З нетерпінням чекаю весни. Вона вже поруч. Я відчуваю її теплий подих у повітрі. Сонце - незмінний провісник - усе частіше радує мою бліду шкіру своїми променястими дотиками. Стрічка Інстаграму постійно майорить першими квітами. На превеликий жаль, ти не даруєш мені ці маленькі бутони радості. Алеж не в цьому заключається правдиве щастя, чи не так? Люблю, коли тримаєш мене за руку і пригортаєш у свої міцні обійми. Люблю, коли цілуєш, забуваючи про все на світі. Люблю, коли ти просто поряд. Саме це і робить мене по-справжньому щасливою.
Але чомусь цієї весни мені хочеться, щоб зі мною був інший, не менш дорогий серцю. Вкотре обіцяю собі викинути його образ із своєї голови, але не можу. Мені не вистачає відваги відпустити так сильну привязаність за вітром. Боюсь утратити його назавжди. Уже який рік, не дивлячись на відстань, я сумую, шукаю зустрічі, страждаю. І чекаю на нього як на весну, з трепетом у серці.
YOU ARE READING
В обіймах етанолу
Short StoryТвої п'яні думки, твоє п'яне життя Я з собою візьму в забуття. Пронесу крізь весни і лíта І можливо колись ти згадаєш Як над нами кружляла орбіта.
