Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Всім привіт. Я Елізабет Мілер. Брюнетка із карими очима. Вчусь у 10 класі. Живу із мамою – Кеті Мілер. Оскільки мій татусь «льотчик далекого плавання», то нам із мамою доводиться якось виживати у двох. Родичів у нас більше нема, бабуся померла рік назад. Мама працює архітектором й інтер'єр-дизайнером, тому на життя хватає. Але все рівно, аби полегшити життя мамі, я влаштувалася на роботу, щоб мати власно зароблені кишенькові. Я працюю в «Домі моди міс Еліс». Обожнюю це місце. Я тут у якості консультанта. Робота мені дуже по душі, так її багато, але зарплатня доволі велика.
Ось і сьогодні, 15.12 у свій шістнадцятий день народження я також працюю, та я не проти, все рівно ніяких планів не мала, тай гроші лишніми не бувають.
— Еліс, уже доволі пізно, скоро закриватимемось?
— А так, Елізабет. Ще хвилин 10-15 і можеш закривати.
— Зрозуміла.
Тззз...Тзззз... Мелані...
— Алло.
— Алло. Привіт. Ти ще на роботі?
— Привіт. Так, а що?
— Ну то ми уже біля тебе, збирайся і виходь!- Клер також там?...
— Якого це...
— А ти що, думала не святкувати свій день народження, тим більш із найкращими подругами?
— Ну я...
— Ніяких «ну». Через 10 хвилин щоб ти уже стояла біля виходу, ми з твоєю мамою уже поговорили, вона не проти що ми зайдем.
— Добре, добре. Бо все рівно від вас не відчепишся.
Ми ішли по алейці до мого дому і розмовляли про шкільні речі...
— І як тобі....Деніел?- запитала в мене Мелані, із усмішкою на обличчі.
— Ем, ти про що?
— Да не прикидайся ти. Я ж бачила як ти на нього дивилась.
— Ну він досить привабливий, але це не мій типаж.
— Да ну?
І тут нашу мирну дівочу бесіду обірвали. Стало так страшно. Щось наче налетіло на нас. Щось чорне... Я закричала від страху. Воно зникло...
— Що це було?-запитала мене Клер.
— Чорт подери, а я звідки знаю!!!...Стоп...а де....Мелані?
І тут почувся дикий крик. Ми побігли до джерела шуму....Тьмяне світло ліхтаря, який то гасне, то знову сяє. Тихий подих крижаного вітру, що пробирає до кісток. І ледь чутний запах...КРОВІ... підійшовши ближче ми побачили бездиханне тіло Мелані... Навколо неї калюжа темної, нагадуючої червоне вино, крові. А на її обличчі закарбувалися почуття страху і жаху. Сльози лилися від несамовитого горя і болі. Я глянула на Клер. Вона була ще у гіршому стані. У неї почалась істерика, впала на землю і почала щось бурмотіти. Я підбігла до неї, обійняла її і почала заспокоювати... Буквально через секунду підняла голову і побачила, що над тілом моєї щойно загинувшої подруги стоїть якась тінь. Чорний силует, і очі наче дві жаринки. Вона почала рухатись у нашому напрямку. Клер від побаченого втратила свідомість, а мене паралізувало від страху. Я не могла поворухнутись, а сиділа і дивилася, як це наближається до нас, із сльозами на очах. І ось воно прямо переді мною. Вважаючи, що уже кінець, що це неминуче, я заплющила очі і змирилася зі своєю долею....
