о п'ятій ранку було неймовірно гарно.
перший сніг кружляв у повітрі,
вкриваючи асфальт.
я боялася затоптати його,
порушити цноту білого полотна.
мої кроки відбивалися чорними слідами,
а сніжинки приховували цю пітьму.
я стояла в обіймах снігу
не в змозі поворухнутись.
він падав на мої плечі,
вкривав мої вії й волосся.
я стояла, закутана спогадами
серед сніжно-білого танцю.
спогад: я вчуся у школі,
мені всього лиш дванадцять.
пишу тобі: «засніжило.
перед школою зустрічаємося».
ти, як завжди, спізнилась.
хоч жила значно ближче за мене.
піддавшись раптовому пориву,
пишу тобі: «засніжило».
спи, моя мила, спи.
у тебе четверта ранку.
знову пізно заснула?
малювала, дивилась дорами?
чи може, була ти із кимось?
я про тебе нічого не знаю.
спи, моя мила, спи.
не буду тебе турбувати.
я бігла, вдихаючи чисте повітря.
поволі проходила голова.
розвиднювалося,
я почувалася цілісною.
а тоді
ти відповіла.
