Медовий Сапфір

7.

Суботнього ранку, ми прийняли душ та пішли на кухню, щоб випити кави. Ми з кававаркою все ще не були на ти, але вже хоча б на ви... Я дав Соломії своє жовте худі, на ній воно вигладало наче оверсайз коротка сукня.– Треба щось замовити на сніданок. – позіхнув я, після кави. Соломія закотила очі.– Скажи мені чесно, яка паста була кращою? Та холодна, яку замовляв ти, чи та щойно приготована, яку готувала я?– Та, яку готувала ти. Насправді, я сподівався, що ти зараз запропонуєш щось приготувати.– Чому ж просто не попросив?– Ну не знаю... – протягнув я, відвішви погляд. – Це ж напевно складно і довго. Але... – я глянув на неї. – Мені минулого разу так сподобалось за тобою спостерігати. І було дуже смачно.– Злат, мені не важко щось приготувати. – посміхнулась та і підійшла до поличок. – Щоправда, готувати майже немає з чого. – зітхнула дівчина, дістаючи крупи. – Здається, у тебе тут під боком десь був супермаркет. Потрібно бодай купити овочі та м'ясо. – вона повернулась до мене. – То давай я сходжу до магазину.– Вибач, але я не довіряю тобі такі покупки. – відказала та. – Я купувала довгозернистий рис. – не те щоб мені це щось казало. – Можу посмажити рис на сковорідці з куркою. Можна з овочами, можна їх просто нарізати, чи зробити салат. Можна додати до рису яйце. Як тобі таке? – Знаєш, Соломія, мені абсолютно все одно, бо я не розумію різниці. – я нервово посміхнувся.– Хоча б скажи, що ти хочеш. – пирхнула дівчина.– Я не знаю... Вдома переді мною просто ставили тарілки з їжею...– Отже, йдемо до магазину разом. – відказала та і попрямувала з кухні. – Треба купити спеції, соєвий соус, часник, імбир. Добре, що хоча б олія є. – я пішов за нею, а вона вже зав'язувала своє волосся у високий хвостик. – А ще потрібно купити деякі овочі, філе курки та хоча б чотири яйця. – сказала та, взуваючи свої чорні підбори.– Ти підеш отак? – запитав я, взуваючи кросівки. – Тобто не у своїй сукні?– А що? – здивувалась дівчина. – Йти ж недалеко. Хіба вже аж так погано виглядає?– Та ні. – я захитав головою. – Тобі пасує все. Ти ікона стилю.– Ну так явно брехати все ж не варто. – посміхнулась Соломія, почепивши на плече чорну сумку. – Не міг би ти дати мені чорну кепку та окуляри? – вона вигнула брову. – А, щоб вже точно все було на стилі, то мені не завадив би чорний пояс. – Зараз принесу. – підсміявся я.Смішно, чи ні, але Соломія навіть у цьому всьому виглядала шикарно. На неї навіть заглядалися у продуктовому. На неї напевно заглядалися б будь-де. Це не сапфір – це якийсь дуже рідкісний дорогоцінний камінь.– А чому ти постійно саме з чорним манікюром? – запитав я, слідкуючи за тим, як вона нарізає філе курки. – Хіби ви не робите новий манікюр кожен тиждень, чи два? – у Вероніки він часто міняється.– Я живу за чорним правилом чотирьох. – відказала та, дістаючи цибулю з морквою.– Чорне правило чотирьох? – примружився я.– Чорні нігті, білизна, туфлі і стрілки. Ніяк інакше.– Це типу сексуально? – я вигнув брову та посміхнувся кутиком своїх губ.– Я не знаю. – засміялася та, нарізаючи овочі. – Кому як. Мені так просто подобається.– У тебе може скоро з'явитися й п'яте. – зауважив я.– І що ж це? – посміхнулась та, повернувшись до мене.– Чорне тату, яке завжди буде з тобою.– О. Точно. – вона повернулася до готування. – Тепер буде непарне число. – знову звуки різки. – Я зроблю тату, лише якщо ти сходиш до салону зі мною. Але не зараз, а колись.– Боїшся?– Ні. Не думаю. – відказала дівчина. – Я точно не боюсь болю. І не таке в житті бувало.– Тебе хтось ображав? – занепокоївся я. – Хтось тебе поранив? – мій голос напевно раптом став голоснішим.Соломія розвернулася до мене та здивовано глянула на мене, з ножем у руці.– Ти справді думаєш, що я дозволила б комусь нанести мені фізичну шкоду? – вона вигнула брову, нервово посміхнувшись. – Я мала на увазі життя загалом. – пирхнула та і знову розвернулася. – Буває ж таке, що поріжеш руку, чи обпечешся. Або, коли дитиною тобі кажуть не бігти так швидко, а ти біжиш і падаєш.– А. То ти про таке. – заспокоївся я.– Я зараз почну смажити овочі. І хоча, я роблю це обережно та відчиню вікно, але твоє худі точно засмердиться. І кухня напевно теж... – зітхнула дівчина. – Тобі не завадила б якась витяжка.– Не знаю що це і я не готую. – я розвів руками. – Варити локшину сім хвилин. Подумай про це.– Я подумаю. – посміхнувся я, опершись на лікті та продовжив спостерігати за Соломією.– А можна я увімкну якусь музику? – вона підійшла до мене. – Якусь драйвову музику? Чи може ти любиш класику? – посміхнулась та, блиснувши очима.– Вмикай усе, що хочеш. Я зазвичай нічого не слухаю, але щось надто спокійне я теж не люблю. Точно не Вівальді...– Дякую. – відказала та і поцілувала мене в губи. Я зітхнув, коли вона відхилилась від мене.Здебільшого грав рок та інді рок, а Соломія підспівувала під тексти деяких пісень, але беззвучно. Напевно, вона й справді соромилась свого співу.– Цікаво, а якщо ми колись підемо в кіно, то який фільм ти вибереш? – запитав я. – Я про жанр.– Бойовик, трилер, кримінал. Щось таке. Можна і якусь комедію, але не романтичну. Таке краще читати. – відповіла дівчина. – А ти що вибереш? – Соломія повернулась до мене і знову до плити.– Я не часто ходжу до кіно, чи взагалі щось дивлюсь. Напевно, я б теж обрав якийсь трилер, чи бойовик. Можна щось драматичне, чи з елементами фентезі.– Що ж... Тоді, ми чудово зійдемося у цьому. – зраділа дівчина. – Став тарілки. Вже майже готово.Це чи не перший приємний ранок у моєму житті. Теплий, спокійний. Ми з Соломією багато говорили та дізнавались один про одного щось нове.Я все ж сказав їй, що я не можу отак просто піддатися на кохання та змінити своє життя, але вона мене зрозуміла. Хоча, тут може виникнути проблема, бо я зрозумів, що вона досить непосидюча та часом нетерпляча.Ввечері, Соломія з Назаром нарешті повели мене до того самого бару, де працювала Яна. Якийсь він занадто прихований. Ми спускалися кудись вниз.Зайшовши туди, я помітив купу парочок чоловіків. Хтось фліртував біля барної стійки, хтось за столом. Грала гучна музика. Неподалік бару навіть стояло фортепіано.– Це що... – я нахилився до дівчини. – Це гей бар? – тихо запитав я.– Ага, так і є. – кивнула та.– Я мав би здогадатися. – я закотив очі. Звісно ж, Назар не розповів би мені про такий бар.– А ось і моя Яна. – я пішов за Соломією до барної стійки. Її подружка блонда стояла там, із зав'язаним волоссям, у білій сорочці з червоною жилеткою та чорною краваткою. Мішала якийсь коктейль. – Привіт! – радісно вигукнула дівчина. Блондинка лише кивнула, певно була зайнята.– Яна, коли вже будуть пісні?! – запитав її якийсь хлопець.– Коли ви вже вдосталь нап'єтеся. – засміялася та. – Боюсь, що ті двоє без мене не впораються. – вона вказала головою на інших барменів. – Яна з дитинства грає на фортепіано і часто грає тут, у барі, на прохання відвідувачів. – пояснила Соломія. – А ще, вона й співати вміє.– Де ви з нею познайомились? – запитав я.– Ми вчилися разом. Але, вона пішла працювати сюди, а я все-таки, за спеціальністю.– Вона не жалкує? – я повернув до Соломії голову.– Та ти лише глянь на неї. – вона посміхнулась. – Вона любить готувати всі ці напої, у неї тут багато друзів і вона може пограти на фортепіано та влаштувавши тут власний концерт, за що їй ще й доплачують. – Ну так, це цікавіше, за влаштування зустрічей та організація обідів.– Отож-бо. – погодилась дівчина. – Та мене таке влаштовує. – вона підморгунала мені. – Тим паче, для Злата Безсмертного. Яна вийшла зі свого робочого місця та попрямувала до музичного інструменту. Люди почали аплодувати.– Ну то що? – крикнула та. Музику вимкнули. – Почнемо наш культурний вечір!– Скажи, вона крута. – сказав мені Назар, простягнувши якісь коктейлі мені та Соломії, щойно Яна заграла.– Так. Гарно грає. – сказав я, надпиваючи його. У якийсь момент, вона заграла пісню The Water is Fine – Chloe Ament, співаючи разом із якимось хлопцем, який вже давно стояв біля неї. Мені вже було не так весело. Я глянув на Соломію, яка захопливо спостерігала за подругою і не вслуховувалась у слова пісні.Соломія ж згадувала, що постійно лише віддає і нічого не отримує взамін і це кепсько, але вона з цим змирилася. А що саме я маю їй віддати? Свій час? Серце? Гроші? Увагу? Поки що, я цього не розумію.Через пів години, звична музика повернулася і Яна підійшла до нас.– Злат? – вона простягнула мені руку.– Яна. – я потиснув її руку. – Приємно познайомитися.– Мені теж. – посміхнулася та. – Я б з вами попліткувала, але я на роботі. Гарного вечора. – сказала блондинка та повернулася до стійки.– Вона така класна. – підмітила Соломія і її очі блиснули.– Класна? – невже Соломії вона подобається, не лише, як подруга. Щось вона аж занадто нею захоплюється. – Вона ж...просто твоя подруга? – невпевнено запитав я.– Ну так. – здивувалась та. – Ти чого? – вона стала переді мною. – Думаєш, що я... – пирхнула та, сміючись. – Жінки мене не цікавлять, якщо ти про це. – От і чудово. – пробурмотів я.– Чи не зарано ти почав мене ревнувати? – здивувалась дівчина, поклавши руки на свою талію.– Я лише поцікавився... – я відвів погляд.Насправді, я вже давно почав її ревнувати, навіть тоді, коли не мав на це права. Хоча, я й зараз не маю такого права, особливо, враховуючи її божевільного колишнього.– Не хвилюйся, щоб отримати мою прихильність, потрібно не мало. – відказала дівчина.– Що саме? – я глянув їй в очі.– Змусити мене підкоритися чомусь зовсім не фізичному. – вона поклала руку на серце. – Те, у що ти ще не дуже не віриш.Усі навколо гомоніли та веселилися, але, ми вдвох наче опинилися зовсім в іншому місці, сповненого драми. Я не був готовим говорити про закоханість. Мені було важко зізнатися у простій симпатії, а тут таке...– Скажи мені, ти ж людина? – запитала Соломія.– Так. Що це за питання таке? – пирхнув я, здивувавшись.– Думаю, що кохання – це напевно найбільш людська риса, яка існує. Так, серед тварин, птахів є вірність до своєї пари, якісь зворушливі історії з інтернету, але те, на що здатні люди у коханні – це зовсім інше.–...– То, скажи мені, невже ти боїшся бути людиною? –...– Чому ти так у це не віриш? Навіщо ти сам себе ховаєш? Ти ж наче позбавляєш себе життя. – вона посміхалася, але ця посмішка була занадто болючою.– Бо, я не вірю, що хтось здатен відати себе іншій людині цілком і повністю. – холодно пояснив я. – Усі ці жертви...я не хочу, щоб хтось робив їх заради мене.– Це не твій вибір, а тієї, іншої, людини. – відказала дівчина, поклавши свою руку на моє серце.– Ти не розумієш, наскільки сильно я непокоюся, через те, що ти постраждаєш лише тому, що ми разом.– Але все ж, ми разом. – вона опустилася до моєї руки. – І нам може бути непросто, але воно того варте. – вона взяла мене за руку і я теж легенько стиснув її.– Ти береш усе у свої руки. Буквально. – засміявся я. – Тобі важко відмовити. – я глянув їй у вічі.– Серцю не накажеш. – посміхнулась та. – Ні твоєму. Ні моєму.***У понеділок, я попросив Соломію прийти на годину пізніше. Я мав підготувати її робоче місце, бо ризикувати її безпекою, я не хотів. Я знаю свого батька і на що він здатен, ніякі розмови його не зупинять. Соломія може показати свої зуби, але для нього не стане проблемою їх вибити. Він не одноразово давав мені прочухана, коли я був підлітком і не слухав його. Тому я слухаю, бо я знаю, що може статися в іншому випадку. Нехай він не стане мене бити, та він цілком може нашкодити їй, чи Назару, просто, щоб зробити мені боляче.– А де мій стіл? – ошелешена Соломія зайшла до мого кабінету.– Тут. – я встав, щоб підійти та зустріти її.– Але, чому він тут? – вона здивовано глянула на своє робоче місце, яке я попросив переставити, трохи далі від мого.– Бо, я маю бачити, де ти й з ким ти.– Це знову якісь ревнощі? – вона невдоволено вигнула брову.– Ні. Це занепокоєння, з приводу того, що мій батько навряд чи так просто проігнорує вашу минулу розмову та нашу близькість. – пояснив я. – Це не ревнощі...це страх.– Гаразд, я зрозуміла. – зітхнула та. – Але, – брюнетка глянула на мене, – ти ж сказав, що на роботі ніхто не має знати про наші стосунки, а оце... – вона вказала рукою на стіл. – Це вже підозріло.– Можливо, мені просто постійно потрібна допомога. – я знизив плечима.– Можливо. – погодилась та. – Але, хтось має зустрічати людей і проводити їх до твого кабінету. І цей хтось – це я. – роздратовано сказала дівчина. – Я не проти цього, але мені здається, що це створить більше проблем, ніж вирішить.Я стиснув руки у кулак. Це й справді було нелогічно. Та це єдине, про що я міг подумати.– Будемо вважати, що ти мій молодший асистент, а секретаря у нас поки що немає. – сказав я, видихнувши. – Нехай буде так. Тимчасово.– Що ж... – Соломія пішла до свого столу. – Як скажете. – вона сіла за стілець.Щойно, я повернувся на своє робоче місце і ми почали працювати, узгоджуючи зустрічі, до кабінету зайшов мій батько. Ми зустріли його крижаними поглядами.– За два тижні приїде Руслан. – відказав той. – Підготуйся обговорити із ним майбутні плани по «Флорі» закордоном. Він побуде тут десь місяць, може більше. Як завжди. Маєте вирішити деякі питання. – продовжив Георгій.– Добре, я візьму це до уваги. – неохоче відказав я, опустивши погляд до свого ноутбуку.– Що, тепер собака сидить ще ближче до хазяїна? – пирхнув той.Я миттю підвівся та нахилився до нього. Ну, оце вже ні. Можеш ображати мене, але не Соломію.– Слідкуй за своїм язиком. – процідив я крізь зуби. – Бо той запис все ще у мене.– Зруйнуєш мене – зруйнуєш себе. – відказав той. – І заради чого? – він глянув на Соломію, закотивши очі, та пішов до дверей.– Гав–гав. – відказала та.Батько повернувся до неї й вони переглянулися, наче два вороги на війні.– Мала су...– Замовкни! – крикнув я.– Ти бляха серйозно? – пирхнув той, глянувши на мене. – Ти реально з нею? – він вказав на дівчиною пальцем.– Ні. – впевнено відказав я. – Та це не дає тобі права її ображати. Вона працює на мене та розгрібає разом зі мною ту купу роботи, яку ти люб'язно на мене скинув, тож тобі краще її поважати.– Поважати? – примружився той. – Я маю поважати кого? Секретарку? – Хм... – посміхнулась Соломія. – Якщо ви так сильно мене не поважаєте, то нічого страшного, якщо я на сьогоднішніх зустрічах розв'яжу свого язика, чи наплутаю якісь цифри в документах? – вона глянула на нього і її очі спалахнули у зловісній посмішці.– А крім погроз ти щось вмієш? – він пішов до її столу і я теж пішов до неї, з протилежного боку.– Я багато чого вмію. – вона оперлась на лікті, наче якась лиходійка. – І погрози та маніпуляції теж входять у список моїх здібностей. – вона примружилась. – Іноді, деяким людям варто спробувати свої ліки на смак. І я не проти власноруч запхати їх до вашої горлянки.– Кишка тонка. – він суворо нахилився до неї, але Соломія зовсім не злякалася, або ж вона це приховала.– Зате язик довгий. – вона теж нахилилася у його бік. – Ти своїм язиком не хвалися. – скривився той, вирівнявшись. – Він у тебе може і довгий та годиться для чогось зовсім іншого, коли будеш на колінах повзати. – він глянув на мене і тепер скривився я.Здається Соломії стало нецікаво і вона закотила очі.– Дякую, за чергову порцію сексуалізації. – відказала та. – Ви перевершуєте себе, щоразу, як ми зустрічаємося. – вона йому поаплодувала. – З усього цього вийшла б приголомшлива стаття. Шкода, що я не вчилась на журналістиці.– Думаєш, ти смішна? – гаркнув той.– Як думаєте, – вона підняла до мене голову, – я смішна?– Дуже. – відказав я, дивлячись батьку в очі. – Нам пора повертатися до роботи, тож досить вже діставати мою секретарку. Твоя вже певно зачекалася на тебе, повзаючи десь на колінах. – відказав я, вигнувши брову. Він лише пирхнув і вийшов з кабінету, гримнувши за собою дверима.– Хто такий Руслан? – запитала Соломія, щойно я повернувся до свого столу.– Він займається нашими компаніями закордоном. Маємо декілька офісів по Європі, він їх контролює, бо живе там.– А де саме він живе?– Зараз у Франції. До цього, він жив якийсь рік у Німеччині, трохи у Польщі, Італії. Якийсь місяць навіть сидів у Китаї.– Ого. Він такий непостійний, цей ваш Руслан. – здивувалась та. – Старий?– Ні, йому двадцять вісім. Він наш з Назаром друг. – відказав я. – Руслан просто любить подорожувати й швидко адаптується, а ще, він поліглот. Ми досить популярні закордоном, але він змінює своє місцезнаходження, незалежно від роботи.– І як багато мов він знає? – запитала та, опершись на лікоть.– Англійську, французьку, німецьку, італійську, польську, трохи китайську та корейську. За той час, що я його не бачив, він цілком міг вивчити ще щось.– Нічого собі! – вигукнула дівчина. – Завжди такому дивуюсь. Я, з іноземних, знаю лише англійську.– Я вчив французьку і трохи німецьку, але я просто їх вчив. Питати мене щось цими мовами... майже не має сенсу. До речі, Вероніка непогано розмовляє французькою. – задумався я. – Може їй просто втекти до Франції? Стане там фотомоделлю, та й усе на цьому.– Може, ти запитаєш про це у Руслана, адже він зараз живе у Франції. – запропонувала дівчина. – Якщо, він твій друг, то Руслан міг би їй допомогти. Вони знайомі?– Так, але вони неблизькі. Ми з ним хороші друзі, але Вероніка...вона ж постійно грала свою роль навіженої нареченої, тому навряд чи у нього склалося про неї хороше враження. – видихнув я. – Зовісм навпаки...– Думаю, що все можна пояснити. – відказала та. – Ну гаразд. – вона прочистила горло. – Краще нам повертатися до роботи. Зустріч з Петренком о другій годині, я маю забронювати столик у «Парадайз».– Так. – погодився я, вткнувшись в екран.Спокійної роботи нам вистачило лише до дванадцятою, бо ми знову підняли голови на звук дверей, які хтось дуже голосно відчинив. Каштанка.– Добрий день. – сказала та, опановуючи себе. Вероніка сьогодні незмінно зла.– Що вже сталося? – роздратовано запитав я.– Ого, Вероніко, ти сьогодні так мило вдягнута. – Соломія підмітила дещо інше.Синьоока аж зупинилася, через цей комплімент.– Справді? – вона посміхнулась, оглянувши свою світло-рожеву блузку з рюшами, шовкову пудрову спідницю за коліна та покрокувала далі, у своїх білих човниках.– Це незвичний для тебе колір та стиль. – продовжила дівчина.– Бо це мій стиль. – знову посміхнулась та. – Я сама це обрала. – гордовито зраділа дівчина. – Сама все підібрала й одягла кольори, які мені подобаються. Тепер, так і буду робити.– Я радий, що ти вирвалась від своїх стилістів, але ти навряд чи прийшла сюди лише задля того, щоб похвалитися своїм смаком. – сказав я, знявши окуляри. – Щось сталося? – знову запитав я.– На твоєму Дні народженні збереться багато людей і твій батько може оголосити про наші заручини. – зітхнула та. – Я почула про це від своїх батьків, сьогодні вранці. – вона глянула на Соломію.– Він цього не зробить. – відказав я, скривившись. – Та ні. – я захитав головою. – Не може він такого зробити. Це вже занадто.Соломія та Вероніка сумно глянули на мене.– Потрібно їх випередити. – сказала каштанка. – Як?! – запитали ми з Соломією одночасно.– Не дивіться так на мене. Я й сама не знаю як. – пирхнула та. – Я вже почала відкладати гроші та розбиратися у додатках, для онлайн продажів.– Це маніпуляція. Вони хочуть зробити це перед натовпом, щоб ви не відмовились. – сказала Соломія. – Отже... Ви маєте просто туди не прийти.– Це не так просто. – відказали ми з Веронікою.– Тоді, вдайте, що ви вже з кимось. – запропонувала та.– Так не вийде. – пирхнула барбі. – Наші батьки нас повбивають. До того ж, – вона глянула на мене, – навряд чи, Злат стане тобою ризикувати. Не ображайся, Соломія, – тепер вона повернулася до неї. – але, ти не нашого кола і така пара лише всіх розізлить.– Потрібен хтось із нашого кола... – задумався я.– Хтось, кому можна довіряти. – додала Вероніка.– І з ким не захочуть сваритися. – підмітила Соломія. До кабінету зайшов Назар і ми втрьох глянули на нього.– Ого! Ви тут план війни складаєте? – нервово посміхнувся той. – Чому такі серйозні? – він підійшов до нас трьох.– Він не підійде. – відказала Вероніка. – Назар теж не з нашого кола і не має впливу на наших батьків.– Його ніхто й не розглядав. – буркнув я.– Для чого? Що тут у вас відбувається? – запитав той, поклавши мені на стіл якісь документи.Довелося пояснити йому про нашу проблему та задум. Ми з Соломією ще не розповідали йому, що зійшлися, тому довелося згадати й це.– Тю! – вигукнув друг. – Так попросіть Руслана. Він якраз приїде до того часу. – Того симпатичного блондина?! – здивувалася Вероніка. – Та він завжди дивився на мене, як на божевільну і ніколи нормально не розмовляв зі мною. Ніхто у це не повірить. – відказала та.– Усі у цьому кабінеті так на тебе дивилися. – зауважив Назар. – Але, поглянь на себе зараз! Ну просто ніжна весняна квітка. – посміхнувся той.– Все одно, він на це ніколи не погодиться, а якби йтак, то коли поїде геть, батько мене знищить! – не погоджувалась Вероніка, хитаючи головою.– Якщо вже так подумати, то він чи не єдиний, кому можна таке довірити. – пробурмотів я.– Це все ж краще ніж змусити вас одружитися. – сказала Соломія. – До того ж...ми тут зі Златом думали, куди тобі податися. Соломія глянула на мене і розповів Вероніці про те, що її можна було відправити до Франції та попросити Руслана про допомогу.– Ви здуріли?! – крикнула та. – Він мене ненавидить. Не став би він мені допомагати. – вона схрестила руки на талії.– Ніко... – Назар торкнувся її плеча. – Можливо, щодо втечі вони перемудрили, але, вдати твого хлопця, Руслан цілком зможе. Я поговорю з ним. – спокійно сказав той, дивлячись у сумні очі Вероніки.– Просто я... – вона витерла сльозу. – Я вже так втомилася брехати. – її голос затремтів.– Ну-ну. – Назар обійняв її. – Це не така сама брехня. – він легенько поплескав її по спині. – Він зовсім не ненавидить тебе. Я йому все поясню. Він зрозуміє. Соломія теж встала та пішла до них.– Не хвилюйся, ми обов'язково ще щось придумаємо. – вона обійняла Вероніку з-за спини. – Ну гаразд... – видихнув я і встав. – Що б вас. – я теж обійняв їх.– Дякую... – тихо сказала дівчина. – Але ви зараз мене задушите. – пробурмотіла каштанка.Ми відпусти її й вона прийшла до тями. Вже не плакала.Звісно, їй важко. Це й так зрозуміло. Вона так довго грала цю роль, а тепер їй дають нову ще й з Русланом, на якого вона має перемкнутися, після мене.Але, Руслану цілком можна таке довірити. Він все ж освідчений і культурний. Той точно щось придумає, чи просто заговорить до смерті своїми розповідями про музеї. Або вдасть, що він раптом забув українську і зацвірінькає фрацузькою, чи китайською.Але, хоча Вероніка тут мені таке часом влаштовувала та говорила... Тепер я не певен, що вона готова влаштовувати щось таке Руслану. Я рідко бачив, щоб він злився, але Вероніка мала якийсь чарівний ефект для його злості... Він реально її ненавидить.– Я спробую зателефонувати йому просто зараз. – сказав Назар. – Може хочеш поговорити з ним сама?– Ні. – вона захитала головою. – Я не можу.Якщо вона навіть і говорити з ним боїться, то як вони будуть вдавати пару... Це кепсько. Доведеться просто влаштувати скандал перед натовпом.– Ну добре. Я скажу, що він вирішить. – посміхнувся кучері та вийшов.– Може принести тобі води? – запитала Соломія, поки я повертався до столу. – Чи заварити чаю?– Та не потрібно. Все нормально. – тихо відповіла каштанка.Ми почекали якийсь час, поки Нараз здійснював переговори з Русланом. Вероніка нервувала та цокотіла своїми підборами, ходячи по кабінету туди-сюди. Навіть і сісти не захотіла. Соломія продовжувала щось робити, приймала дзвінки, а я не міг зосередитися, бо теж чекав відповіді Руслана.Нарешті Назар повернувся і ми знову, всі втрьох, глянули на нього.– Ну що там? – запитав я. – Він зараз на роботі й зайнятий. – сказав той, ідучи до нас. – Я ледь його дістав. Пояснив йому все дуже швидко. – І? – стурбовано запитала Вероніка.– Він наче як погодився допомогти, але сказав, щоб я зателефонував йому ще раз, після роботи. Бо зараз, він не дуже міг розібрати у чому там проблема і його там відволікали. Він на когось гаркав французькою, а ти ж знаєш, що Руслан злиться рідко. – Назар глянув на мене. – Не хотілось його діставати.– Тобто, це не точно...? – засмутилася Вероніка.– Та все буде добре! – вигукнув хлопець. – Руслан же ж наш зі Златом друг. Він допоможе! – заспокоїв її той. – Ну все, чао какао. Я теж на роботі. – сказав хлопець і вийшов.Вероніка повернулася до нас і мовчки вирячилась на мене. Я глянув на Соломію, потім на неї. Вона сумно дивилася на мене, наче те щеня під дощем.– Соломія, – зітхнув я. – будь ласка, зроби щось із нею, але повернись до зустрічі з Петренком.– Га? – вона підняла голову і я зрозумів, що вона навіть і не вслухалася, через роботу. – А! Добре! – вона встала та взяла свою сумку. – Ходімо. – вона потягла каштанку за собою і вони вийшли, супроводжуючи це, цокотом своїх підборів. Напевно, відпустити їх вдвох було помилкою, бо ми з Соломією вже майже запізнювалися. Я нетерпляче чекав на неї в машині. Нарешті вона з'явилася.– Ти...– Пробач. Я знаю, що запізнилася. Та я не могла її кинути. – я не встиг і слова сказати. – Рушай. – сказала та, пристібнувши пасок безпеки. – То, чому так довго? – трохи розгнівано запитав я, прочистивши горло.– У неї багато всього...накопичилося. Я мала її вислухати. – пояснила та. – Чому, ти просто не поїхав з Назаром? Це ж він же твій асистент. – дівчина повернула голову у мій бік. – На який біс тобі там секретар?– Якби я хотів поїхати з Назаром, то поїхав би з Назаром. – посміхнувся я.– Гаразд. – відповіла та і я помітив боковим зором, що вона теж посміхнулася.– То, що ти там дізналася?– Нічого хорошого... – зітхнула брюнетка. – Мені здається, що її батько... – бурмотіла та. – Ну він... Це лише моя підозра, але я думаю, що він її б'є. – сказала дівчина, на одному диханні. – Я бачив, як він хапав її за волосся. – підмітив я. – І він з нею сварився.– Тому вона його так і боїться. Ну звісно ж! – пирхнула та.– Що?– Вона така худа і мініатюрна, а її батько напевно якийсь бугай. Що ж вона може зробити проти нього?– Її батько й справді не слабак. – підтвердив я, глянувши на Соломію. – Вероніці просто не пощастило зі зростом, тому вона постійно й бігає на тих підборах. – Тепер я боюсь, що батько Вероніки зробить їй щось, коли дізнається, що вона з Русланом. – Соломія відкинулась на сидіння авто.– Я так само боюсь за тебе. – зітхнув я.– Ну. – вона глянула вверх. – Я набагато вища за неї й не така худа. До того ж я займалася спортом і у мене є бита.– Ну так. Напевно, це тебе варто боятися. – засміявся я. – Але, ти маєш бути обережною. – сказав я, вже серйозніше. – Ні в якому разі не залишайся з моїм батьком на одинці. Ніколи. – я повернувся до неї. – Пообіцяй мені.– Обіцяю. – зітхнула та. ***Примітка: далі розповідь написана не лише від особи Злата, а й від особи Руслана. Це позначено перед текстом.***РусланПісля роботи, я повернувся до своєї квартири та пішов на кухню. Поклав телефон на чорному столі та подзвони кучерявому контакту, увімкнувши динамік. Під звуки гудків, я дістав пляшку вина та бокал з полички.– Бонжур знову, Руслане. – почувся голос Назара.– Bonjour, mon amour. – сказав я, наливаючи вино. (фр. - привіт, моя любове)– Ти що там...посуд миєш?– Ні, я наливаю собі келих червоного, – я глянув на етикетку на пляшці, – Шато Кантен Сент-Емільон.– Он як. – цокнув той. – Напевно, ти там щодня п'єш те французьке вино, як Злат пиво в Німеччині.– Ну, не щодня. Але, здається ти, mein lieber Freund (нім. - мій любий друже), просив мене вдати хлопця малої скандалістки Вероніки, яка крутила своїм задом, перед Златом, за кожної нагоди. Бо тепер вона, виявляється, вже не хоче за нього заміж. Cette femme... – зітхнув я. – Elle est folle. (фр. - Ця жінка...вона божевільна)– Слухай, я не розумію французької. Зі школи, пам'ятаю німецьку, і то, лише трохи. Тому, не знущайся.– Але, я сьогодні все правильно почув вранці? – запитав я, зробивши ковток вина.– Ну, не зовсім. – зітхнув Назар. – Усе трохи складніше, ніж ти щойно описав.– Он воно як. Тоді, я ще й сигарету закурю. – я потягнувся до пачки, що лежала на столі. – Поки ти будеш пояснювати мені, що у вас там вбіса сталось. – я відчинив вікно на кухні та став біля нього, поставивши біля себе келих та попільничку.– Ну... З чого ж почати. – видихнув друг. – По перше, ні Вероніка, ні Злат, одружуватися не хочуть і ніколи не хотіли. Щоправда, вони майже здалися своїм батькам, але знову відступають. – пояснював друг, поки я запалював сигарету.– Ну зі Златом зрозуміло. А що ж змусило передумати Вероніку? – запитав я, видихнувши дим.– Точно не знаю. Вона зрозуміла, що Злат не погодиться на удаване подружнє життя. Її батько змушував її «крутити дупою», чи як ти там сказав. І скандалити вона приходила не просто так. – продовжив той. – Здається, він там контролює кожен її крок. Може Соломія знає більше. – видихнув Назар.– Соломія? – незнайоме ім'я.– Так. Соломія – це нова секретарка Злата, за сумісництвом – його дівчина. Але другого, я тобі не казав. – тихо сказав той, крізь зуби. – Не знаю, що здивувало мене більше, те, що Вероніка не та, за кого себе видавала, чи те, що у Злата з'явилася дівчина. – я загасив сигарету у попільничці.– Ну, насправді вони таємно зустрічаються. Напевно, він боїться, щоб його батько не наробив якоїсь дурні.– А вона точно його дівчина, чи так...тимчасово? – я знову надпив вина.– Ні, тут усе серйозно. Вже занадто він на всіх кидається, через ревнощі. Це, звісно, погана риса, але має ж щось означати. – роздумував Назар. – А ти що? У тебе хтось зараз є? Як-не-як, а тобі вже двадцять вісім. Пора вже десь осісти.– На тебе чекає те саме, всього лишень за два роки. – пирхнув я. – Немає у мене нікого. А ти що?– У мене є хлопець. Денис.– Батьки так з тобою і не спілкуються?– Ні. – сумно зітхнув Назар. – Але, одна зміна є. – радісно сказав той. – Злат нарешті здогадався і все нормально сприйняв. Ми навіть ходили на подвійне побачення, з ним та Соломією.– Блін, як у вас там цікаво. Може це мені якось раніше приїхати? – засміявся я. – Шкода, що так не вийде.– Два тижні це не так і багато часу. Потерпиш. – протягнув той. – Ну то що? Ти згоден зруйнувати плани про заручини Злата і Вероніки? – зловісно запитав той.– Та готовий я. – погодився я, зітхнувши. – Що вже з вами робити... – знову зробив ковток вина.– Дякую! – зрадів той. – Я скажу Вероніці, щоб вона не нервувалася. Бо, вона думає, що ти її ненавидиш.– Це дивно. – пирхнув я. – Я думав, що це вона мене ненавидить. – я згадав, як вона постійно вдавала, ніби мене немає і ховала від мене свій погляд. – Даси мені її номер? Мені ж варто з нею все це обговорити.– Думаю, це зайве. Вона побоялася з тобою розмовляти, тому краще вже поговорити особисто. – відмовив мене Назар. – Ще дещо! – вигукнув хлопець. – У мене є ще одне прохання, щодо Вероніки.– Одружуватися не буду.– Та не це! – пирхнув той. – Слухай... Ти не можеш, ну не зараз, а колись там, допомогти їй знайти якусь роботу. Вона ж фотомодель. – Де? У Франції?!– Ну...так.– Назаре, ти чого це? Здурів, чи що? – обурився я. – Думаєш, що тут так просто можна приїхати й влаштуватися моделлю? Тут цих моделей рікою. Море, якщо не Тихий океан.– Та це зрозуміло, але... Тікати їй треба. Вона знає французьку, от Злат із Соломією і подумали, що вона може податися до Франції.– Ну Франція, так то, не єдина франкомовна країна.– Ну, а куди ще податися дівчині, яка працювала лише моделлю косметики?– Не знаю... – видихнув я, зачинивши вікно. – Про це, я вже точно краще поговорю з нею особисто. Та я нічого не обіцяю. – додав я. – Я в такому не кручуся.– Я розумію. – тихо сказав Назар. – О! Може ти з Франції привези щось для мадам, на знак кохання.– Вона не madame, а mademoiselle. – виправив того я. – Боже... Скільки це тій малій років? (фр. – мадмуазель – молода, неодружена дівчина)– Та двадцять чотири. Яка ж вона мала? Вона просто трохи низька.– Гаразд. – посміхнувся я. – Нехай так. Може й привезу їй щось.– Тільки давай без приколів. – попередив той. – Їй зараз справді не до цього.– Та ну! – засміявся я. – Можна подумати, вона там ридає.– Ну, от і подумай! Сьогодні ми її заспокоювали. Потім ще Соломія, здається, кудись із нею пішла.– ...– Я знаю, що характер у неї жахливий, але вона теж людина. І зараз, їй потрібна допомога. – пояснив Назар. – Тому, ми тебе дуже чекаємо. – Я зрозумів. – відказав я. – Тоді до скорої зустрічі. Бувай.– Чао-какао. – сказав той і поклав слухавку.Я взяв планшет і сів на високий стілець за столом, доливши собі ще вина. Знайшов веб-сайт «Флори», а саме декоративної косметики та продивився декілька товарів. Вероніка – не єдина модель цієї компанії, але, на тих фото, вона з'являлася найчастіше. Ось її червоні губи, тут її сині очі рекламують туш для вій, там підводку для очей. Нічого незвичного і нічого нового. Гарна дівчина з ідеальною шкірою, яка вміє продавати косметику. Лише на фото якихось нових товарів, я помітив, що її волосся стало коротшим. Ну, щось таки змінилося.Я мало що пам'ятаю про Вероніку. Вона завжди була, або зла, або заведена, коли шепотіла Злату якісь непристойності.Завжди вважав її гарним малим стервом.