"GARANT-15"

Дев'ять

Багато думок промайнуло в русявій голові, коли чоловік прокинувся. Наче все життя пропливло перед очима. Серце нервово зіжалось від раптового переляку. З боку кухні лунав дрязкіт посуду, ласкаво щекотав ніс приємний аромат домашньої їжі, і все б нічого, якби Ендрю не розумів, що живе один.

   Він різко зіскочив з ліжка, підхопив з дерев'яної підлоги порожню пляшку з-під пива і, пильно вслуховуючись в кожен шорох та звук, обережно підкрадався до потенційного злодія. Хлопець вже планував, як буде відповідати на можливі удари, як знешкодить вторженця і викличе поліцію. Ендрю благав, аби в того не виявилось пістолета чи ще якоїсь зброї.

   Притиснувшись до стіни, біля входу на кухню, він зробив заспокійливий вдих та видих та мимоволі наближав погляд до того, хто незаконно потрапив у його квартиру. І будь-що хлопець очікував побачити, але не це. Тільки не це.

   Ендрю опустив скляну пляшку і закатав очі.

   — Краще б вже був грабіжник... — тихо й важко промовив він.

   — Ох! — підпригнула Джемма, почувши голос чоловіка. Вона повернулась до нього і з полегшенням зітхнула. - Прокинулись? Ви жахливо мене налякали!

   Обидві брові Ендрю полізли на його лоб, створивши на ньому дві дивакуваті зморшки. Він тицьнув в себе пальцем і запитав:

   — Я тебе?!

   — Так! — без сумнівів відповіла дівчина в блакитній сукні.

   — Ну звісно!.. — тихо сказав хлопець, розвівши руками.

   — Вибачте, я не встигла доготувати, — додала Джемма. — Я знайшла журнал з кулінарії в шафі.

   — Послухай... — почав було Ендрю.

   — Але кілька омлетів вже є, — Джемма безтурботно продовжувала балакати, з веселим запалом, і дещо змушувало її почуватись щасливою.

   Проте хлопець підійшов до неї та різко притиснув її до стіни.

   — Як ти потрапила сюди? Я пам'ятаю, що точно зачинив двері, — погрозливо проговорив він.

Дівчина заметушилась та зніяковіла.

   — Я... Я-а...

   — Це була остання краплина, я викликаю поліцію! — Ендрю звернув її руки назад та почав зв'язувати ганчіркою.

   — Ви забуваєте зачиняти вікна, — нарешті вимовила гарпія.

   — Он як. І гадки не маю як ти... і дванадцятий поверх, але тепер ти не зникнеш, я і ока з тебе не зведу! Ти згадай, що я казав не потрапляти в поле мого зору, — хлопець затягнув ганчірку і посадив Джемму на крісло.

   Далі він знайшов свій мобільний та зібрався телефонувати поліції, але дівчина переконувала його не робити цього.

   — Це безглуздо, чуєте? — жалібним тоном сказала вона. — Будь ласка, не викликайте поліцейських, цього робити не можна.

   Проте Ендрю і слухати її не хотів. Він жадав нарешті покінчити з цією нісенітницею, що коїлась в його житті.

   — У мене немає документів, житла. Вони запхають мене в дім для душевно хворих, — не втрачала надії Джемма. — Ви не можете так зі мною вчинити!

   — Тобі якраз там і місце, — сухо відповів чоловік. — Можливо, тебе вилікують, і тобі стане краще. Почнеш дивитися на світ... як нормальні люди.

   — Я що, дарма вирвалась з Бермудського Трикутника? Вибралась з однієї в'язниці, аби потрапити в іншу?! — голос дівчини почав тремтіти.

   На обличчі Ханкока з'явилась жартівлива посмішка. Бермудський Трикутник? Та в неї точно не всі вдома!

   Він підніс телефон до вуха.

   — Алло, це поліція?

   — Будь ласка, пане Ханкок... - хлопець глянув на неї та побачив вираз її обличчя. Воно було занадто щирим. І сльози, цей тремтячий погляд щось зачіпив глибоко в його душі, та він не покинув думки викликати правоохоронні органи.

   — Я тут грабіжника піймав. Не могли б Ви його забрати?

   — Так, будь ласка, продиктуйте Вашу адресу, — відповідав голос по ту сторону телефонної лінії.

   — Ендрю... — знову тихо промовила Джемма.

   І знову щось пробігло всередині його. Так давно його ніхто не називав ім'ям. Це було доволі незвично.

   — Я не хотіла, щоб хтось дізнався, хто я. Я повинна залишитись таємницею, інакше мені не жити... — дівчина встала з крісла. — А чи так ти повіриш мені?

   І з її спини спалахнули два величезних сірих крила. Вона жалісно дивилась на Ендрю очима, які зробились червоногарячими, і більше за все боялась його негативної реакції. Вона не хотіла розлучатись з ним. Коли цей хлопець поруч, Джемма відчувала себе людиною. Вона не бачила ніяких привидів, не чула стомлених голосів та холодних подихів, і це давало їй наснагу жити далі, як людина, не як гарпія, в чиєму образі вона зараз стояла.

   А в Ендрю очі круглими стали. Його серце ніби у п'яти впало. Він зробив крок назад та вперся в плиту, не знаючи, що робити. Телефон випав із рук, але дзвінок не перервався, і він досі чув багаторазове «алло, сер?». Мабуть, це єдине, що порушувало цілковиту тишу в цій маленькій кухоньці.

   — О-о, Боженько ти мій милий... — ледве вимовив хлопець.