Змішана кров

Розділ 6

Наступного дня я також пішла на дах за Тео....

- Привіт....

- Угу....ти знову тут?

- Угу...Лука постійно ганяється за мною і каже щоб я випила крові, дістало уже...от тому я знову тут...

І знову тиша, і знов Тео так само байдуже дивився на небо...

- Апчхі....

- Тримай... - він накинув мені на плечі свій жакет. - Сьогодні холодніше, ніж було вчора...

- А як же ж ти?

- Не парся мені не холодно...

- Ясно...дякую...

Як і вчора, один прогуляний нами урок, проведений в тиші....Я сама не замітила, як наступного дня знову прийшла сюди... Це почало входити у звичку. Кожен раз ми сиділи там у цілковитій тиші, після уроків, або під час, Тео міг задати якихось два питання і це була уся наша розмова... Ці питання не торкались ні мене, ні його, а так загалу. Але не дивлячись на усе це, мені не було не комфортно... За цей час я переконалася, що він дійсно не такий, яким здається на перший погляд. Він досить добрий, щирий і чесний із собою....

Кінець тижня... П'ятниця... Ми знову зустрілись після школи...

- Ем, Тео...

- Гм?

- Можна задати питання, стосовно тебе?

- Угу..

- А ...що ти мав на увазі, коли ми вперше зустрілись... Схоже, що в той момент я тобі не дуже сподобалась...

- А, ти про це. Не подумай, діло не в тобі, просто розумієш, кожна з рас дещо відрізняється своїм запахом. Від тебе тоді пахло расою ангелів, квітами. А я не дуже люблю квіти...

- Зрозуміла... А зараз це тобі не заважає?

- Та вроді ні. Напевно, уже звик.

- ...

- Чуєш, а можна мені тепер задати питання?

- Так, звичайно.

- Це правда, що ти маєш крила? Я трохи смутно пам'ятаю що сталося на уроці печатей...

- Так, вони дійсно у мене є, хоча і дивного кольору, сірого.

- Ось як?... А літати ти із їхньою допомогою можеш.

- Можливо, можу, але не вмію....

- Хм.. Тоді навіщо вони? Безкорисна річ...

- Схоже...ти..правий... - чомусь мене це трохи образило. - Але можна перевірити.

- Що ти...

Я стала на поручень на краю даху і розправила крила.

- Ану злізь негайно!

- Та не парся ти, якщо не вийде, я все рівно приземлюся на даху другого поверху. - і я зробила крок вперед.

- Ел!....

Тео побіг за мною і перепригнув через поручень. Політ, ні, точніше падіння, здалось мені досить довгими. Я зрозуміла, що все ж таки не зможу злетіти. Потрібно викручуватися із цієї халепи. Зробивши сальто в повітрі, я як і казала приземлилася на другий поверх, що правда підвернула щиколотку. А Тео без пригод приземлився і зразу підбіг до мене. Схопивши за плечі почав кричати.

- Геть із глузду з'їхала! Я подумав, що ти вже хочеш покінчити із життям! Я злякався...

- Вибач, що заставила тебе хвилюватись. І я не мала на думці таких дурниць....

- Фухх... Що з тобою робити? Ти знала, що ти дивна?

- Угу... - ха-ха.

- Ходімо. Спустимося таким самим способом, як і з третього поверху.

- Добре. ...... Ай! - я зовсім забула про ногу поки сиділа.

- Що таке?

- Та дрібниця. - я спробувала підійти трохи до нього, кульгаючи.

- Твоя нога.... Ти підвернула ногу.

- Та дрібниці, кажу.

- Залазь.

- А?

- Залазь на спину. Видно, що вона тобі дуже болить, потрібно як найшвидше дібратись до мед. пункту. Я тебе понесу. Ти все рівно ні піднятись на поверх вище не можеш, ні спуститись.

- Ну, гаразд.... - він помітив.... - Але я важка...

- Та не парся - він взяв мене на плечі - Ти як хмаринка.

- Середня вага хмари - 800 тонн.

- А я про що? - я ударила його в плече - Та ладно, жартую.

- ....

Ми дібрались до мед. пункту, мед. сестра оглянула ногу і сказала, що нічого сташного нема. Буквально через хвилину у кабінет ввірвався Лука.

- Елізабет, ти в порядку!?

- А, так нічого страшного...

- Слава богу. Гаразд, а тепер додому. Від тебе одні клопоти. - він взяв мене за руку і потягнув до автомобіля.

-Бувай,Тео! - на що той тільки махнув рукою.