Медовий Сапфір

3.

– Мушу вас попередити, що, здається, йде ваш батько. – прошепотів голос Соломії.
Тільки цього мені сьогодні для повного щастя не вистачало.
– Чому й досі немає де сісти? – запитав батько зайшовши до кабінету.
– Тату. – я підвівся. – Чим я можу тобі допомогти?
Георгій Безсмертний – найгірший чоловік, якого я знаю. Бездушний і суворий, але милий веселун на публіці. Хай там як, але деякі його переконання правдиві. І саме з ними я живу вже багато років.
– Кохання не існує. Усе що ти зараз відчуваєш – це лише пристрасть. Вона швидко згасає. Думаєш, ми з твоєю матір’ю кохаємо один одного? Та ніколи. Ми – це успішна партія. Потрібно просто знайти собі партію, з якою зможеш жити. От і все. – такими були його слова, років дванадцять назад.
– Поклич свою секретарку. Хочу роздивитися, що то за проблема така. – наказав той, хтиво посміхнувшись.
– Соломія… – я вже натиснув, але так не хотів її сюди кликати. – зайдіть сюди, будь ласка.
– Якось ти несміливо. З підлеглими потрібно суворіше. – відказав той, розвернувшись у сторону дверей.
– Чим я можу вам допомогти? – сказала Соломія, зайшовши.
Зазвичай, вона завжди була пристойно одягнутою, та й сьогодні нічого такого в її сукні не було, проте, вона була трохи короткою. І я навіть збоку бачив, як Георгій з’їдає її поглядом.
– Принеси но мені стілець. – відказав той, дивлячись на її ноги. – Якщо сил вистачить. – його очі піднялися до її грудей.
– Ну звісно. – посміхнулась Соломія. – Для вас, я готова приволокти сюди навіть крісло. Усе задля вашого комфорту. – вона навіть нагнулася, перед тим як вийти. Усе це просто було сарказмом.
– Страхи Вероніки мені зрозумілі. – сказав той, обернувшись до мене. – Я б її теж трахнув.
– Вона лише секретарка. – відказав я.
– Я вже казав, що мені все одно. Нехай і не лише секретарка. – процідив той крізь зуби. – Твоє життя мене не стосується.
Ну звісно. Не стосується. Це навіть на краще.
– Ваш стілець, Георгій Миколайовичу. – Соломія принесла його та поставила біля мого столу. – Чи можу я ще вам якось допомогти?
– Так. Залишся тут. – сказав той, знову глянувши на її ноги та сів.
Він безсоромно дивився на неї зверху донизу. Але Соломія проігнорувала це, дивлячись на стіну. Вона стояла наче солдат у строю, з високо піднятою головою. Але вдихала вона досить глибоко.
– Підійдіть сюди. – тихо сказав я.
– Туди? – здивовано запитала та, показуючи рукою на інший бік столу.
– Так. Сюди. – кивнув я.
Вона стала біля мене. Так він хоча б не буде бачити її повністю.
– До чого це було? – гаркнув батько.
– Будь ласка, скажи, що ти хотів. У нас на сьогодні заплановано багато роботи і дві зустрічі.
– У готелі, чи де ти там ночуєш? – у батька не було ані крихти поваги. – Люди хоч не бачать? Замикаєшся?
Мені хотілося провалитися під усі ці поверхи цієї клятої будівлі донизу і так аж до ядра Землі. У горлі став ком, я навіть не знав, що йому відповісти.
– О ні, він ночує у мене вдома. – я повернувся до Соломії. – Це ж надійніше, ніж у кабінеті, хіба ні? – посміхнулась та.
Я глянув на батька, той був у шоці та привідкрив рота, від здивування.
– А ти норовлива. – посміхнувся той.
– Ой, пробачте, ви такий серйозний. – засміялась та, прикривши долонею свої губи. – Мені хотілося вас розвеселити, бо ви напевно так стомилися від роботи.
– Що за цирк тут відбувається? – але він теж засміявся. – Може мені забрати її у тебе собі? Що ще вона вміє?
– О, та багато чого. – Соломія вийшла з-за столу та покрутилася, виставивши уперед одну ногу. – У мене такі довгі ноги, я вмію швидко бігати за кавою та виконувати усілякі доручення. Але, ви це вже помітили. – додала та. – Щоб іще такого вам показати? – вона стала у позу мислителя. – Може, все-таки принести вам крісло і продемонструвати свою фізичну силу?
– А може витривалість? – хитро посміхнувся чоловік.
– Боюсь, що для цього вже запізно. Адже, будь-яка дівчина, після таких оглядин, вже б давно утекла і плакала десь у кабінці вбиральні, але я й досі тут. Розважаю вас. – і увесь цей час вона посміхається. – Думаю, що я досить витривала. – вона примружилась. – Особливо, коли це стосується людей. – нарешті вона посерйознішала, глянувши на нього, як на шмат лайна.
Я не втримався і засміявся. Батько був занадто шокований, щоб накричати на неї.
– Ну гаразд, як тебе там… Соломія? – батько встав зі стільця.
– Саме так. – вона вирівнялась.
– Бачу тебе важко зламати. – він став навпроти неї. – Працюй собі. – він торкнувся її плеча і вона скривилася. Георгій пішов до виходу.
Соломія вже хотіла йти за ним, але я встиг вхопити її за руку. Вона глянула на мене і зупинилася, зрозумівши мої наміри.
– Присядьте. – тихо сказав я.
Вона була роздарованою, але не засмученою. Напевно, вона вже звикла до чогось подібного, тому й не мовчала. Певно, вона все ж нервувалася.
– Мені шкода, що це сталося. – сумно відказав я, дивлячись на стіл. – Він завжди такий.
– Це не ваша провина. – видихнула та. Вона не дивилася на мене, а кудись убік.
– Він дуже специфічна людина. Краще з ним так не жартувати. Хтозна, що він може зробити? – попередив її я.
– А що? – вона повернулася до мене. – Таке потрібно терпіти? Чому ви усе це слухаєте?
– Не усі такі прямолінійні та сміливі, як ви. – роздратовано відказав я. – З деякими людьми краще просто тихо поводитись і не провокувати їх. Мій батько – один із таких людей. – пояснив я.
– Ви ще щось хотіли? – вона заклала ногу на ногу та невдоволено почала нею крутити.
– Та наче ні. Хотів почекати, поки він піде. – пояснив я. – Хіба що…
– Що? – вона повернула до мене голову.
– Коли Вероніка наступного разу прийде, спробуйте переконати її, що мене тут взагалі немає.
– Я спробую. – відказала та, встаючи зі стільця.
– Залиште стілець тут. – я зупинив її, коли вона вже хапала його до рук. – Нехай лишиться тут. Для вас.
– Ну гаразд. – здивовано сказала та, полишивши стілець. – Тоді, я вже…піду.
***
У неділю я нарешті зустрівся з, тепер вічно зайнятим, Назаром. Вирвався з сімейного гнізда на вечерю до нашого звичного бару. Як завжди грала якась, чи то просто попса, чи то вже клубна музика. Добре, що хоча б тихо.
– Аж не віриться, що ти вирішив провести зі мною час. – пирхнув я, підсідаючи до Назара, який вже чекав мене за барною стійкою.
– Годі тобі вже… – цокнув той.
– Що за різнокольорову бурду ти п’єш? – схоже на коктейль, з фільму про пляжну вечірку.
Я махнув бармену і мені вже готували звичну Віскі колу.
– Заздри мовчки. – процідив той крізь зуби, посміхнувшись і надпив зеленої рідини через соломинку. Я теж надпив свій напій. – До речі це Соломія мені порекомендувала. – сказав Назар і я подавився. – Називається «Афера». – посміхнувся друг, спостерігаючи за мною. – Та тихше ти. – він поплескав мене по спині.
– То ти з нею п’єш? – видушив із себе я, прокашлявшись.
– Здається, це не має бути для тебе новиною. – він закотив очі і продовжив пити свою зелень. – Її подруга барвумен, вона не лише зі мною п’є. – пирхнув той.
– Ясно. – примружився я і випив своє віскі залпом, лишивши у стакані самий лише лід. Я скривився та замовив ще.
– Я не буду нести тебе на собі додому. І до себе теж не повезу. – він глянув на мене з-під лоба.
– Чому? Бо збираєшся привезти туди Соломію?
– Злат, ти реально кретин. – від відвернуся від мене та оперся ліктем на стійку. – Між нами нічого немає. – він зиркнув на мене. – Крім дружби звісно.
– Я в житті тобі не повірю, Назаре. – я нахилився до нього. – Бо я не сліпий. – від глибоко зітхнув. – Це я зараз навіть не про ваші хіхі-хаха. Я бачив її. Те, як вона виглядає, говорить і посміхається. Ніхто не пройде повз таку. – зітхнув я, надпивши віскі.
– Ясно. Тобто, якщо вона приваблива, то просто дружити з нею не можна… – він повернув до мене голову. – Я так розумію? – Назар вигнув брову. – Щоб ти знав, вона ніколи зі мною не фліртувала. І при мені теж ні з ким, хоча й тицяла пальцями у кількох чоловіків. Вона так з усіма спілкується. І щоб ти знав, я не став би її цілувати у п’яному угарі. – сказав і знову відвернуся.
– Я вже пояснював. – я протер очі руками, намагаючись це забути, а не згадувати. – Це випадковість. Просто пролетіла думка у голові.
– Такі думки просто так не пролітають… – пробурмотів той. – Ти… Я не знаю, що з тобою не так. – гаркнув брюнет. – Ти став занадто агресивним, щойно вона з’явилася.
– А от ти занадто веселим. – пирхнув я, після чергового ковтка.
Назар розвернувся до мене, заклав одну ногу на іншу та вирівнявся.
– У мене крім тебе що…не може бути друзів? – роздратовано посміхнувся хлопець. – Мені плакати, бо ти тримаєш усе у собі?
Тепер на лікоть оперся я, надпиваючи віскі.
– Знаєш, Злате. Я зараз скажу тобі одну дуже неприємну річ. Тобі не сподобається. – примружився той і зробив те саме. – Здається, ти просто хочеш переспати з нею і тебе цікавить, чи я раптом не став першим.
– Я. Не. Хочу. З нею. Спати. – відказав я.
– Знаючи Соломію, вона може була б і не проти, якби ви не працювали б разом. Та от тільки, вона занадто хороша для такого. – він видихнув і розвернуся до стійки. – Вона варта чогось неодноразового.
– Та звідки тобі знати, чого вона там варта? – я знову протер очі. – Та ти ледь її знаєш.
– Мені не потрібно знати її десять років, щоб зрозуміти, що вона за людина. А от тебе я знаю досить довго, а розгадати ніяк не можу. – він зиркнув на мене і знову зітхнувши повернувся до бурди. – Ти й сам себе ніяк не розгадаєш.
– Я не граю у ці ваші загадки. – я зробив ще ковток. – І не маю бажання навіть намагатися. Мені це нецікаво.
– Тоді перестань питати мене про неї. – гаркнув той. – Перестань вирячатися на неї. Перестань зганятися на нас, бо ми дружимо. Якщо вже ти не граєш в усі ці загадки.
Назар нарешті допив свою зелень і замовив щось іще. Я замовив Карибську каву. Ми замовкли.
Чому я взагалі про все це непокоюся? Навіть, якщо вони й зустрічаються, то я мав би радіти, що він нарешті знайшов собі дівчину та ще й таку шикарну.
Так. Мене до неї щось підтягувало, але я знаю що це і в це лайно я не вляпаюся. Якщо пересплю з нею, то доведеться її звільнити, а мені цього не хотілося б, бо я вже до неї звик.
– Вона напевно випробування нашої дружби. – пробурмотів я, порушивши тишу.
– Ага. – видихнув той. – Вона напевно твоє випробування. Прокляття, чи може спасіння.
– Скоріше друге. – відказав я, водячи по стійці пальцем. Послав бог демона на мою голову.
– Ти справді ніколи не будеш мати стосунки? Ну от зовсім?
– Я не можу і ти сам знаєш чому. – відказав я, проводячи довгу лінію. – Сам сказав, що вона не дівчина на одну ніч. Та й взагалі мало хто хоче нею бути, а мені інше нецікаво. – зітхнув я. – Треба так, щоб раз і все. І більше ми не бачились. Щоб я не звикав і не дай боже не відчув якийсь потяг, крім сексуального. Та і не буде такого.
– І що тоді? Ти одружився на Вероніці, чи якійсь багачці? І тобі буде нормально?
– Та мені все одно. – я знизив плечима. – Як вже буде…
– Як ти це собі уявляєш? – пирхнув той. – Що ти що? Ти будеш з нею спати? Заведеш дитину, чи що?
– Дітей у мене не буде. – спокійно відказав я. – І спати я ні з ким не буду. Особливо з каштанкою Вона скажена. – мене огорнула огида.
Нещодавно, мені таки довелося переспати з Веронікою. Це бляха було так огидно. Не те, що вона кричала на мене, чи вона якась колода. Нехай вона і маніпулювала мною, обіцяючи від мене відчепитися і одяглася, як…клята шльондра, але я відчув себе своїм батьком. Я ніби просто використав її. І це бляха огидно.
Коли це був секс на одну ніч з незнайомкою, з якою ми завчасно усе погодили, то відчувалось не настільки паршиво, але тут…паршивіше нікуди.
– Буду просто жити з нею, чи ще з кимось, а робити нічого не буду. – відказав я. – Або ж просто відмовлюсь від одруження. – подумав я. – Ну, а ти що?
– Я не знаю. – гаркнув той. – Я хочу чогось справжнього.
– Ага. Щастить же тобі. Забирай Соломію. – я повернув до нього голову. – Вона ж теж хоче чогось справжнього. – він сердито глянув на мене і я відвернуся до залишків своєї кави. – Напевно вона не сподобається твоїм батькам. Занадто гостра на язика і вольова. Таких не люблять. Ще та невістка. Пальця в рот не клади, бо відкусить. – підсміявся я.
– Ти ж знаєш, що я з ними не спілкуюся. – гаркнув брюнет. – Їхня думка мене взагалі не цікавить.
– Чому ж ти з ними не спілкуєшся? Вони ж наче не одружували тебе на токсичній подружці барбі.
– Скажімо так, ми не поділяємо деякі погляди на це життя. І на світ у цілому. – буркнув той.
– Типу чого? – я знову повернув до нього голову.
– Типу того, що вони намагалися зліпити з мене те, чим я ніколи не був. – видихнув Назар, піднявши голову догори. – Типу, вони дуже сильно хочуть п’ять онуків, а я не можу мати дітей і ніколи їм цього не дам. А без цього я їм не здався.
– Вони серйозно хочуть п’ять онуків? – пирхнув я, підсміявшись. – А ти хіба безплідний?
– Це лише приклад. – відказав той.
Я помітив, що він засумував, бо я згадав його батьків. Не хотів колупати його рани.
– Боже, та забий ти на них. – я легенько штовхнув його за плече. – Значить батьки з них кепські і триматися за них немає чого. І добре, що ви не спілкуєтеся.
– Смішно, що це говориш ти. – він підсміявся, опустивши голову. – А сам то… – він повернувся до мене. – Чому не заб’єш на своїх? Втечи з дому як я.
– Скажу тобі по секрету, Назаре… Я і близько не такий сміливий, як ти собі думаєш. Я боягуз.
– Хм… Он воно як. – хитро посміхнуся друг. – Я вже це зрозумів. – він потягнувся, розминаючи спину. – Хай би Соломія позичила тобі хоч краплю своєї сміливості.
– Хай би… – посміхнуся я, опустивши голову. – Давай вже нарешті сядемо за нормальний стіл і поїмо. – я нахилив голову у його бік. – Бо мені болить спина і я справді сильно сп’янію, якщо не буду нічого їсти.
– Я вже думав, що ти не запропонуєш. – посміхнувся той і встав, разом зі своїм коктейлем. – Знаєш, Злате, тобі треба зав’язувати з алкоголем.
– Ну звісно. То мені перейти на сигарети, чи наркоту? – засміявся я, йдучи за ним.
Назар зупинився та повільно розвернувся до мене. Він глянув мені в очі та примружився.
– А може без усього цього? Може краще сходиш до психолога? – пирхнув друг і продовжив іти до столику. – У тебе напевно якась затяжна депресія, чи вигорання. Або ще щось… – пробурмотів той.
Я замовив стейк з картоплею і такою іншою фігнею на тарілці, а Назар роли. Ну і пиво звісно.
Не можу не пити. Це увійшло в звичку. Коли, п’ю то хоч трохи веселюся і забуваю про свою сімейку. Так, це виправдання і втеча, але мене це не зупиняє, бо іншого виходу з цього клятого лабіринту, я поки що не знайшов. Якщо чесно, то мені страшно шукати ще щось, бо зайду занадто далеко і не зможу повернутися.
– Ну то, розкажи мені щось про неї. – сказав я, спершись спиною на м’який диванчик.
– Знову ти за своє. – пирхнув той, опершись на диванчик навпроти.
– Ну а що? Більше немає про кого поговорити. – зауважив я, надпивши пива, бо їсти принесуть ще не скоро. – Чи ти пропонуєш зателефонувати нашій вільній пташці?
– Ти про Руслана? – примружився друг, схрестивши руки на грудях. – Так я з ним вчора розмовляв.
– Ну і?
– Ну він їздив…
– Оооо… – я закотив очі. – Ні дякую. Не переказуй.
– Та чого ти? – пирхнув Назар.
Руслан – наш спільний друг, який очолює кілька філіалів «Флори» закордоном. Іноді, точніше завжди, я почуваюсь дурнем поруч із ним. Він і справді занадто розумний, бо знає декілька мов і успішний бізнесмен. До того ж він без проблем звалив зі своєї родини.
– Щоразу, як я питаю, що він робив на вихідних, і він кудись їздив, то розмова стає наче уроком з історії. – я закотив очі. – А я в школі на історії мало не спав.
– У тебе просто був поганий вчитель, який не вмів цікаво пояснювати. - вирячився той, посміхаючись. – Та тобі просто таке нецікаво. Я пам’ятаю, як ми їздили до нього в Рим і ти там в музеях мало не спав. Зате в Німеччині тобі було цікаво. – пирхнув той, засміявшись. – Бо ти там просто забухав на тиждень.
Я тобі не алкоголік якийсь. – я просто закотив очі та надпив пива.
Назару вже принесли суші, а от мені мій стейк ще доведеться почекати, тому я замовив кляті чипси. Їх принесли одразу.
– Я ж переглядав її резюме...
– Переглядав? – той вигнув брову, посміхнувшись кутиком губ.
– Не важливо. – я махнув рукою. – Так от, там про неї взагалі нічого не написано. Типу…гоббі, чи інтереси. Я ж маю знати з ким я працюю.
– Думаєф, я тах бахато снаю пфо неі? – той запихався ролом з лососем. – Я от вчора був у неї та Яни у гостях. Але ж… – знову ця посмішка, – ти теж там був. – я вигнув брову, надпивши пива, але він продовжив. – Соломія приготувала нам борщ і спекла до біса смачний хліб. Вона взагалі прекрасно готує. Я так не вмію. – захопливо сказав хлопець. – Але, вона не надто любить українську кухню. Типу борщ, деруни, холодець і тому подібне… – пробурмотів друг. – Але от Яна дуже любить, тому з неї випивка, а з Соломії їжа. Вони роблять один одному замовлення. – підсміявся той. – Певно їм весело жити разом.
Нарешті принесли той клятий стейк.
– А Соломія…вона взагалі…українка?
– Якщо ти про колір її шкіри, то її батько наполовину іспанець, наполовину чех. Але він в Іспанії був лише в дитинстві, а Соломія взагалі ніколи і жодного слова іспанською не знає. З Чехією та чеською те саме. Ну а зараз, її батьки обоє живуть у Чехії. Але, Соломія вважає себе лише українкою, а то так…намішано. – відповів той. – Ну, це мені Яна розповіла, поки Соломія готувала.
– То ви просто їли і пили?
– Ну чого ж це… Ми розмовляли. Соломія показала свою колекцію клубних суконь і підборів. – він підняв брови і посміхнувся кутиком губ. Знає ж, що ця інформація мене вибісить і чекає на мою реакцію.
– Ясно. – посміхнуся я. – Вона певно взагалі нічого не боїться, якщо отак впускає до себе додому малознайомого чоловіка і показує йому свій відвертий одяг.
– Ти певно прослухав, що вона займалась бейсболом. Бита в неї й справді є. – відказав Назар і продовжив їсти. Та і я теж.
Але довго мовчати я не міг. Алкоголь все ж добряче розв’язує мені язика. І, як з’ясувалося, не лише для того, щоб поговорити.
– Краще б я за неї не питав. Тепер буду думати, що вона легковажна. – зітхнув я. – Моя довіра щодо її роботи похитнулася.
– Ой, тільки не починай оце. – цокнув той, роздратувавшись. – Вона просто не тиха скромна дівчинка. А навпаки. Гучна і не боїться щось сказати, чи зробити.
– Але ж…
– І на роботу Соломія одягається скромно і дотримується офісного стилю. Ти сам бачив.
– Ну, я б не сказав. – підсміявся я.
– Ну, якщо ти і там щось розгледів, то це виключно проблема твоєї хворої фантазії, Злате. – він сердито глянув на мене. – Ти ж не він. – мене аж труснуло від цих його слів. – Не роби із себе того, ким ти не є.
– Вона просто гарна. Я не буду приховувати того, що я вважаю її симпатичною. – відказав я, охриплим голосом. Певно пиво було занадто холодним. – Я…ніколи б такого не зробив би.
– Знаю. Вірю.
Мені не потрібно було довго думати, щоб згадати те, як… Як…
Коли я закінчив школу, то на врученні атестату була лише моя мати – Христина. Батько тоді був зайнятий і ми поїхали за ним до офісу, щоб типу відсвяткувати.
Я зайшов першим до його кабінету. А він там був зі своєю секретаркою. Вони напевно стоятимуть у мене перед очима да кінця життя.
Мене тоді огорнув шок і страх. Я вийшов і притиснувся спиною до дверей. Христина тоді розгублено глянула на мене. Я сказав їй, що їй краще туди не йти, але вона зайшла. І все що вона зробила… Вона сказала їм «пробачте». Вийшла і зачинила за собою двері. Вона взагалі не здивувалася. Сказала, що ми поїдемо без батька і просто пішла вперед.
– Зачиняй двері, не будь дурнем, як от я. – сказав мені тоді батько і засміявся.
Я засміявся йому у відповідь, від нервів. Це єдиний раз, коли ми над чимось сміялися разом.
З того моменту, я вже просто не зміг дивитися на своїх батьків.
– Знаєш. – Назар саме доїв свої роли. – Соломія вона така людина. Ну…її напевно всі помічають. Тож, я не здивований, що ти теж її помітив. Вона занадто класна, з нею легко спілкуватися, з нею цікаво і весело. У паралельному всесвіті, я б напевно теж за нею бігав би. Але у цьому це може бути хіба що платонічно.
– Не зарікайся. – тихо відказав я.
– Ти теж не зарікайся. – він нахилився до мене. – Попроси Руслана дати тобі декілька уроків сміливості, на пару з Соломією. – посміхнувся той. – Думаю, що рано, чи пізно, ти таки звалиш від своїх батьків. Проблема в лише в тому, що ти працюєш на батька.
– Я от думаю… Якщо ти говориш зі мною про неї, то з Соломією теж про мене говориш? – я глянув на Назара.
– Ну. І?
– Мені цікаво, що ти їй вже встиг розповісти про мене і що вона думає про мене?
– Нічого такого я їй не розповідав, бо вона не дуже то і питала. – відказав той, зітхнувши. – А от про тебе… Що ж вона про тебе думає? – задумався хлопець, опустивши голову. – О. Згадав. – він підняв голову і глянув на мене. – Вона казала, що ти її напевно ненавидиш. Що ти злий, сердитий і нудний. А ще, що ти дуже гарний і у тебе сексуальний голос. От і все.
– Отже, золотої середини немає. І я типу гарний лиходій в її очах?
– Не питай мене. – посміхнуся той, знизивши плечима.
Ніякий я не нудний. Я ж на роботі.
І я й слова їй поганого не сказав. Якого біса вона думає, що я нібито її ненавиджу? Хіба я став би цілувати когось кого я ненавиджу? Крім Вероніки звісно.
***
На робочому тижні, я помітив, що Соломія трохи згасла. Ще й постійно ходила з величезною сумкою. І що вона там носила? Ну… Може у неї критичні дні і вона носила там змінний одяг, про всяк випадок. Хто ж її знає.
Я запитав, чи усе гаразд, але вона лише відказала, що усе нормально і нічого не пояснювала. Це не моя справа. Не маю ж я непокоїтися за геть усіх співробітників цієї компанії.
Але, якогось ранку, проходячи до кабінету, вона була геть у розпачі. Дівчина навіть не помітила, як я підійшов до її столу. Її трясло, а очі бігали туди-сюди.
Щойно я відкрив рота, щоб запитати її, що такого сталося, влетів начальник охорони і я ровернувся на цей шум.
– Злате Георгійовичу! Не знаю, чи казати це вам, чи спочатку вашому батьку, але дещо сталося, кілька хвилин тому. – він поглянув на спантеличену Соломію, яка й досі дивилась кудись не туди. – Це стосується вашої секретарки.
– Соломія? – вона вже почала гризти свій чорний манікюр. – Що сталося? – а вона мовчить.
– Ходімо. Ви мусите це побачити. – сказав чоловік у формі.
– Гаразд.
Я пішов за ним і почув позаду кроки Соломії. Ми їхали у ліфті та йшли до кабінету з камерами мовчки.
На відео було видно, як біля офісу тиняється якийсь чоловік, весь у чорному, обличчя була погано видно, бо він був у капюшоні. Соломія його вочевидь упізнала. Вона пішла на нього та дістала із сумки…биту. Кляту бейсбольну биту. Вона пригрозила йому, замахнувшись нею кілька разів, щось крикнула і він утік.
– Ви його знаєте? – я розвернувся до Соломії, яка теж продивилася запис із камери відеоспостереження. Вона й досі не лишила свої нігті у спокої. – Соломія! – крикнув я, що вона аж здригнулася.
– Я його знаю. – сказала та, наче зомбі. – Він слідкує за мною. – вона нарешті глянула на мене, але одразу ж відвела погляд.
Здається, зараз вона була не в стані щось пояснювати, але цієї інформації мені вистачило.
– То що робити? Сказати вашому батьку? Ігнорувати таке не можна. Це сталося на території…
– Це не сталося на території! – перебив його я. – Тому, не кажіть йому, поставте когось там, для охорони. Якщо він знову з’явиться, то затримайте його і скажіть про це мені. – наказав я. – Ходімо звідси. – я повів Соломію за собою, поклавши руку на її плече.
Вона напевно й не помітила, як вже сиділа у моєму кабінеті.
– Хто цей чоловік?
– Мій колишній. – вона все ще говорила беземоційно.
– І? Чому він вас переслідує? – запитав я.
– Тому що… Він ідіот. – вона встала. – Я вже піду. Дякую, за допомогу.
– Почекайте, – я схопив її за руку, – ви так і не пояснили.
– Я не маю нічого пояснювати! – у неї нарешті прорізався голос. – Це не ваша справа! – вона вихопила свою руку. – Я сама з цим розберуся. – Соломія вийшла геть.
Може, варто запитати про це у Назара? Вони ж з нею, наче як, друзі.
– Нічого я тобі не скажу. – Назар не збирався ділитися інформацією. – Вона попросила про це нікому не розповідати, бо це особисте. Вже пробач.
– Чому тоді тобі можна знати, а мені ні?
– Бо ми з нею друзі, а ти… – він навів на мене пальцем. – А ти взагалі її бос, який дуже дивно поводитися.
– Можна вже про це не згадувати? – цокнув я.
– Ти її засмоктав! – він так гучно це сказав, що я прикрив своє обличчя рукою. – Я цього ніколи не забуду, Злате. Хоч я й був п’яним.
Так. Я це зробив і я собою не пишаюся. Крім того, я ще й обіймав її уві сні. Але ж…вона здається, була й не проти мене поцілувати. Хіба ні? Щоправда, потім вона дала мені ляпаса, але це вже деталі.
– Якщо не поясниш, то я не зможу допомогти. – я намагався переконати друга співпрацювати.
– Одне слово – сталкер. – сказав той, опершись рукою на мій стіл.
– І що? Нам варто викликати поліцію? – я глянув на нього.
– Ти сказав, що вона на нього вважай напала, а він просто ходив біля неї. Як думаєш, кого у цьому випадку затримають? – Назар вигнув брову.
– То нам просто сидіти склавши руки? – гаркнув я.
– Злат… Як її бос, ти вже зробив усе що міг. – сердито відказав той. – Поки що краще просто поспостерігати.
***
Минуло два тижні. За цей час нічого дивного більше не ставалося. Той чоловік більше не приходив, а Соломія не носила з собою биту. Здається, загроза минула.
– Ховайтеся під стіл, Вероніка йде. – передала мені Соломія.
Це вже втретє так. Вона сама це вигадала, адже у мене такий стіл, що з того боку не видно, чи за ним щось є. Тому, я закрив ноутбук і швидко заліз під стіл. Так, це по дитячому, але більше варіантів у мене не було. Мені вже набридло з нею сваритися.
– Ну от бачите, – Соломія відчинила двері, – його тут немає.
– А де він? – злісно запитала Вероніка.
– Не знаю. Може пішов до вбиральні, а може на зустріч.
– Ти ж його секретарка. – цокнула та. – Хіба, ти маєш знати про нього все? Де він, що він робить і таке подібне?
– Іноді, може статися щось непередбачуване.
– І що… – я почув, як Вероніка пирхнула. – Ти гадаєш, що якщо ти гарненька, то можеш собі багато чого дозволити?
– А ви вважаєте, що якщо ви багата, то можете переслідувати людей? – холодно запитала Соломія. – Я одного не зрозумію, навіщо воно вам? Ви могли б отримати будь-кого, але причепилися саме до нього. – Соломія, як завжди, лізе не у свої справи.
– Ти не зрозумієш… З ним, я була б у безпеці.
У безпеці? Зі мною? Здається, каштанка й справді здуріла.
– Навряд чи це те, чого ви й справді хочете. Я бачу це по вашим очам. Ви приходите сюди, не по своїй волі.
Чую ляпас. Невже Вероніці таки вдалося її вдарити? Чи це Соломія її?
– Візьми себе у руки та зроби нарешті по своєму! – крикнула Соломія.
Я мав визирнути з-під столу. Яким же було моє здивування побачити ошелешену Соломію та Вероніку, яка схопила дівчину за щоки, нахилила до себе, та поцілувала її. Легенько так поцілувала та втекла.
Я виліз зі своєї схованки.
– Це що у вас…сімейне? – запитала та, глянувши на мене. Її очі запалали люттю. Вона витерла губи рукою і вийшла. – Якого біса… – пробурмотіла та.
А й дійсно, якого біса? Вероніка що… Лесбійка? Але ж ні. Вона зі мною спала й у неї точно був хлопець, чи два.
І чому всі причепилися саме до Соломії? Спочатку, Назар, тепер Вероніка. Що відбувається у цьому офісі?
***
Я й так зайнятий, а тут ще й телефонує блондин у профіль, з сигаретою у зубах.
– Bonjour.
– Так-так, літера ер. Що там?
– Злате… – підсміявся Руслан. – А пам'ятаєш, я вчора надіслав тобі деякі tres importants documents?
Я закотив очі, бо ці його випадкові слова...
– Пам’ятаю.
– А пам'ятаєш, я казав тобі, що їх треба узгодити до обіду середи?
– Та пам’ятаю я. – пирхнув я.
– А ти пам’ятаєш який сьогодні день?
– Так… Бляха! – вигукнув я і почав хаотично ритися у ноутбуці. – Пробач, Руслане. Я думав, що у мене є два дні, а не один.
– Та я розумію. – видихнув той. – Я б попросив у твого батька, але… – він цокнув. – Я так не хочу з ним займатися.
– Не ти один. – підсміявся я, відкривши документи.
– У тебе там все нормально? Ти як завжди звучиш задовбано.
– А хіба ж буває по іншому? – довелося перевести телефон на гучномовець та покласти його на стіл.
– Так, а що там за документи? Нагадай.
– Там план запуску нової лінії закордоном. Вони ж хотіли одночасно з Україною все продавати, от і треба все затвердити. – пояснив той.
– Ясно. Тоді, мені треба оббігати кілька кабінетів. – зітхнув я. – Дай хоча б дві години. Бо вони дуже повільні.
– Прийнято.
– А ти там як? Усе гаразд?
– Так, все нормально. Нічого такого. – якось він не надто радісно розмовляє.
– Що в тебе вже сталося?
Я почув, як Руслан робить глибокий вдих.
– Куди не піду, скрізь кляті парочки. Задовбали вже.
– А, ну ти ж одинак. Хоча, тобі то що? Можеш і знайти собі когось. Ти ж у нас хлопець пристойний. – хитро посміхнуся я, глянувши на телефон.
Руслан звісно не гулящий, але ж він багато подорожує. Я не сумніваюся, що в усіх цих культурних столицях він поласував не лише місцевою кухнею, а й жінками.
– Ага, дуже. Святіший за усіх святих. - ми разом засміялися. – Якщо серйозно, то це якась суспільна маніпуляція. Вони хочуть, щоб ми хотіли з кимось бути і теж ходити по парах. Нібито ми щось втрачаємо…
– Ти наче розумний, а таку дурню щойно сказав.
– Я ж маю знайти якесь виправдання. Не зізнаватися ж мені у тому, що мені часом самотньо.
– Ти ж щойно зізнався.
– Ну не зовсім.
– Ой, Руслане. Ти краще говори на такі теми з Назаром, мені зараз зовсім не до цього і ніколи не буде.
– Та я знаю.
– Так у тебе ж була якась там француженка. – пирхнув я, насупивши брови.
– І коли це було? Пів року тому?
– Тобі видніше. – посміхнуся я. – Так, а чому ви розійшлися?
– Сказала, що я ennuyeux et arrogant.
– Я не настільки добре знаю французьку. – скривився я.
– Нудний і зарозумілий.
– Ну ні. – протягнув я. – Який же ти зарозумілий.
– А коли це я встиг стати нудним? – пирхнув друг.
– Коли читаєш лекції про мости, картини, пам'ятники і все таке інше… – зітхнув я.
– Ясно. То мені просто треба людина, яка зацікавлена у культурному розвитку, а не просто любить пити і нічого не робити.
– Це ти зараз про мене, чи про свою колишню?
– Про вас обох.
– Коротше, au revoir. À bientôt. Щастя, здоров’я. Cherche la femme.
– Ну бувай. – підсміявся той і поклав слухавку.
***
Наступного дня, Вероніка знову прийшла, але не до мене, а до Соломії. Вона попередила, що вона йде, але, коли вона так і не зайшла, то я вийшов із кабінету.
– Навіщо мені це? – Соломія сиділа за своїм столом, а Вероніка простягала їй якийсь пакунок.
– Це на знак вибачення. – на пакеті був логотип «Флори». Напевно, то якась косметика.
Цього разу дівчина мене ігнорувала і розмовляла лише із Соломією. Дуже перепрошувала та сказала, що такого більше не повториться. Укінці вона глянула на мене, але так нічого й не сказала та пішла.
– Вероніко, почекай! – Соломія рвонула за нею. Щось сказала їй і та спантеличено кивнула головою, записуючи щось у телефон.
– Що це з нею? – запитав я, щойно Соломія повернулася на своє робоче місце. Я вже встиг зацінити її чорну бірюзову блузку з вільними рукавами, з зав’язками знизу, та широкі чорні штани.
– Здається, вона нарешті не грає свою роль.
– Яку ще роль? – примружився я.
– Ви чоловіки завжди нічого не помічаєте. – махнула та рукою, повертаючись до свого комп’ютера. – Думаю, що скоро вона сама вам розкаже. – тихо сказала та. – Вам варто взяти з неї приклад і теж щось змінити. – дівчина глянула на мене.
– Змінити щось? – я нахилив голову.
– Ну так. Вам же не подобається жити з батьками, от і переїдьте. Наприклад. – додала та.
– Звідки вам це відомо? – я підняв брови. Назар. От же ж… А сказав, що нічого такого їй про мене не розповідав.
– Назар сказав. Я мала запитати його, чому ви так не любите спілкуватися зі своїм батьком. Це звісно й так зрозуміло, та все ж… – пробурмотіла дівчина, опершись на свій стіл.
– Чому ж ви просто не запитали про це у мене? – я глянув на неї. То блузка мала зав’язки ще й зверху.
– Ви б не сказали. – вона знизила плечима.
І це правда, я б їй про це не розповів. Хто ж хоче зізнаватися у своїх слабкостях та страхах, тим паче перед підопічними.
– Готова йти на обід? – Назар саме вийшов зі свого кабінету.
– Так! – Соломія посміхнувшись глянула на нього. – За хвилину.
Вона пройшла повз мене і я відчув солодкий аромат її парфумів, які їй не дуже пасують. Цій жінці треба щось більш витончене, а не ваніль.
Назар підійшов до нас, у білому светрі під шию та темно-синіх штанях.
– Чому такий серйозний? – він зиркнув на мене.
Я проігнорував це питання та пішов до кабінету. Якого біса вони обговорюють мене, за моєю ж спиною? Мені здається, що я вже втратив друга. Він так захопився Соломією, що зовсім забув про мене, ще й обговорює з нею драму моєї сім’ї, хоча сказав, що це не так.
Я вийшов з кабінету, повернувши до них.
– Ви ж розумієте, що якщо ви зустрічаєтеся, то мали б мені просто це сказати, а не приховувати.
Ті здивовано переглянулися.
– З чого ви це взяли? – незадоволено запитала дівчина.
– З того, що ви постійно ходите кудись разом, постійно смієтеся в офісі та обговорюєте мене. – сердито сказав я, глянувши на Назара.
– Ми просто друзі, я тобі вже це пояснював. Заспокойся. – пирхнув Назар і вони з Соломією пішли.
Вона повернула голову та незадоволено глянула на мене, насупивши брови. Я стояв, наче той дурень. Сам.
***
Прийшовши до офісу, як завжди, на декілька хвилин раніше, я почув голос Назара з його кабінету.
– Ну розтав трохи ноги. – наполегливо просив той.
– Ні. – голос Соломії?
– Ну а як?! – він злився. Невже домагається?
– Ні – значить ні.
Ну все, Назар, ти догрався. Сповнений люті, я відчинив двері та зайшов туди, закривши очі рукою.
– Назаре! Я зараз тебе приб'ю! У тебе є двадцять секунд, щоб привести себе та Соломію до ладу!
– Що вбіса відбувається? – пролунав голос дівчини.
– Злат, ти чого? – збентежено запитав хлопець.
Я опустив руку. Соломія сиділа на чорному шкіряному кріслі у якійсь позі та подивилася на мене зверху до низу, вигнувши брову. Назар сидів навкарачки, тримаючи телефон навпроти неї. То, він просто фотографував її?
– Що це ви тут робите? На робочому місці? У робочий час?! – гаркнув я.
– Та я просто фотографував її. – сказав той, вставши з підлоги.
– Технічно, робота ще не почалася. – злісно вигукнула Соломія. – Що ви там собі, як завжди, придумали?
– Самі тут про роздвинуті ноги говорите. – тихо відказав я, ховаючи свої очі.
– Та то поза така. – засміявся Назар. – Ну ти й збоченець!
– Пробачте. – я прочистив горло і миттю вийшов звідти.
Моє серце так швидко билося. Уявивши їх разом, лише на мить, я так розлютився. Чорт. Якого біса? Та до біса це все.
Коли робочий день почався, я покликав Соломію та попросив її сьогодні знайти декілька квартир. Описав їй, що мені потрібно і попросив назначити оглядини на вільний час.
Я дурію, що вдома, що в офісі. Мені потрібно бодай одне безпечне місце.