мить. – Та ну, я не вірю. – пирхнула та.
– У що?
– Тобі двадцять сім. Хочеш сказати, що ти справді ніколи не кохав? Хоча б симпатія у тебе мала бути.
– Лише пристрасть та близькість. У школі…мені й справді подобалась одна дівчина. Я навіть купив собі гітару, бо вона сказала, що буде зустрічатися лише з гітаристом. Але, коли про це дізнався батько, то швидко пояснив мені, що і до чого. – видихнув я. – Це єдина річ у якій він правий. Принаймні, це моя правда.
– Що ж… Хоча, я завжди кажу все, що я думаю, але тут я промовчу.
– О, а мені стало цікаво. Давай уявимо, що твоя прямолінійність залишилася із тобою. Що там?
– Ну, якщо тобі цікаво. – її голос посерйознішав. – Якби, ми були не просто друзями, то я б сказала, що я ніколи ні за ким не бігала, але за тобою я побігала б, хоч це й низько і вбиває мою кляту гордість. І що саме я розплющила б твої кляті очі, Злате. Бо, я не можу дивитися на те, як ти страждаєш. – сердито пирхнула та.
Я ошелешено глянув на неї і вона прочистила своє горло. – Я б сказала щось таке. – вона вивільнила свою руку. – Але, це лише припущення. – додала та, відійшовши вбік.
– Ти ж розумієш, що це прозвучало…
Це зізнання?
– Це неважливо. Бо я цього ніколи не казала. Це припущення. – повторила дівчина, пройшовши вперед до хлопців. – Цього не було. – вона глянула на мене. – Взагалі. Ми це лише уявили, як ти й сказав.
Я глянув на тінь, що пленталася за нею. Просто дозвольте мені стати нею. Так я завжди буду йти з Соломією пліч опліч і ніщо не зможе нас розділити, адже так, я стану її частиною. Так вона буде у безпеці, а я буду поруч із нею.
Мої думки про неї постійно змінюються і це мене непокоїть. Я маю сприймати її…лише як подругу. Та в мене не виходить. А тепер вона ще й непрямо зізнається мені незрозуміло у чому.