"GARANT-15"

Шість

Втікши за горизонт, сонце останніми рожевими промінчиками сказало «до зустрічі» місту і дало місяцю повну волю і владу над чорним небосхилом. В одних людей активне життя в цей час закінчувалось, і вони цілковито поринали у країну снів. У інших же все тільки починалось.

А люди? Що ж таке люди? Наземні істоти, які, поіснувавши деякий час на цій планеті і по-своєму завдавши їй шкоду, відмирають? І потім їх тіла, які могли б стати поживою для грунту, кладуть у труну, зроблену із чергового зрубаного дерева, і заривають в землю? Джемма неодноразово замислювалась над роллю людини. Вона теж колись нею була. Колись давно. Ті роки гарпія майже забула. Згадок про те безтурботне життя — останнього, що в неї залишилось від людини — скоро зовсім не стане. Час, неначе морська хвиля камінь, повільно змивав її спогади, залишаючи на задвірках пам'яті лише розмиті образи колись виникавших емоцій. Батьки, родина, маєток, рідна земля — все це здавалось незнайомим, нечітким і далеким, неначе миттю побачена картина, яка забулась на наступний же день.

Свою роль вона знала: гарпії потрібні для того, щоб допомогти душам людей отримати спокій, потрапити до іншого світу. Якось Джемма запитала Старійшину: «А чому за межами Бермудського Трикутника немає таких, як я?». Він відповів, що колись-таки були. Але гарпії існують лише там, де люди жити не в змозі. Там, де люди не в силах убивати надприродне. Вони винищили всіх незвичайних істот на своїй території, але до Трикутника їм не дібратись ніколи.

— Містере... Ханкок, в наступний раз, як тільки почуєте, що погано себе почуваєте, — одразу до нас. Або хоча б ліки прийміть. Не варто жертвувати собою, чекаючи, що воно само пройде. Добре? — прощебетала милим голосочком молоденька медсестра з доволі приємною зовнішністю. Весь час вона намагалась постати гарною в очах Ендрю, бо й сам хлопець здавався привабливим без своїх окулярів.

У відповідь він промовчав, невтомно свердлячи поглядом стелю. Для нього потрапити у лікарню — гірше будь-яких тортур. Хлопець вже подумки благав небеса, щоб час його перебування у цієму осточортілому для нього місці скоротився.

— Гаразд... — медсестра мило посміхнулась, чого Ендрю навіть не помітив, і почала йти з палати. — Я поки піду, а Ви видужуйте.

— Що вона казала? — отямився Ханкок, кинувши погляд на двері, звідки дівчина щойно вийшла. — Та... неважливо.

Він привстав, опинившись в сидячому положенні, і глянув на свою руку, обклеєну якимось датчиками та провідом від капельниці.