Медовий Сапфір

8.

За два тижні, Руслан приїхав до України. Ми з Назаром зустріли його в аеропорту на моїй машині.– То куди тебе завести? До якогось готелю?– Поки що так. Я тут забронював собі один на три дні, а там далі, може винайму квартиру. – відказав блондин на задньому сидінні. Руслан, як завжди, одягнений якось занадто модно. У нього навіть на джинсах були почеплені якісь буси, а не джинсовій сорочці якісь вишивки.– Ну і як відчуття? – Назар повернувся до нього. – Як тобі повернутися додому? До рідної неньки?– Я поки що лише аеропорт побачив. – відказав той, заклавши ногу на ногу. – Постав мені це питання трохи пізніше.– Післязавтра, ти маєш заїхати по Вероніку і приїхати на свято разом із нею. – нагадав я. – Усміхнено і під ручку. – зітхнув я.– Я це пам'ятаю. – сказав хлопець, позіхнувши. – Завтра орендую собі якісь колеса. Може й квартиру підшукаю.– Якщо потрібна допомога з квартирою, то можу попросити Соломію, щоб вона тобі допомогла. Вона й мою шукала.– Справді? Ти навіть з'їхав від батьків. – глянув той з-під лоба. – Бідній дівчині ще й довелося тобі допомагати.– Знаєш, що ще вона зробила? Та вона йому там усе організувала. Навіть каструлі купувала. – засміявся Назар.– Назаре, годі тобі вже! – пирхнув я. – А що найприкольніше. – він ледь стримував сміх. – Він прихо...аха-ха-ха... Він проходить додому, а вона карниз йому вішає шурупокрутом. – Як же тебе не вдарити? Якби, я не був за кермом...– я вхопився за нього ще сильніше. – Це не смішно! Вона могла постраждати!Назар лише продовжив сміятися та ухилився, коли я спробував дістати його однією рукою.– Я вже хочу з нею познайомитися. – посміхнувшись сказав Руслан. – Але, квартиру я сам знайду.– А, ну так. Я й забув, що завтра вона буде зайнята. – у мене з нею були плани, перед святом.– Заганяєш на роботі?– Ні. У нас три вихідні на честь його Дня народження. – відповів Назар.– Тоді, прибрав собі до рук?– Злате! – вигукнув Назар. – Ну, як тобі не соромно.– Говорить хлопець, який приходить на роботу з засосами на шиї. – відказав я. – Що б ти там собі не думав, а я просто хотів з нею повечеряти.– З нею, чи нею? – засміявся Руслан і Назар його підхопив.– Та ну вас! Зараз завезу вас у якийсь ліс і залишу там! – пирхнув я і вдавав на газ.– Годі тобі, бо будеш зустрічати свій День народження у відділку поліції. – відказав Назар і я призупинився, глибоко видихнувши.– Ти теж маєш ходити з Соломією під ручку. Увесь вечір. – гаркнув я, на мить повернувши до нього голову.– Та добре-добре. Та це скоріше вона мене буде захищати, а не я її. – пирхнув Назар, глянувши у вікно.– Чому?– Бо Соломія, на відміну, від твоєї мадемуазель, висока та займалась спортом. – пояснив брюнет.– Бейсболом. – додав я. – І тіло в неї й справді підкачане. Але, це її не захищає. – я злісно глянув на Назара. – Тому, тобі таки доведеться захистити свою подругу.– То мені може теж доведеться захищати Вероніку? – здивувався Руслан.– З вашою різницею у зрості, тобі буде достатньо просто закрити її спиною. – підсміявся я.– Як боїшся, то приведеш її до Соломії. – він повернув до Руслана голову. – Вона про все подбає. – підсміявся Назар.– Назар, з тебе допомоги...– Та я жартую. – пирхнув хлопець. – Я від Соломії нікуди не відійду. Знаю я, який кінчений твій батько.– Дякую. – фиркнув я. – Бо ти вже тут намалював з неї супергероїню, яка має всіх рятувати.Я мало не заснув за кермом, коли Руслан почав розповідати Назару про чергові походеньки до якоїсь галереї. Це була б така безглузда смерть. Помер, бо заснув за кермом, від розповідей друга. ***Наступного вечора, я замовив доставку їжі з ресторану, накрив на стіл. Купив пелюстки червоних троянд і накидав їх по квартирі, а ще, запалив якісь аромасвічки із запахом троянди та лаванди. Соломія мала бути з хвилини на хвилину. Сьогодні я вирішив обійтися без костюму, тому одягнув чорний гольф та джинси.Нарешті, дзвінок у двері. Відчиняю. Стоїть на підборах та...у шкіряному плащі?– Чому це ти у плащі? – запитав я, поки вона проходила вперед. – На вулиці похолодання, чи що?– Та ні. – відказала та, ідучи у сторону спальні. Я помітив, що на її ногах були панчохи у сітку.– Соломія? Що це у тебе сьогодні за такий дивний стиль? – підсміявся я, попрямувавши за нею.Вона зупинилася у центрі спальні. Напевно, розв'язувала пояс того коричневого плащу. – Наперед не вітають. – сказала та. – Але, я вирішила привітати. – вона розвернулася до мене і скинула плащ. Я втратив дар мови, побачивши їй у чорній з червоним білизні. З панчохами у сітку та усіма цими зав'язками, на них навіть бантики були. – Боже... – я глянув на стелю. – За що мені все це?Соломія повільно та звабливо підійшла до мене, хитро посміхаючись. Її очі знову блистіли, наче коштовності. Вона ніжно торкнулася до моєї щоки та ніжно провела по ній рукою.– Гарно? – посміхнулась та, глянувши мені в очі.– Гарно. – сказав я, подивившись униз. Я ковтнув власну слину, якої чомусь з'явилося дуже багато. Соломія важко дихала, очікуючи моїх дій.– У магазині, мене запевнили, що чоловік на мене накинеться. – тихо сказала та. – Знаєш, як важко було все це обирати? Я навіть купила ще один комплект. Темно-зелений. А ти...чомусь сумніваєшся.– Накинутися на тебе було моєю першою думкою. – я глянув на неї. – Але, може я накинуся на той інший комплект, бо цей... – я притягнув її до себе, обійнявши дівчину за талію. – я хочу роздивитися.– Ну дивись. – засміялася та, поклавши руки мені на плечі.І справді дуже хороша тканина. Вміють же шити. Якісна робота.Я повільно присів, оглядаючи все її тіло, опустився рукою по чорній тканині на ногах та залишив там кілька поцілунків. По черзі зняв чорні лабутени. Я встав та підхопив Соломію, понісши її до ліжка. Поклав її туди, а сам сів над нею.– Надивився? – посміхнулась та, бордовими губами.– Ще ні. – відказав я, нахилившись до тих губ.Кілька глибоких поцілунків, але ще без язика, і я спустився до шиї, де найбільше пахли її парфуми. Ключиця, плечі, груди, заховані під мереживом. Я цілував усе її тіло. Мені все одно, чи достатньо великі були її груди, чи затонка її талія, чи має вона пружні сідниці, чи не має там рубців, чи шрамів. Для мене...її тіло ідеальне.Я спускався нижче, до її живота та пресу. До тих самих зав'язок з бантиками, які тримали на її ногах панчохи. Я розстібнув їх та повільно оголяв її ногу, цілуючи її зверху до низу. Її важке дихання нагадувало мені про те, як вона не любить чекати, тому, я розібрався з іншої ногою швидше та повернувся до неї.Я зняв свій гольф. Соломія вже кусала свій палець, спостерігаючи за мною.– Бляха, який же ти сексуальний. – вона майже простогнала цю фразу.Я хитро посміхнувся та нахилився до неї.– А тепер... – я обійняв дівчину за талію, щоб підняти її тіло і дотягнутися до застібки. – Я зніму все це. – тихо сказав я.– Ну нарешті! – сказала та і кинулася до моїх губ.Я цілував її з язиком, знімаючи білизну. Вона опустилася губами до моєї шиї та обхопила мою спину руками.– Ти ідеальна. – сказав я, віддихуючись. – Ти знаєш це?– А ти знаєш, – вона знову поцілувала мене, своїми солодкими вустами. – що ти теж ідеальний?– Не такий, як ти. – хитро посміхнувся я, проводячи рукою по її підборіддя. На якийсь час я затримався на її шиї та, наче вампір, намагався висмоктати солодкий аромат її парфумів.Увійшовши в неї, я прилип своїми грудьми до її та продовжував цілувати її, то в шию, то в губи. Вона кілька разів дряпнула мене нігтями за спину, але думаю, що моє тату залишилося на місці.– Сапфіре... – протягнув я. Соломія продовжувала впиватися своїми нігтями у мою спину. – А ти точно погано співаєш? – видихнув я, відхилившись та глянув на неї.– Аххх! – вигукнула та, закотивши очі. – Злат! – Тепер вона дряпала мої плечі.– І я про це... – я знову прилип до її шиї.– Чим же мені дивувати тебе наступного разу? – запитала та, коли ми лежали у ліжку, накрившись ковдрою.– Наступного разу, одягни лише парфуми. – відповів я, повернувши до неї голову. – Або акваланг.– Ти такий смішний. – засміялася та, поклавши руку мені на голову. – Я принесла тобі ще дещо, та тобі навряд чи сподобається. – Соломія почала плутатися своєю рукою у моєму волоссі.– Мені все сподобається, але того, що ти зі мною вже цілком достатньо. – я замріяно глянув їй в очі. – Нас все ще чекає холодна, але смачна, вечеря. Ти хоч принесла якийсь одяг, у своїй сумочці? Чи так і сядеш за стіл?– Принесла. – сказала та, вставши з ліжка. – У мене все продумано. – відказала та, одягаючи свою білизну назад. – Почекай на мене тут. Вона пішла до своєї сумки та повернулася за хвилину. На ній була тонка коротка чорна сукня. Так сказати little black dress. Напевно з її колекції клубних суконь. Соломія принесла щось блискуче у руках та підсіла до мене на своїх колінах. Я підвівся до неї.– Навряд чи тебе можна було б чимось здивувати. – посміхнулась та, простягаючи мені щось. – Я більше нічого не змогла придумати. – я взяв до рук брошку з драконом. – Почепиш на піджак, чи ще кудись. Я бачила, що так роблять. – ми з нею переглянулися і вона дістала ще щось. – Це звісно не я робила, але це ручна робота. – вона дала мені ще одну брошку, більшу і з бісеру. То був соняшник. – Я не знаю, які квіти тобі подобаються і чи подобаються взагалі, але він ж жовтий. А тобі ж наче як подобається цей колір...Дівчина знову глянула мені в очі, але її посмішка зникла. Певно, це через мій вираз обличчя.– Якщо аж так сильно не сподобалося, то не носи. – Та ні. – тихо сказав я, обійнявши її. – Мені все подобається. Соломія теж обійняла мене і ми просиділи у тиші кілька хвилин. Незвично, коли хтось щось за тобою помічає і справді хоче зробити тобі приємно. Ці дрібниці були навіть приємніші, за подарунок у мереживі. Хоча ні... Тут я вже перегинаю. Вони просто більш душевні.Ми сіли вечеряти й довелося обговорити плани на завтра. Я мав поїхати раніше, але за Соломією заїде Назар на своїй темно-синій Тойоті. Вони поїдуть удвох. Я знову нагадав їй, щоб вона не ходила там сама і трималась увесь вечір за Назара.Руслан має заїхати за Веронікою, вони прийдуть під ручку і будь вдавати, ніби вони парочка. Коли всі гості це побачать, то наші батьки точно мають передумати про оголошення заручин. Про всяк випадок, ми просто перепросимо у гостей і скажемо, що нас про це не попереджали й це неправда.Наступного ранку, я одягнув чорний смокінг, почепив збоку дракона та взув оксфорди. Соломія поїхала вранці додому, щоб зробити зачіску та нафарбуватися і знову приїхала до мене, бо сукню на сьогодні купив їй я.– Чому я маю одягатися зараз? – пирхнула та, йдучи за мною до гардеробної.– Бо я хочу бути першим, хто побачить тебе у тій сукні. – посміхнувся я їй. – Це маленький подарунок мені.– Ну гаразд. – ван закотила очі. – Що ж то за сукня така? Я лише хитро посміхнувся. Звісно ж я купив їй неабияку сукню. Може офіційно про те, що вона моя дівчина знає лише три людини, та я все одно мав подбати про неї, щоб ті пихаті дами та їхні чоловіки не дивилися на неї якось зверхньо. Хоча, це напевно неможливо, бо вони всі закохалися б у неї, навіть якби Сапфір прийшла б туди у мішку.Отже темно-зелена довга вельветова сукня від Гуччі. Довгі рукава, але досить глибокий v-подібний виріз. Та якщо хтось буде витріщатися на її груди, то їм доведеться відвідати стоматолога найближчим часом. Там ще був виріз збоку, тож і на ноги теж можуть заглядатися... Туфлі чорні, з типу золотими змійками, від Джузеппе Занотті. Коли Соломія все це одягла, то я впевнився, що зробив правильний вибір. Вона виглядала шикарно. Ну гаразд, я ж не монстр. Інші теж заслуговують бодай подивитися на довершення.– А це не занадто? – вона розвела руками. – Де це секретарка взяла стільки грошей?– Почекай, це ще не все. – посміхнувся я, дістаючи прикраси від Тіффані і Ко. – Не сапфір, Сапфіре, але смарагди теж непогано. – сказав я, одягаючи їй на шию золоту підвіску з маленьким круглим зеленим смарагдом.– Злат, це справді занадто... – пробурмотіла та.Я відкинув її волосся назад і зняв її золоті сережки, одягнувши нові, довгі, з трьома смарагдами.– Ніщо не може бути занадто для тебе. – сказав я їй на вухо.Я став з нею перед дзеркалом та обійняв її за талію однієї рукою, а іншою змусив її підняти голову, щоб вона глянула на себе.– Поглянь, яка ти прекрасна. – сказав я, ховаючи пасмо її волосся за вухо. – Сьогодні, ти ніби справжня змійка. – посміхнувся я і вона теж хитро посміхнулась. Соломія – це напевно єдина жінка, якій сподобається, що її називають змією. Вона хотіла вважатися небезпечною, її це навіть заводило. Я бачив це по блиску хіті в її очах.РусланЯ орендував чорну Мазераті Леванте і якусь непогану квартиру, поки що на місяць. Одягнув білу кофтину, чорні штани, сірий піджак та чорні лофери. Мені зовсім не хотілося одягати костюм із краваткою, але я все ще мав одягти щось формальне. Я приїхав за Веронікою завчасно, щоб перехопити її у батьків. На вході мене зустріла їхня покоївка та вказала шлях до її кімнати. Довелося піднятися на другий поверх. І навіщо їм такий величезний будинок? Усе таке світле, біле, золоте. Та тут можна осліпнути. Не знаю, хто був дизайнером цього маєтку, але точно хтось без смаку.Я прочистив горло та постукав у білі двері.– Хто це? – боязко запитала Вероніка.– Твій кавалер на вечір. – відказав я.Не знаю. Як приготувати себе до цієї зустрічі. Ми з нею так і не поговорили і вирішували все через Назара. Сподіваюсь, що вона хоча б одягла щось людське.Я почув тихі кроки в сторону дверей. Вона зупинилася, якийсь миті постояла і нарешті відчинила двері. Ну привіт, каштанко.– Добрий в-вечір... – сказала та, глянувши своїми синіми очима у мої карі. Ого. Це не той звичний жахливий макіяж з червонющими губами та стрілками з синіми з чорним тінями. Це вже щось просто ніжне та блискуче. Таке їй пасує значно більше.Вероніка була одягнена у ніжну світло-рожеву сукню, форми пісочного годинника, за коліна, з довгими прямими рукавами. На декольте були напівпрозорі рюші, а ще кісточки, ніби корсет, що спускався до самого низу сукні.Ніхто не попереджав мене, що моя супутниця сьогодні буде такою гарною. Хоча, вона завжди була гарною, але сьогодні, вона була наче квітка, а не Венерина мухоловка. Персефоно, це ти?– Привіт. – неконтрольовано посміхнувся я, пирхнувши.– Треба поспішати. – відказала дівчина.– Га? Так. – я відійшов від дверей. Вона взяла білу сумочку у формі конверта і ми поспішили спускатися. Я думав, що вона от-от спіткнеться на тих білих підборах, але, напевно, вона вже звикла до цих сходів. Я відчинив їй двері авто і вона швидко сіла.– Гарна машина? – запитав я, сівши всередину. Але, Вероніку це зовсім не цікавило, вона поглядала на будинок та поправляла рукава сукні.– Що ти сказав? – вона спантеличено повернулася до мене.– Машина... Хороша? – нервово посміхнувся я. – Машина? Так, вона дуже гарна. – відказала та, знову повернувшись до будинку.Я завів двигун і швидко виїхав, щоб вона перестала непокоїтися. Через кілька хвилин, Вероніка спокійно видихнула та відкинулась на сидіння авто. Її телефон задзвенів.– Так, тату. – сказала та. – Так, я вже поїхала. Зустрінемось там. – вона відклала його та заховала до сумочки.– Ми маємо обговорити, що ми будемо сьогодні робити. – почав я. – Ми ж маємо вдавати пару.– Так. Маємо. – відказала дівчина. – Може, ти візьмеш мене під руку? – запропонувала та. – Або за руку. – я не повертався до неї, але бачив, що вона дивилася на мене. – Не думаю, що цього вистачить. Що там ще можна зробити? Обійми, поцілунок?– Я не знаю. – відказала та. – Що зробиш, те й буде. – нарешті вона почала говорити жвавіше. – Я не буду тебе ні до чого змушувати... – пробурмотіла та.– Ти теж маєш щось робити. Це ж типу взаємне кохання. До речі, як воно в нас почалося? Я тут лише третій день. – підмітив я. – Це ж мало для кохання. – Ну... – задумалась та. – Ми могли переписуватись. Так і зійшлися. Типу у нас були стосунки на відстані.– Це напевно єдиний варіант нашої легенди. – видихнув я. – Я сам скажу твоєму батьку, що ми разом. – Гаразд. – видихнула Вероніка. – Я просто буду посміхатися та кивати.– Ти сьогодні маєш гарний вигляд. Незвично бачити тебе у чомусь такому. – я повернувся до неї, лише на мить, та повернувся до дороги.– Дякую. – посміхнулась та. – Це тому, що цю сукню купувала я.– А інші сукні, хіба не ти? – здивувався я.– Ні, то було наряди стилістів. Я лише нещодавно почала сама одягатися. Та і макіяж теж тепер сама роблю. – ніжно сказала Вероніка. Я шокований. Вперше чую, щоб вона так мило розмовляла, а не кричала. Наче зовсім інша людина.– Волосся ти теж сама вирішила вкоротити?– Так! Я вже давно хотіла так зробити. – певно, їй дуже подобалось про це говорити. Вероніка й справді схоже ховалася за чужим образом, який їй створив, чи то бренд, чи то батьки.– Бачу, що ти щаслива. – посміхнувся я.– Ну...так. – протягнула та. – Але, напевно годі про мене. Як ти? Ти ж вже десь рік живеш у Франції?– Так. Усе нормально.– А у якому місті ти живеш?– Версаль.– Справді? – я знову повернувся і побачив, як блиснули її очі. – Це так круто! Завжди хотіла там побувати.– Так, але жити там дорого.– Ну, в Парижі теж.– Це був якийсь занадто простий варіант, як на мене. – пирхнув я. – Там не так класно, як всі розповідають.– А що там є цікавого? – запитала дівчина. – Там ж напевно є купа місць, пов'язаних з мистецтвом. А балет там є? Чи якісь театри?– Тобі справді це цікаво? – запитав я, бо згадав, як Злат сказав, що я нудний. – Якщо почну все це розповідати, то тобі стане нудно.– Зовсім ні. – вона хитнула головою. – Коли я вчила французьку, то багато читала про Францію. Мені справді цікаво. Але, якщо ти не хочеш говорити, то не змушуй себе...Я зробив глибокий вдих і почав свою лекцію. Ми поговорили про Францію. Я розповів їй про деякі місця, у яких я побував. Вероніка уважно мене слухала та робила коментарі, навіть щось додавала з того, що вона пам'ятала. Навіть я не знав деяких фактів.Я й не помітив, як за розмовами ми вже й приїхали. Навіть трохи сумно, що доведеться врешті замовкнути.– О, я мало не забув. – я дістав з кишені браслет, який купив у Франції. – Вашу руку, mademoiselle. – Вероніка простягнула мені свою праву руку і я одягнув на неї браслет з ланцюжку, посередині якого було два кола, з'єднаних між собою. – Як знав, рожеве золото. Тобі під сукню. – я глянув на неї, а вона розглядала прикрасу.– Що це? – запитала та, глянувши мені в карі очі своїми глибокими синіми.– Le braclet. Cartier. (фр. – Браслет. Картьє)– Je comprends, mais pourquoi? (фр. – Я зрозуміла, але навіщо?)– На знак моєї прихильності. – я поцілував її руку. – Подарунок.– Дякую. – вона відвернулась, вихопивши руку. – Він...дуже гарний.– Що ж, – я прочистив горло, – тепер, як поважний monsieur, я маю вивести mademoiselle з машини. (фр. – пан, пані)Ми приїхали якраз вчасно, гості вже прибували. Дорогою до зали, ми зустріли батьків Злата. Пощастило.– А от і спонсор сьогоднішнього алкоголю! – Георгій і його лицемірство, як завжди, незмінні. – Дякую за посилку. – довелося тиснути йому руку та посміхатись.Пані Христина лише мило посміхалась, стоячи за чоловіком, у червоній сукні. Боже. У неї весь гардероб червоний, чи що? Вона ніби персонаж, якому дали лише один наряд.– Як ви тут? – я мав щось сказати.– Та добре. А ти що, – він поглянув на Вероніку, – ведеш Ніку до Злата?– Так, ми підемо його привітаємо. – я взяв її за руку.– Разом? – здивовано запитав той. Христина примружилась.– Ну так. – посміхнувся я. – Ми зустрічаємося. – голосно сказав я. Вероніка теж посміхнулася, стиснувши мою руку.– Вже майже місяць. – додала та.– Зрозуміло... – сказав ошелешений Георгій і ми поспішили піти від них. Я поміти на червоних губах матері Злата ледь помітну посмішку. Дивну, глузливу посмішку. І дивилась вона, у цей момент, на свого чоловіка. Цікаво.– Я сьогодні не лише спонсор вина, а я зруйнованих планів. – сказав я дівчині на вушко. Вона хіхікнула.– Мій батько тут. – холодно сказала Вероніка, обернувшись назад.– Ну один вже є, зараз буде і другий. – я підняв руку, щоб обійняти її за плече, а вона здригнулася і зажмурилась. – Ти чого? – запитав я, поклавши руку їй на плече.– Та нічого. – сказала та, розплющивши очі. – Усе нормально. – вона торкнулася моєї руки та поклала свою голову на мої груди. Фотографуйте тут і зараз. Її батьки наближалися. Ми так і ходили у цій позі, повільно пересуваючись по залі, щоб інші гості теж повідкривали роти. – Ніко! – вигукнув її батько. От ти...де. – побачити мене, обіймаючого його доньку, він не розраховував. – Руслане... І ти тут. – ще один лицемір. Вони з Веронікою такі схожі. Він теж мав каштанове волосся та сині очі. А от її мати була типу брудною блондинкою з карими очима. Через це, вони з Христиною були досить схожими, ще й обоє постійно одягли щось червоне. На щастя, сьогодні Ольга була у темно-синій сукні, під колір костюму свого чоловіка.– Добрий вечір, Богдане, Ольга. – я кивнув матері Вероніки позаду. Вона теж була ошелешеною.– Ніко, а що ти тут робиш? Поруч із Русланом... – запитала Ольга.– Вона зі мною. – відказав я, посміхнувшись. Ніка підняла голову і глянула на тих двох.– Тобто з тобою? – пирхнув Богдан. – Ти сьогодні її компанія?– Сьогодні. І завтра. І завжди. – відказав я. – Мені шкода, що доводиться зізнаватися вам лише зараз, але ми з Нікою зустрічаємося. Вже певний час. У нас були стосунки на відстані. – я зиркнув на неї і вона мені посміхнулася.– Почекай... – знову пирхнув її батько. – Як це ви зустрічаєтесь? Ви не можете зустрічатися. – він говорив тихіше.– Хіба ти не знаєш, що вона має заручитися зі Златом? – тихо додала Ольга.Я відчув, як дівчина затрусилася. Це вже зовсім не смішно. – Вперше чую. – я обійняв її за талію, обома руками. – Ми зі Златом друзі, я б знав про це першим.– Донечко... – Богдан посміхнувся, але стиснув руку у кулак. – Ходімо трошки потеревенимо. Ніка поклала свої руки на мої. Її знову затрясло і вона глянула вниз.– Богдане! – я сердито глянув на нього, притуливши її до себе. Мені таки доведеться її захищати. – Ви що? Вважаєте мене не гідним вашої дочки?! – я підвищив голос.– Ну що ти. Звісно ні. – м'яко відповів той. – Руслане, ти ж знаєш, як ми тебе цінуємо. – посміхнулась Ольга, взявши чоловіка під руку. – Просто ми здивовані. Вероніка нам нічого не говорила про ваші...стосунки.– Ну, а тепер ви знаєте. – відказав я. – Думаю, що ви вже все самі зрозуміли. – посміхнувся я. – Ну, ми підемо до іменинника. – я взяв дівчину за руку. – Гарного вечора.Злат стояв у чорному смокінгу та спілкувався з гостями, коли ті відходили, то він злісно попивав шампанське. Я посміявся з цього. Якщо хтось слідкує за ним, так само пильно, як і я, то йому буть непереливки від батька, за таку поведінку.– З Днем народження! – вигукнув я.– Ой, ну хоча б ти не починай оце. – буркнув той.– Буде підозріло, якщо я нічого не скажу. – я обійняв друга.– З Днем народження. – Ніка зробила те саме.– Мій День народження насправді був вчора. – сказав той, зробивши ковток напою. – Із Соломією. Тихо і спокійно.– Чи не тихо. – пробурмотів я, хитро посміхнувшись і він застережливо посміхнувся, насупивши брови. – То де ж вона? – я озирнувся навколо.– Та он там. – він вказав рукою на дівчину у довгій зеленій сукні. – Ходить під ручку з Назаром. Я тримаю дистанцію і слідкую, щоб батько до них не пішов. Чи ще хтось... – пробурмотів той. – Вероніка, не вирячайся на неї.– Я не вирячалась на неї, так як ти продумав. – пирхнула дівчина. – Я просто розглядала її сукню. – вона закотила очі.– Ти лесбійка? – запитав я, глянувши на дівчину.– Ні. Вона бісексуалка, яка вважає мою дівчину привабливою. – злісно прошепотів хлопець.– Вона просто моя подруга. – Вероніка теж сердито шепотіла. – До того ж вона гетеро, тож заспокойся вже.– Зрозуміло. – підсміявся я, взявши Вероніку під руку, щоб вони не посварилися за Соломію, в усіх на очах. – Тримайся тут. – я поклав йому руку на плече. – І не перебери з шампанським. – додав я на останок, відходячи з брюнеткою.Треба було попросити Соломію зіграти дівчину Вероніки. Ото був би фурор.– Ти як? – я звернувся до дівчини. – Ну ти хоч посміхайся, бо таке відчуття, ніби я тримаю тебе у заручниках.– Так. Пробач. – посміхнулась та.– Вероніко! – ми нарешті дійшли до дівчини Злата. Ніка вирвалась від мене та поспішила обійняти брюнетку, ніби вона мала врятувати її від мене. – Як ти? Усе гаразд? – запитала Соломія. – Маєш приголомшливий вигляд. Наче фея. – посміхнулась та.– Ти теж. – посміхнулась Ніка. – Тобі пасує цей колір.– Це він таке обрав. Як на мене, то це трохи занадто. – напевно вона про Злата.Я прочистив горло.– Ви певно Руслан? – Соломія глянула на мене. – Приємно познайомитися. Я Соломія. – вона простягнула мені свою руку і я потиснув її.– Мені теж. – посміхнувся я. – Дівчино Злата. – тихо додав я.– Так, це надсекретна інформація. – засміялася та.– Ви вже сказали батькам? – поцікавився Назар, який теж прийшов у темно-синьому костюмі.– Так. Але, ми вважай утекли від них обох. – пояснив я. – Довго займатися з ними я не захотів.– Але, ви досить мило разом виглядаєте. – підмітила Соломія. – Наче й справді парочка закоханих.Ми з Веронікою переглянулися.– Ми стараємося. – я відвів погляд.Настав час сідати за стіл. Назар та Соломія сиділи десь по правий бік від Злата, який, як і щороку сидів сам посередині, між своїми батьками. Ми з Нікою сиділи трохи далі й зліва. Навпроти нас сиділи батьки Вероніки. Хоча, вони й посміхалися, та було очевидним, що це лише маски і вони дуже злі.Поруч із ними Вероніка занадто напружилась. Я боявся, що нам не повірять, тому мусив щось зробити. Я клав руку їй на плече, обіймаючи її, кілька разів. Поцілував їй руку. Вона постійно посміхалася. Сама вона, лише один раз, торкнулася моєї руки, поклавши на неї свою. Трохи пізніше, вона поцілувала мене у щоку, поки щось шепотіла. Ми були б чудовими акторами.Ближче до десерту, гості часто кудись відходили. Вероніка з'їла якийсь кекс та потягнулася за ще одним.– Ніко. – сказала її мати і я глянув на Ольгу. Вона невдоволено похитала головою і Вероніка відсунула руку назад.– Якщо хочеш ще один, то просто візьми. – здивовано сказав я. – У цьому немає нічого страшного. Ти ж за увесь вечір майже нічого не з'їла. – а й справді. Я лише зараз це помітив.– Та ні. Я не хочу. – тихо відповіла та.– Вона ж у нас модель. – посміхнулася Ольга. – Ти не зрозумієш.Тобто їй не лише не дають самій одягатися, а й їсти? Ну це вже просто жах якийсь. Її батьки напевно хотіли, щоб вона виглядала, як одна з тих сексуальних фантазій чоловіків з пишними грудьми, широкими стегнами, але тонкою талією. Які ж вони все таки застарілі...Я помітив, як Богдан та Георгій одночасно вирішили піти на перекур. Це шанс підслухати їхню розмову. Може вони якось прокоментують заручини.– Я прослідкую за вашими зі Златом батьками. – прошепотів я, поцілувавши дівчину у щоку та вийшов з-за столу.Я швидко попрямував за тими двома. Вони й справді пішли до саду, що перекурити. Я теж запалив сигарету та став за кущем, щоб підслухати їх. – Доведеться знову відкласти заручини. – пирхнув Георгій. – Це все, через твою Вероніку. – розлючено сказав той. – Як вона взагалі так раптово почала зустрічатися з Русланом?– Та я й гадки не маю. Буду розбиратися з нею вдома. – сказав крізь зуби Богдан. – Але, вона хоча б не з секретаркою спить, як твій син.– Та хто з нас з ними не спав?! – пирхнув той.– Я не спав. – відказав батько Ніки. – У мене все-таки є повага до Ольги. А, якщо тобі так подобається з ними спати, то відбив її у свого сина та й кінець на цьому.– Ага, теж про це думав, але то ще та штучка. Навіть і говорити про неї не хочу. Та я з нею ще не закінчив. Щось придумаю. – задумливо сказав Георгій. – А ті двоє й справді разом? З Русланом сваритися не можна.Я посміхнувся, почувши це. На це ж ми і розраховували. Я цілком можу вчинити їм скандал і трошки ними поманіпулювати. – Та не знаю! Наче щось там обіймаються, але не дуже я їм вірю. – пирхнув Богдан. – Може у Франції так заведено? Звідки ж нам знати.Тобто, всього цього йому недостатньо? І що я мав зробити? Пересапати з нею у нього на очах?– Та він усе одно за місяць поїде назад і Вероніка знову стане вільною, як пташка. – відказав Георгій. – А Злат сказав, що в нього з тою язикатою нічого немає. Може то і правда.– Може Руслан поїде й раніше. Не думаю, що у них це серйозно.Я докурив сигарету та пішов назад, раніше за них. Ще здалеку, я побачив, як Ніка неохоче про щось розмовляє з Ольгою. Навколо них ніхто не сидів.– Ти моє найбільше розчарування. – донеслося до мого вуха, коли я сідав назад.– Усе гаразд? – запитав я, глянувши на Ніку.– Так. – посміхнулась та. – Звісно.– Ти ж пробудеш тут лише місяць? – запитала жінка. Батько Вероніки теж вже зайшов до зали. Ну зараз я йому покажу, щоб він не сумнівався.– Ну, я можу й довше. – я поклав руку на плече Ніки та підсунув її до себе.– Он воно як. – посміхнулась та. Богдан вже на підході. Він дивиться на нас.– Я вже встиг за тобою засумувати. Ніби вічність не бачилися. – сказав я, повернувши голову до дівчини та поцілував її у губи. Нескромно. Коли, наші погляди зустрілися, то я ще раз поцілував її у щоку, на додачу.– Не потрібно було цього робити, після того, як ти покурив. – скривившись сказала та, запиваючи поцілунок водою.Вийшло зовсім не романтично, але шок в очах її батьків того вартував.***ЗлатЯ пам'ятаю свої Дні народження, коли вчився в університеті. Довжелезний стіл із білою скатертиною. Я сиджу по центру, а з того боку моя майбутня наречена. Дякувати всевишньому, вона сидить далеко від мене і я не мушу дивитися їй в очі.Люди, по обидва боки столу наче не мали облич. Вони про щось говорили, але я їх не чув. Вони були лише якимись звуками, на фоні моїх думок. Я важко дихаю та рахую кожну секунду свого перебування за цим столом. Я хочу втекти.А, коли кухар приносить мені височенний торт зі свічками й бездушні люди, без обличь, просять мене загадати бажання та задути свічки, то я, не вагаючись, прошу ніколи не одружуватися. І так щороку, з тих пір, як мій батько заговорив про одруження.Але сьогодні, я уявляю, як напроти мене, за тим столом, сидить Соломія і відстань між нами дуже маленька. Людей навколо немає, але мені приносять клятий торт. І, задуваючи свічки, я бажаю, аби вона стала моєю. Точніше, щоб вона була поруч зі мною. Адже, Соломія ніколи не буде належати комусь. Те, що вона може мені дати... Я бажав цього понад усе. Її тепло, любов, час, сміх, злість, прямолінійність. Я хотів усе це біля себе. Я ревнивий. Вона не ревнива, але, боже... Якби вона пирхнула на мене, хоча б раз, через свої ревнощі... Я б знав, що потрібен їй і, що вона хоче мене біля себе, так само сильно, як і я її. Це лише підтвердження, якого я хотів, та я нізащо б не став крутитися біля когось, щоб його отримати. Я не можу так ризикувати.Якби ж я міг відкинути все та зізнатися їй, але мені страшно все втрати, через свою тупу сім'ю. Я просто ідіот. Ще й закоханий ідіот. Та це найгірше!Я починаю божеволіти. Так багато речей уперше з'являються у моїй голові. Ніколи не думав про подібне. Зараз мені здається, що мене цілком влаштувало б жити у якомусь богом забутому місці з Соломією. Завести собаку, чи кота, а ще мати дочку, чи сина. Було б прикольно назвати дочку Златою. І хай би вона мала такі очі, як Соломія. Боже. Ці прекрасні очі. А, якби її волосся було також кольору як моє... Ми створили б довершення.Бляха. Вона ніколи у житті на таке не погодиться. І вона не мала б. З якого біса стала б вона тікати від усіх, коли вона так втомилася це робити. Це так егоїстично, але лише думка про це гріє мою душу. Я беру свої слова назад, я став би хорошим батьком, робив усе для своєї дитини. Я витримав би ті перші роки мук і навчив би малих чогось хорошого. Я нізащо не став би таким, як мої батьки. Ніколи. Але, чи хотіла б Соломія дітей? Навряд чи. Чи може... Та звідки мені знати. Про що я лише думаю?! Про клятих дітей і собаку, у якомусь затишному будиночку?! Я й справді збожеволів!– Про що ти так задумався. – Соломія написала мені повідомлення.– Про дітей. – відписав я, зиркнувши на неї. Боже. Яка ж вона прекрасна. Навіть сидячи там та бачучи її збоку... Ммм...Добре, що я обрав саме цю сукню. Вона неймовірно їй пасує. Без сукні звісно було б краще, але сьогодні вона була наче на своєму місці. Вона заслуговує на всі коштовності цього світу.– Ти що, педофіл? – Соломія вигнула брову.– Ні! Я думав про батьківство. – відписав я.– Ха... Справді? – вона хитро глянула на мене.– Я був би хорошим батьком? Як ти думаєш?– Ну, ти точно зміг би забезпечити своїх дітей матеріально.– А батьком?– Не знаю. Звідки мені знати? От, чи була б я хорошою мамою? Ти знаєш? – вона трошки розлютувалася. – Була б. Я так думаю. – дописав я.– Ти сьогодні дивний. Краще відстав шампанське і випий води. – написала мені дівчина та посміхнулась.– Я такий дивний, бо ти тут. Якби ж ти лише ближче сиділа...Я глянув на неї й вона знову посміхнулася, відклавши телефон. А й справді, краще більше не пити. Я хочу бути тверезим поруч із нею, щоб пам'ятати кожну мить нашого спільно-проведеного часу.Нарешті цей клятий вечір добігав кінця. Я оперся на лікоть та слідкував за Назаром з моїм Сапфіром. – Не пий більше. – сказала Христина, торкнувшись до мого плеча. – Бо буде погано. – Вона встала з-за столу.– Куди це ти? – гаркнув батько.– До вбиральні, коханий. – посміхнулась та.– А, яка тобі різниця, куди вона йде? – я повернув до нього голову. – Ти що її наглядач? – пирхнув я, примружившись.– Стулися. – гаркнув той мені на вухо.– Мам, може вип'єш? – я повернувся до неї. – Бо висидіти з ним вечір...і ворогу не побажаєш. – пробурмотів я, зиркнувся на злого Георгія.Вона посміхнулася. Чи не вперше не фальшиво. Христина стала між нами та поклала свої руки на наші плечі.– Хлопці, не сваріться. – фальшива посмішка повернулася. Батько посміхнувся та поцілував її у руку, глянувши на неї, як дикий звір на здобич. Чи радше так, ніби вона належить йому.– Швидше повертайся, люба. – відказав той і вона кивнула та поспішила піти, у своїх справах.Минуло ще трохи часу і всі почали розходитися. Ну нарешті.– Я поїду, щойно всі розійдуться. – сказав я батькові та пішов до тих чотирьох.– Як воно? – запитав Назар, щойно я підійшов до команди мрії.– Я вже не можу. – я закотив очі. – Скоріше б усі звалили і я зміг звалити.– Ми вже валимо. – сказала Соломія.– Ми це вирішуємо. – виправив її Назар. – Вирішуємо, як саме нам валити. Руслан сказав, що ваші батьки так і не заспокоїлися.– Краще Вероніці не їхати сьогодні додому. – відказала Соломія. – Поїхали до мене? – вона глянула на каштанку. – Познайомишся з Яною, вона сьогодні якраз удома. Влаштуємо такий собі дівич-вечір. – запропонувала та.А мені хотілося б, щоб Соломія поїхала сьогодні додому до мене, але біс із ним. Я зараз не в стані і напевно мене вирубить, щойно я покладу голову на щось м'яке. Треба вже зав'язувати з алкоголем. – У мене навіть одягу із собою немає... – засумнівалася Ніка.– Ну, ми вже вдвох, з Яною, щось тобі та знайдемо. – заспокоїла її Соломія.– Гаразд. – посміхнулася та. – Це набагато краще, ніж скандал.Раптом, до нас підійшла Ольга. Точніше, підкралася, як той пацюк.– Ніка, ми з батьком вже збираємося їхати додому. – криво посміхнулась та. – Ходімо вже.– Ой, а вона сьогодні заночує у мене. – кліпнула Соломія і блонда глянула на неї. – У нас дівич-вечір. – вона стала перед дівчиною. – А ти...ви... – Ольга вигнула брову.– Я Соломія. Ми з Нікою подруги. – посміхнулась та, вирівнявшись. Ольга зробила те саме. – Я працюю на Злата Георгійовича. – вона зиркнула на мене.– Он воно що... – буркнула та, видавлюючи з себе посмішку. – Але ж...– Якщо ви так сильно непокоїтеся про Вероніку, то я можу забрати її до себе. – втрутився Руслан і Ольга спантеличено глянула на нього. – Розважайтесь, дівчата. – та прочистила горло і поспішила до свого коханого. – Дякую. – видихнула Вероніка.– Що ви будете робити далі? – я звернувся до Руслана. – З цими стосунками?– У мене тут робочі справи, але я буду заглядати до неї. – він глянув на Вероніку. – Якщо вже розпочали, то треба закінчити. Щодо Франції, поговоримо пізніше.Вероніка кивнула та підійшла до Соломії, взявши її під руку.– Бувайте, ми вже підемо. Викличемо таксі. – сказала Соломія і вже розвертался йти.– Соломія.– Чого вам, пане Злате? – хитро посміхнулась та.– Дякую, що прийшла сьогодні. – вона посміхнулась по іншому, ніжно. – Бувай, Сапфіре. – прошепотів я. Вона помахала мені і я провів дівчат своїм поглядом.– А ти що будеш робити? – я глянув на Назара. – Та вже почекаю тебе, щоб завести. Ти ж свою машину, не захочеш тут лишати, а сам не поїдеш, бо забагато випив.– А, як же твоя машина? – я вигнув брову.– Заберу її потім. – пирхнув той. – Спочатку, доставлю тіло додому.– Це не смішно. І я не настільки п'яний. – буркнув я.– Я вже казав тобі, що час зав'язувати. – він хитро посміхнувся, глянувши на мене. – Твоєму Сапфіру навряд чи подобаються алкоголіки. – він глузливо блиснув зубами.– Я не...– Краще, я їх завезу. – Руслан перебив мене і раптом побіг услід за дівчатами.– Чого це він? – запитав я. – Невже занепокоївся за каштанку?– Ну і кличка у тебе. – друг закотив очі. – Та він там так старався весь вечір, переконуючи її батьків.– Як саме? – я був занадто захоплений своєю чарівною дівчиною, щоб дивитися ще на когось.– Ну, Злате. – посміхнувся той. – Ти ж вже такий дорослий. Двадцять вісім рочків. Можеш і сам здогадатися.– Так! Давай не тягни кота за оте все. – невдоволено пирхнув я. – Я не розумію.– Ну обіймав, цілував. Що тобі не ясно?– Тепер все ясно. – зітхнув я. – А хіба Руслан зайшов би так далеко?– Думаю, вони це погодили. Принаймні, я не помічав, щоб Вероніка давала йому ляпаса. – засміявся той.– Ну. Від поцілунку до ляпаса одна секунда. – я знизив плечима.– Перестань називати її каштанкою. Звучить наче кличка для собаки.– Кличка, яку придумав Руслан. – зауважив я.