Медовий Сапфір

4.

Соломія їхала зі мною оглядати квартири. І хоча, це був робочий час, та я сам повіз нас на своєму авто. Дорогою ми мовчали, вона дивилася у вікно.
Сьогодні вона була одягнутою у чорні штани та у темно-коричневу блузку, з зав’язками на рукавах. Поки ми їхали, то вона розпустила своє шоколадне волосся.
Я сьогодні одягнув щось простіше, надавши перевагу чорному гольфу та коричневим штанам.
Перші дві квартири мене не влаштували. В першій була завелика кухня, яка мені взагалі не потрібна, а у другій не було гардеробної.
Поки ми їхали до третьої локації, то у Соломії задзвонив телефон.
– Чого тобі. – буркнула та. – Я на роботі. – вона щось довго слухала та закотила очі і наче провалилася у сидіння, опускаючись донизу. – Будь ласка, дай мені спокій. Що зроблю, те буде. – відказала та і поклала слухавку.
– Це ж не ваш сталкер? – я прочистив горло.
– Ні. Це моя… – вона повернула до мене голову. – А чому це ви вслухаєтесь у чужі розмови? – фиркнула та.
– Бо я не глухий. – здивувався я. – Ви ж попросили, щоб вам дали спокій, а мені не хотілося б дізнатися з місцевих новин, що ви забили якогось сталкера битою.
Соломія засміялася.
– Та ні. – протягнула та. – Моя подруга намагалася переконати мене приготувати дещо, що я не люблю. – пояснила дівчина та вирівнялася. – Таке зручне сидіння. – позіхнула та. – Тут можна й заснути.
– Будь ласка, не потрібно. – посміхнувся я. – Вам ж ще треба годувати голодну барвумен.
– Це так. – пирхнула та, посміхнувшись. – Куди ж я дінусь, коли вдома голодна жінка… – зітхнула та. – Добре коту. Корм насипали і все. – вона знову повернулася до вікна.
За хвилину, її телефон знову задзвонив і вона знову закотила очі, приймаючи виклик. Знову щось довго слухала.
– Яна, мені все одного якого року те вино. – Соломія вже взялася за голову та заплющила очі. – Купи продукти і я приготую тобі ті кляті голубці окремо. – процідила дівчина, крізь зуби. – Тоді, загугли, що для цього треба! – вигукнула та. – Та купи фарш і капусту! Все інше є! – цокнула брюнетка та поклала слухавку.
Тепер вона засміялася, чи то від нервів, чи то ще від чогось.
– Усе гаразд? – я зиркнув на неї.
– Якщо вона не знайде собі хлопця, який буде вміти готувати, то їй капець. Вона вмре з голоду.
– Завжди можна просто замовити їжу. – я знизив плечима.
– Ну звісно. Тільки от, зазвичай це дорожче, ніж щось приготувати. – відказала та, знову лігши на спинку сидіння. – Коли сам готуєш, то воно якось смачніше. Приготовано з любов’ю. – вона елегантно махнула рукою. – Якщо я засну, то розбудите мене.
– Ми вже майже доїхали, тому вам це не вдасться. – відказав я.
– Шкода… – позіхнула дівчина.
Третя квартира мені, не те щоб сильно припала до душі, але була непоганим варіантом. Тут була простора спальня, вітальня, кухня, ванна кімната і найголовніше – велика гардеробна.
Соломія ходила по квартирі й від кожного її кроку, лунали звуки її коричневих чанок. Моя мати часто ходила у таких.
– Дві хвилини. – сказав я ріелтору та пішов до джерела звуку.
Соломія зупинилася біля панорамного вікна у спальні.
– Вид тут гарний. – сказала та, коли я став біля неї. – Берете цю?
– Напевно. Не те щоб мені було щось принциповим. – пирхнув я. – От тільки...тут штор немає.
– Їх завжди можна купити. – відказала та. – Але, тут і карниза немає. – вона глянула наверх.
– Можна когось найняти, щоб почепив.
Я підписав договір про оренду і ми поїхали назад до офісу. Я написав список речей, які потрібно було купити та покликав до себе Соломію.
– Маю прохання. Кілька прохань. – почав я. – Тут записані речі, які потрібно купити для моєї квартири. – я показав їй роздрукований список. – Можете завтра цим зайнятися? Звісно ж, замість роботи.
– Але ж, – вона взяла список, – хіба секретар повинен таким займатися? – Соломія швидко пробіглася очима по моїй писанині. – Ви хочете, щоб я купила вам штори?! Я ж не дизайнерка! – вона ошелешено глянула на мене. – Ви маєте самі обирати такі речі! Це ж має бути на ваш смак!
– Я навіть цей гольф собі не обирав. Що вже там казати про штори…– пробурмотів я.
– Якщо вже так подумати… А їжа вам хіба не потрібна? Що ви збираєтеся їсти?
– Доставку.
– Навіть каву? А чай? Чи якісь фрукти? Крупи? А молоко та цукор до кави? Усе це теж потрібно. Може вам варто купити тостер, чи кавоварку?
– Про таке я взагалі не подумав. – відказав я, почухавши голову. – Просто купіть усе, що ви вважаєте за необхідне.
– Усе? – вона відкрила рот, від здивування. – Ви хоча б уявляєте скільки усього потрібно для квартири? Взяти хоча б побутову хімію.
– З таким я вже сам розберуся. – буркнув я. – Просто купіть усе по списку і для кухні. Завтра ввечері перевезу туди одяг і все на цьому.
– Ну й роботи ви мені підкинули. – невдоволено сказала та. – Навіть не знаю, чи упораюсь з усім за день.
– Пробачте, мені просто немає більше кого про це попросити. – сумно сказав я. – Виручіть мене цього разу, будь ласка.
– Ну гаразд. – зітхнула та.
Я дав їй ключі від квартири та одну зі своїх карток.
– Скільки там хоч грошей? – запитала та, беручи картку. – А раптом не вистачить? Я й гадки не маю, які там зараз ціни на такі речі.
– Повірте, там вистачить. – я посміхнувся, а вона вигнула брову. – Що?
– Нічого. – пирхнула та. – Хоч би мені її не згубити, бо ще не розплачуся до кінця життя. – відказала та, виходячи з кабінету.
І хоча, Соломія була незадоволена моїми завданнями, та все ж поїхала на службовій машині вранці, наступного дня, за покупками. Вона іноді телефонувала мені та щось перепитувала.
Якщо чесно, то без неї на роботі було нудно. Заходив батько і ніхто його завуальовано не послав. Шкода…
Ввечері, я склав до машини деякий одяг, який я завчасно спакував та заїхав до магазину, щоб купити предмети першої потреби та засоби гігієни.
Коли я піднявся на поверх, до свого нового житла, то почув дивні звуки. Щось дзижчало. І, коли я відчинив двері, то зрозумів, що джерело звуку було у моїй квартирі. Ще й світло було ввімкненим.
Я зайшов до спальні, а там була Соломія. Вона стояла на стрем’янці й щось закручувала якимось приладом. Сьогодні вона знову була у чорних лосинах з темно-синім худі та у кросівках.
– Що ви робите? – я підбіг до неї та вхопився за стрем’янку, адже вона стояла на найвищій сходинці, без жодної підстраховки.
– Та заспокойся ти. – роздратовано сказала та. – А. Ой. Тобто, ви. Заспокойтесь ви. – вона знову продовжила щось робити.
Нарешті злізла. І така задоволена.
– Це що таке?
– Шурупокрут. Взяла у своїх сусідів. – сказала та, показуючи його мені.
– А цю драбину ви де взяли?
– Та теж у сусідів. – сказала та, глянувши на стрем’янку. – Ну, карниз я вам повісила, залишилися штори.
– Ви справді самі його повісили? – здивовано запитав я. – Ви ж могли впасти, чи поранитися! Потрібно було попросити це зробити професіонала! – навіщо було так ризикувати? Що за дивна жінка?
– Будь ласка? – вона вигнула брову та кудись відійшла. – Я повішу штори та поїду. Навряд чи ви знаєте, як це зробити. – тепер вона дивиться на мене, як на ідіота. Їй лише жуйки бракує, для остаточного образу.
– Ви голодні? Я можу замовити нам вечерю. – вона ж пробула тут увесь день, виконуючи мої забаганки.
– Може трохи.
– Тоді, я щось замовлю. – я пішов на кухню.
Поки робив замовлення, то побачив там чайник, кавоварку, тостер, каструлю, навіть сковорідку. У шухлядах були столові прибори, тарілки та чашки зі стаканами. Як вона встигла все це купити?
Керуючись розмовою з Назаром, я вирішив, що замовляти картоплю-фрі, чи піцу якось занадто просто, тож замовив пасту, креветки та якийсь салат.
Я почув, як вона знову піднімається по тій залізній драбині та повернувся до спальні, щоб потримати її.
– Знаєте, ви дарма хвилюєтесь. – сказала та, вішаючи сірі штори. – Я ж якось повісила карниз. І не впала.
– І це було дуже безрозсудно. – сердито сказав я.
– Можливо...лише трохи. – погодилась та. – У будівельному мені розповіли, як це робити і я вирішила, що цілком упораюсь із цим сама. – пояснила та. – Ну я й упоралась.
– Соломія, я вам дуже вдячний, але, будь ласка, більше ніколи так не ризикуйте своїм життям.
– Добре. – відказала та, спускаючись.
Щось скрипнуло і подумав, що вона зараз впаде.
– Обережно! – я вхопив її, взявши на руки. Моя голова була на рівні її талії.
– Що ви…? Відпустіть мене! – вона запручалася. Я глянув наверх. Дівчина роздратовано дивилася на мене, але я помітив рум’янець на її щоках. – Та поставте вже мене! – крикнула та. – Зі мною усе гаразд!
– Я подумав, що ви падаєте. – пояснив я, відпустивши її.
– Ага. От до цього, я не падала, а, як ви прийшли, то я обов’язково мала впасти! – пирхнула та. – Піду краще занесу шурупокрут до машини. – сказала та і гримнула дверима.
І що я такого зробив? Я лише злякався, що вона впаде.
Соломія показала мені де що лежало на кухні. Мені знадобиться багато часу, щоб запам'ятати де це все лежить і ще більше, щоб навчитися цим користуватися.
Коли ми сіли вечеряти, то я дещо помітив.
– Чому у вас перебинтована рука?
– Га? – вона примружилась і глянула на свої руки. – А! Оце? – вона пирхнула, махнувши кистю руки. – Та це я так. Порізалась. Але, тепер у вас вдома ще й бинти є. Хіба ж не плюс? – підморгнула та, ніби намагалась сказати мені: «не дякуй».
Мені хотілося з нею посваритися… Хоча, я звісно не мав на це права, після усіх цих її жертв.
– Вам потрібна медична допомога? – видушив із себе я.
– Та ні. – знову махнула рукою. – То лише царапина.
– Покажіть. – я простягнув їй свою руку.
– Ні. – вона хитнула головою і взялася за поранену руку іншою, поклавши її на серце.
– Чому? – здивувався я.
– Бо ви не лікар і я не хочу, щоб ви мене торкались. – сердито фиркнула дівчина, відвернувшись. – Я ж сказала, що все гаразд. Якби це було щось серйозне, то я не настільки дурна, щоб не подбати про глибокий поріз. Я забинтувала руку, щоб туди не потрапили мікроби. От і все. – зітхнула та, заспокоївшись, і зробила ковток. Вона наче проковтнула свою агресію.
– Гаразд. – видихнув я. – Пробачте. Мені шкода, що ви постраждали через мої… прохання.
– Та пусте. Я могла б поранитися і на роботі. Ножицями, чи ще чимось. Тому, не зважайте. – Соломія нарешті розслабила своє тіло і повернулася до своєї тарілки. – Зате, я навчилась робити щось нове. – повеселішала та. – Без вас, може у мене і не було б такої змоги. Я наче стала дизайнером на день. І трохи майстром. – додала та.  – Здається, дивуватися Соломії це марна робота. – Мені сподобалось. Це було навіть трохи весело. Дарма ви не зайнялися цим самі.
– Я допоможу вам спустити стрем’янку. – пробурмотів я, дивлячись у тарілку. – Я взагалі в шоці з того, що ви її сюди самі занесли.
– Ну… – протягнула та. – Тут ж є ліфт. По суті, я несла її лише до нього та від нього. Це не складно. І вона не дуже то й тяжка.
Невже все насправді так просто? Ніяк не втямлю.
Коли ми несли ту залізяку до ліфта, то я ледь встигав за нею. Несамовита.
***
У п’ятницю, ми з Назаром знову мали зустрітися лише удвох. Ми ще не почали пити, але він вже відійшов до вбиральні, залишивши свій телефон, біля мене.
За ці кілька хвилин, він задзвенів. Соломія. Я одразу ж узяв його до рук. У нього навіть стояла їхнє спільне фото на її контакті.
Це мій шанс дізнатися, чи насправді вони лише друзі. Я прийняв виклик, але мовчав.
– Назар? Я знаю, що ти пішов гуляти, але у мене проблема і мені потрібна твоя допомога. Здається, мій сталкер повернуся. – той самий? – Я пішла з Яною до кафе, затрималась на хвилину, щоб розрахуватися, бо вона поспішала на роботу і помітила цього клятого Вадима. – злісно видихнула дівчина. – Я думала, що він більше не намагався мене знайти, але… – зітхнула та. – Певно, я не помітила його біля роботи й він прослідкував за мною аж сюди. Яни немає, а я боюсь, що він на машині та поїде за мною, якщо я викличу таксі. Я вже казала тобі, що поліції начхати, тож і я тут безсила. – вона так швидко це говорила і я чув, як тремтів її голос. – Ти можеш мене забрати? Може, я переночую десь у тебе? Чи зніму нам номер в готелі. Мені реально страшно самій.
– Кажи адресу. – я намагався зімітувати голос Назара, зробивши свій менш грубим. Напевно, вона була занадто ошелешена цією ситуацією, щоб зрозуміти, що це не він.
Отримавши її місцезнаходження, я сказав Назару, що маю термінову справу та кинувся до машини.
Не знаю, що розізлило мене більше. Те, що її переслідували й охорона так нічого й не вдіяла, чи те, що вона мені нічого не розповіла, а отже зовсім мені не довіряла. Невже, я настільки погана людина?
Приїхавши до ресторану, я подзвонив Соломії.
– Добрий вечір. Щось сталося?
– Виходь. Я під рестораном. – гаркнув я.
– Що?
– Поясню пізніше, просто виходь. – вже спокійніше відказав я.
Вона збентежено вийшла, оглядаючись на всі боки. Ззаду, я помітив чоловіка у капюшоні.
– Це він? – запитав я, щойно вона сіла до авто.
– Так. – кивнула та.
– Почекай тут. – я рішуче вийшов і пішов до нього.
– У чому твоя проблема? Чому ти її переслідуєш? – злісно запитав я, підійшовши до нього.
– Ти ще хто такий? Адвокат якийсь, чи що?  – посміхнувся той.
– Я її хлопець. – грізно сказав я. Це єдине, що я зміг придумати на ходу. – Ще раз побачу тебе біля неї, то будеш відпочивати у лікарні. – пощастило, що я був трохи вищим від нього і той був зовсім не спортивним.
– Та який ще збіса хлопець? – зневажливо пирхнув той. – В житті не повірю, що вона підчепила когось, як ти.
– Ти що нариваєшся? – я схопив його за худі. – Я сказав, щоб ти дав Соломії спокій, довбаний придурок.
– Кажи що хочеш, а я тобі не вірю. – посміхнувся той. – Вона моя.
– Падло. – пирхнув я і повернувся до машини, до Соломії.
Я відчинив її двері та попросив дівчину вийти. Я взяв її за руку і ми підійшли до того довбня, але стали на відстані. Соломія сердито дивилася на нього.
– Поцілуй мене. – я повернувся до неї.
– Що? – вона повернула голову до мене і вигнула брову.
– Просто поцілуй мене. – я глянув їй у вічі. – Він має повірити, що ми разом.
Я торкнуся її щоки. Зрозуміло, що зараз їй було зовсім не до цього, але ми мали зробити бодай щось. Я почувався так, ніби я користуюся цієї ситуацією, бо її губи були тим, чого я вже давно жадав і на що я постійно дивився. Так, я скористався цією ситуацією. Знову.
Я поцілував її й вона теж поклала свої долоні на мої щоки. У тверезому стані це ще краще. Я обійняв її за талію та притиснув ближче до себе. Коли цілував її з язиком, то глянув у сторону того ідіота.
– Тепер віриш, довбень? – посміхнувся я, обійнявши її за талію. Я притулив Соломію до себе і вона теж глянула на нього з-під лоба.
– Солома, не знав, що ти така шльондра. – посміхнувся той.
– Ах ти ж! – я вже кинувся до нього, але вона схопила мене за піджак і я глянув у її очі, в яких палав вогонь люті.
– Поб’єш його і тебе заарештують, а йому нічого не буде. – відказала та, дивлячись мені в очі. – Це того не варто.
– Ти цього варта. – я відвів погляд, а вона мене відпустила. На її обличчі з’явилося здивування.
– Можеш називати мене, як тобі завгодно. Мені все одно начхати на твою думку. – гаркнула та, глянувши на те чмо. – Я ніколи до тебе не повернусь.
– Ти… Та ти… – той розпихувався, не маючи жодних аргументів. 
– Я не стану викликати поліцію. Якщо ще раз до неї наблизишся, то я тебе власноруч вкатаю в асфальт, на якому ти будеш стояти. – я вказав на нього пальцем. – Чи в землю закопаю. Вже по ситуації.
Я посадив Соломію до машини, а сам сів за кермо та здав задню. Поїхав на нього, але зупинився за кілька сантиметрів. Той впав, від несподіванки. Я знову вийшов з машини, гримнувши дверима.
– Ще раз! – я тикнув у нього пальцем. – І тобі кінець! Придурок. – я навіть плюнув, щоб виглядати зовсім неадекватним.
Утік.
Я сів за кермо та почав їхати.
– Куди ти мене везеш? – запитала та, прочистивши горло.
– До моєї квартири. – відказав я. – Там безпечно.
– Така собі ідея, зважаючи на те, що ти робиш вже вдруге… – пробурмотіла Соломія.
– Я нічого більше робити не буду. Перше було у стані алкогольного сп’яніння, а це…вимушено. Нехай думає, що тебе, принаймні, є кому захистити.
Але, це був обман. Бо, що перше, що друге – було моїм бажанням. Але, я розумів, що це неможливо і це невзаємно. Та принаймні, я вирішив її проблему. Я на це сподіваюсь.
– То може хоча б зараз ти поясниш мені, що це за Вадим?
– Звідки ти знаєш, як його звати? Тобі Назар сказав? – здивувалася та. – І взагалі…чому ти тут? Де Назар?
– Назар взагалі про це нічого не знає, ти подзвонила, коли він саме відійшов і виклик прийняв я.
– Навіщо?! – розізлилася та. – Ти мав би просто переказати все Назару, якщо вже дійшло до такого. – вона схрестила руки на талії.
– І що тоді зробив би Назар? Так, він теж високий, але худий і вміє лише жартувати. Навряд чи цей довбень сприйняв би його всерйоз. – пояснив я. – Ти могла б одразу зателефонувати мені. – я повернувся до неї, на мить. – А, якби розповіла мені все, з самого початку, то я вже давно вирішив би це.
– Це ще чому? Хіба стала б секретарка просити свого боса розібратися зі своїм сталкером? – вона теж глянула на мене. Ми стояли на світлофорі.
– Ну так, я забув, що з іншим твоїм босом тебе пов’язують якісь незрозумілі стосунки. – скривився я, примружившись.
– Господи. – вона відкинулася на сидіння і взялася за голову.
– Переночувати у тебе? Зняти номер у готелі? Та навіть ідіоту зрозуміло, що між вами щось є. І ви зробили цим ідіотом мене! – крикнув я.
– Та він гей! – роздратовано крикнула Соломія.
Я все ще дивився на неї, а вона на мене. Вона закрила рота рукою, пожалкувавши про те, що сказала.
– Зелене…
– Що?
– Вже зелене! Їдь!
Ми мовчали всю подальшу дорогу, поки не дісталися до кухні та не сіли там за столом, один перед одним. Соломія поклала руки на білий стіл і крутила пальцями, насупивши брови. Якийсь час вона дивилася на підлогу, справа від себе, і збиралася з думками.
– Я не… Я не мала цього казати. – вона глянула на мене. – Будь ласка, вдай, що ти не знаєш. – вона опустила голову та прикусила губу. – Він просив тобі не казати. Чекає, поки ти сам здогадаєшся.
– Я не розумію. Це взагалі… Та не неможливо!
Як це Назар гей? Я б помітив. Та не може це бути правдою. Вона напевно бреше, щоб приховати їхні стосунки.
– У кафе «Дилема», куди любить ходити Нараз, працює його друг – Денис. Такий симпатичний, з русявим волоссям і карими очима. Може ти його бачив. – почала розповідати та. Якийсь русявий офіціант там й справді є, але я не дуже його пам’ятаю, бо був там від сили тричі. – Коли я помітила, як він посміхається, коли з ним розмовляє, то вперше щось запідозрила.
– Але Нараз посміхається усім. – підмітив я.
– Це так. – погодилась та, кивнувши. – Але, то була зовсім інша посмішка. – вона й сама посміхнулася. – Потім, я запитала його і він мені зізнався. Але, ти ж його друг і так цього й не помітив, тому він і не казав сам. – зітхнула та. – Боїться, що ти не приймеш це, звільниш його і не захочеш із ним спілкуватися.
– Я не гомофоб. – відказав я, обпершись на лікоть. – Просто… – я водив пальцем по дерев’яній поверхні білого столу. – Чому він не сказав? Я б усе зрозумів.
– Ніколи не знаєш, на яку реакцію можеш розраховувати. – видихнула та. – Він і мені це так перелякано розповідав, ніби боявся, що я його поб’ю за це. Певно, хтось його після цього не сприйняв і йому важко це робити. – розмірковувала Соломія.
– Я мав би здогадатися раніше… Тепер багато чого, що я не розумів, набуло сенсу. Здається, тепер я розумію, чому він не спілкується зі своїми батьками…
Той поцілунок у щоку в барі, те як він змінює тему, щойно я питаю його про дівчину. І на офіціанта, він й справді тоді заглядався. Тепер усе зрозуміло. Жінки його просто не цікавили. А я ще й злився на нього, тому що він дружить із Соломією. Напевно, вона одна з небагатьох, з ким він по справжньому міг бути собою і не ховатися.
– Але, не кажи йому, що це я тобі розповіла. – зітхнула дівчина. – Вирвалось. – сказала та крізь зуби. – Ти постійно діставав мене з Назаром.
– Коли підете до того кафе знову, то покличте мене із собою.
– Ти ж не влаштуєш ніяку сцену? – вона вигнула брову.
– Ні. Має ж бути якась причина, щоб я його потім сам запитав.
– Гаразд. – погодилась та.
– Тепер, щодо тебе. – я вирівнявся. – Думаю, час тобі розповісти про Вадима.
– Та немає мені про що розповідати. – тихо сказала дівчина. – Зустрічались, потім розійшлися, а він ніяк не заспокоїться. Саме через нього, мені довелося звільнитися з роботи. Він тоді дізнався, де я живу, тому я переїхала до Яни. Поліція порадила. – пояснила та. – А машину я не хотіла брати, бо він міг прослідкувати за мною і побачив би, де я її ставлю. Я не хотіла ризикувати Яною. – видихнула дівчина.
– Чому поліція нічого не зробила?
– Бо він мені нічого не зробив. – зітхнула та. – Просто слідкував. Не розмовляв зі мною, не підходив до мене.
– Тому ти вирішила взяти все у свої руки та дістати биту? – засміявся я.
– Ну так. – вона теж посміхнулася. – Це було ризиковано, за таке затримали б мене, а не його.
– Ти мала досить непоганий вигляд з битою. Наче у якомусь фільмі.
– Що ж, дякую. Роки тренувань. – нарешті повеселішала.
Соломія залишилась у мене на ніч, про всяк випадок. Я дав їй свою сорочку, щоб вона не лягала спати у джинсах, бо її блузка, була закороткою. Ми лягли спати у моє ліжко та відвернулися один від одного.
Здається, я досить довго не міг заснути. Аромат ванілі майже розвітрився, а от спогади від поцілунку ні.
Це ж треба було таке зробити. Ще й вдруге.