"GARANT-15"

Вісім

Високий, зовсім спантеличений молодий чоловік зайшов через скрипучі двері до старого офісного приміщення. Він пильно стежив настороженними очима за дівчиною з модельною зовнішністю, що йшла поряд його. Хлопець намагався не зводити з неї свого погляду, бо все у ній змушувало його боятись кожного шороху, і він не розумів, чому. Вона була для нього якоюсь неземною істотою, яка прибула, щоб зіпсувати йому життя чи взагалі відібрати його. Здавалось, як тільки він оберне вічі, дівчина перетвориться на ненажерливу химеру і встромить в нього свої міцні пазурі.

Як тільки редактор і його супутниця з'явилися в приміщенні, троє пар здивованих очей впали на них. Вони не чекали самого керівника, що вже казати про незнайомку, яку вони вперше бачили. Тиждень назад, коли Ендрю Ханкок очунявся в лікарні і в перший же день повернувся додому, він попередив їх, що захворів, але не казав, коли знову вийде на роботу. Редактор посилав дівчатам завдання по пошті, але чи виповнили вони усі доручення — це спірне і риторичне питання. Проте, по їх широким ошелешеним поглядам можна усе зрозуміти, варто лише глянути на це.

— Хей, хей, хей, леді! — натхненно вигукнув Ендрю і плеснув у долоні. — Скучили?

На його відпочившому обличчі з хитрим прижмуром блиснула попереджаюча посмішка. Дівчата, що працювали у видавництві журналу, тепер боялись, як би їм
виправдатись, аби не бути покараними, або ж, взагалі, звільненими. Не сказати, що вони не працювали увесь цей тиждень, але майже нічого, що треба було, не виконали.

— Даю вам кілька хвилин, щоб надолужити усе незроблене. Скоро повернусь! — вимовив редактор, і, взявши гарпію за руку, потягнув її до свого кабінету.

— Дурендрю... чому він приперся саме сьогодні?! — скаржилась Вів'єн.

— Думаєш, якби він повернувся в якийсь інший день, щось би змінилось? — підмітила Чарлі.

***

— А тепер на чистоту. Чому ти мене переслідуєш і що ти, чорт візьми, таке?! — Очі редактора палали. Він був би радий покінчити з цим раз і назавжди. Повернути своє, хоч і нудне, але спокійне життя.

Ендрю дивився на гарпію зверху вниз, посадивши її на своє крісло. Він склав руки на грудях і кидав на неї злісні погляди.

   — Ви якось інакше виглядаєте... — стурбовано протягнула Джемма. Вона навіть чула, як голосно видихається повітря з ніздрів Ханкока. Здається, він став ще роздратованішим.

   — Що?! Надумала ігнорувати мої питання? — гучно і сердито запитав хлопець. Він був не в собі від тих негативних емоцій, що трималися в ньому вже незліченно довго. Думки, мов кішки, скреглися об його черепну коробку, їх було стільки, що Ендрю не міг себе контролювати.

   — Очі — зеркало душі. Важко вдавати гнів, коли вони випромінюють Ваш страх. Боятись варто не мене, повірте ж, — її голос звучав на одній хвилі, на відміну від хлопця, чий тон скакав, наче коник-стрибунець, що рятувався від нападника.

   — Як це стосується того, що я запитав? — Ендрю не визнав свого страху, бо, все-таки, знав, що він — чоловік. Поки що, він ладен над тим, що говоре. Джемма рапотово почала уникати зорового контакту і поникла головою.

   — Мене турбує це тривожне відчуття. Я вже не вперше чую, що тут не одна я... І не про привидів... — звівши брови, промовила дівчина. — Треба було почекати ще зі століття. Не хочу бути в це втягнута.

   Від того, що його словами нехтують, на обличчі Ендрю з'явилась нервова усмішка. Зробивши крок назад і повернувшись, він насупився. Джемма підняла очі, але гляділа то на його ніс, то на губи. Вона раптом зрозуміла, що чинить неправильно. Як можна було сказати таке звичайній людині?!

   — Хто ти? — крізь зуби процідив хлопець, роблячи звук кожної букви колючим та різким.

   Джемма кілька секунд помовчала, роздумуючи над відповіддю.

   — Людина. В минулому, — сказала вона змовницьки. — Я не пам'ятаю ні свого прізвища, ні домівки. Ви здались мені небайдужим...

   Неочікувано завіяло холодком. Зі спини Ендою зненацька випригнув привид з виколотими очима, що корчив гримаси. Джемма здригнулась і схопилась за руку чоловіка. Примара зникла, ніби її і не було. Вона помітила це не вперше, але вирішила впевнитись. Тепер сумнівів не було: він є спасінням для неї.

   — Нас звела сама доля!

   — Та за тобою психіатр сумує, - з подивом сказав Ендрю, вивільнивши руку. У цей момент він точно впевнився, що Джемма — божевільна, яка вчепилася за нього сталевою хваткою.

   — Я не жартую. І... Вам вкрай необхідні гарпії! Стільки людей страждає! Одної мене не вистачить... — у розпачі промовила дівчина. — Жити, коли вони за мною плетуться зграєю, неначе гусенята за матусею, я не зможу. Ох, краще вмерти! Я більше не бажаю чути їх біль та страждання, терпіти ці переслідування, вислуховувати хор з безглуздих прохань!.. — Джемма глибоко вдихнула якомога більше повітря, аби взяти паузу після емоційних слів, видавлених з одного вдиху. — Я збожеволію, Ендрю!

   — Ти вже божевільна. А я все-таки спробую: більше ніколи не з'являйся мені на очі, бо в наступний раз небо в клітинку, а друзі твої будуть у стрічку. Так зрозуміліше? — Ендрю був на повному серйозі. Він не жартував, як і Джемма, але для обох було б на краще порозумітися. Проте якщо слова і вчинки хлопця сповну зрозумілі та обмірковані, то втрачені комунікативні навички дівчини збивали його з пантелику.