"GARANT-15"

Сім

Майже безхмаре, розжеврене небо високо знялось у безодній блакиті. Сонце, могутнє розпечене тіло, де-не-де закривалось величними сірувато-білими небесними драконами — хмаринами. Вітер ревно стогнав, наспівуючи якийсь пригрожуючий, сердитий марш. Він прокрадався у кожну щілину, найменшу та найтоншу, немов жаждучи заполонити все навкруги. Осінній дощ дзвінко кропив шибки вікон, вибиваючи на них темп під такт мелодії вітру.

Каплі, падаючи з самої вершини, розбивались об темно-синю парасольку, яка повільно рухалась в сторону одної офісної будівлі. Після тижневої госпіталізації, Ендрю нарешті вийшов на роботу. Він вже готовився «похрустіти пальцями», побачивши, що натворили дівчата, його підопічні. На виразному обличчі світились азартом сині очі. Вони відпочили за час лікарняної відпустки, чого Ханкоку два роки не вистачало, і, здавалося б, трохи розширились, ожили від довгоочікуваного передиху.

— Вonne journée! — донеслось, неначе пташиний спів, до вух хлопця. Французька для нього, як бальзам для слуху. Нею вміла розмовляти його колишня, яку він так палко кохав, що ладен був віддати за неї життя. Однак, два роки тому вона його викинула разом зі всіма іншими його близькими.

Ендрю спокійно повернув голову на дев'яносто градусів і, не заставши того, кого хтів, закотив очі так, що вся синя райдужка забігла за верхню повіку. Ханкок цокнув язиком і пішов далі.

— Ти що, сталкер? — роздратовано запитав він, помітивши, що той, хто привітався, продовжує за ним слідкувати. Навіть звук хлюпаючих чобіт позаду себе Ендрю ледве терпів. — Якщо це продовжиться — я викличу поліцію! Май на увазі!

— Хто? Сталкер? Рід моїх занять зовсім не пов'язаний з війною! Але те, що я Вас зустріла — це поцілунок долі! Як же добре, що я прослідкувала за фургоном, у якому Вас везли. Я ще раз впевнилась, що будь-які зустрічі ніколи не бувають випадкові, — натхненно голосувала дівчина, до вух посміхаючись.

«Вона — якась божевільна. Добре, Енді, просто ігноруй. Ігноруй»

— ...як же чудово, що у Вас вдома було дві парасольки. Дякуючи цьому, я не промокла під цим дощем...

— Що ? — запитав Ендрю, різко затормозивши. Його серце пропустило удар. — У мене... вдома?

Напевно, якби на вулиці було тихо, то кожен би почув, як сильно застукотіло у нього в грудях. Якщо ця дівчина ще раз витворить чи скаже щось підозріле, він, без сумнівів та роздумів, викличе поліцію.