"GARANT-15"

Десять

— Ендрю... — звернулася Джемма і крокнула вперед, але хлопець тремтячи і розбивши випадково кілька склянок відбіг до іншого кінця кімнати. Йому було збіса страшно від побаченого.

— Не. Підходь, — твердо сказав він і хапнув залишену ним біля порогу пляшку.

— Якби я хтіла вам нашкодити, я б давно це зробила, повірте, — намагалась дівчина його заспокоїти, повернувшись у людську подобу.

Ендрю поправив окуляри і почав повільно пересуватися назад. Його серце стукало як скажене, мовби мало з секунди на секунду вирватись з його грудей.

   — Не ворушись... Не... Приближайся, — боязко наказував Ендрю і, дібравшись до виходу з квартири, захопив пальто і збирався вийти, але Джемма раптово з'явилась перед ним і перекрила дорогу.

   — Послухайте мене нарешті! — крикнула дівчина і сама собі здивувалась. Їй було приємно знову відчути роздратування, яке вона вже давно забула.

   Хлопець розвернувся і побіг в іншу кімнату, зашпоркуючись. Він намагався втекти від потенційно небезпечного для його життя створіння, проте десь глибоко всередині знав, що у нього не вийде, але інстинкт самозбереження штовхав його рятуватись далі. Джемма наздогнала Ендрю та штовхнула на диван, аби заспокоїти, і буквально сиділа на ньому та стримувала його руки.

   — Візьміть себе в руки! — гукнула вона якимось важким голосом.

   Ендрю Ханкок ніяк не бажав її слухатись і намагався вибратись зі сталевої хватки гарпії. Його серце продовжувало шалено й боляче битись об грудну клітину, ніби в спробах вщент розбити ребра хлопця. Страх заполонив його, і Джемма хотіла визволити його з кайданів цього страху, адже нічого поганого Ендрю вона зробити аж ніяк не планувала і боялась бодай волосину з його голови вирвати. Він був для неї порятунком, єдиною надією не зійти з розуму в цьому скаженому світі, вирі потворних привидів та інших надприродних мутацій, як вона називала усіляку нежить. Хлопець кричав, то погрожуючи, то благаючи відпустити його, і Джеммі стало боляче на душі.

«Невже я така ж страхітлива тварюга, як усі інші, від усвідомлення існування якої у людей ледве не інфаркт стається? Ні... для смертних будь-що потобійчне — це передвісник смерті»

Дівчина дала Ендрю добрячого ляпаса, аби той прийшов до тями, аби з ним можна було б хоча б поговорити. Хлопець ледве отьмарився, і йому здалось, що він от-от заплаче. Він думав лише про одне: за що йому все це? Ендрю розслабився, і Джемма зрозуміла, що уже можна забрати свої руки і злізти з нього та нарешті змусити вислухати її.

   Хлопець відсунувся та притиснувся до краю дивану, перелякано дивлячись на гарпію. Та сіла навпроти нього.

   — Зла я тобі не бажаю, зрозумій в кінці-кінців, — заспокійливим тоном промовила Джемма.

   Однак Ендрю не виглядав надто заспокоєним.

   — Що ти таке? — різко запитав він.

   — Гарпія, — одразу відповіла дівчина і глянула в його перелякані вічі. — Тільки не треба одразу згадувати усілякі казочки. Гарпії, — вона приклала долоню до грудей, — допомагають людям. Без них коїться казна-що, — сказала та, уявивши битком забите привидами місто.

   Ендрю кілька разів прокрутив у своїй голові слова Джемми до того, як врешті-решт зрозуміти їх. Отже, те, що є злом у фільмах жахів, існує, і, що найгірше, сплетіння долі з цією чортівнею спіткало саме його, та, судячи зі всього, відмовитись він не взмозі.

   — К-коїться казна... що? — запинаючись, поцікавився хлопець.

   — Так, і я... — задумливо промовила Джемма, але, глянувши за спину Ендрю, раптово замовкла, очі її розширились, і хто завгодно б зрозумів, що вона налякана та сильно здивована.

   — Що... Що там таке?! — теж боючись, заверещав хлопець, але відповіді він не отримав. — Що там, чорт забирай?! — запитав він і прямо вискочив з дивану.

   Ендрю бігав поглядом то позад себе, то на Джемму, намагаючись побачити те, що неосяжне його оку. Але марно.

   Та дівчина спочатку помітила привида підлітка, що тримав свою голову у руках, проте не звертала на нього уваги. Але далі, повз стіни почали сочитись десятки примар, заповняли собою весь простір у кімнаті. Вони гуділи і кричали всі одночасно, і гарпії було невимовно страшно, вона ніколи в житті такого не бачила. Джемма накинулась на Ендрю з обіймами та нервовими схлипами. Як тільки вона торкнулась до нього, всі «гості» миттєво зникли, і дівчині стало спокійніше. А ось сам хлопець цього жесту не зрозумів. Він відштовхнув її і почав важко дихати.

   — А це що було?! — вже розізлився він.

   — Тут щось не те! — вигунула Джемма і встала з дивану.

   — Як дотепно, — хтось іронічно промовив і ввійшов в кімнату.

Джемма, відчувши істинну суть цього незнайомця, піддалась паніці.