Через трохи ми приїхали в аеропорт, де на приватному майданчику на нас уже чекав літак.
Ми вийшли з машини і направились у його сторону. І тут раптово здійнявся сильний вітер, озирнувшись, я побачила, що позаду нас з'явилась чорна хмара із створінь, які просто гналися у нашу сторону. Це були ті самі «демони». Лука і Аннет стріляти у них, наскільки я зрозуміла, не звичайною зброєю. Та, не досить велика частина оминула їх, і прямувала до моєї....мами....
- НІ!!!!!!
Я щосили рвонула до неї. Захистити! Я повинна її захистити. Чого б мені це не коштувало, хай навіть ціною ВЛАСНОГО життя! Я підбігла до неї, обняла...і...
End POV
Яскраве світло з'явилось довкола Елізабет. Світло, яке розвіяло темряву.... Світло, якого злякалися демони і втекли геть. Воно почало потрохи розсіюватися. Лука з Аннет глянули в сторону Елізабет здивованими очима... Сірі, блискучі крила, окутали її й її матір, наче щит, захищаючи. Розгорнувши крила дівчина почала озиратись, ніби остерігаючись когось.
- Мамо, ти в порядку?
- Я так. Але твої...КРИЛА....?
- Мої що?
Вона почала намагатися оглянути свою спину. І все ж таки побачила їх.
- Але як таке можливо?
- Тепер ти нам віриш?- спитав Лука.
- Здається що так.- після цих слів, крила наче самі по собі зникли.
- Що ж, скоріше у літак поки ці тварюки не повернулися. Оскільки тут ми майже беззахисні, нам потрібно як найшвидше дібратися до місця призначення.
Через декілька годин польоту ми приземлилися й знову пересіли у авто. Нас привезли до будинка, в стилі Вікторіанської доби.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Біля головного входу нам люб'язно відчинили двері. Посеред холу стояв чоловік досить поважного вигляду.
- Пане Влад. Ми виконали ваш наказ, й доставили їх цілими і не ушкодженими. - опустившись на одне коліно і схиливши голови, сказали Анна і Лука.
- Ну що ж, радий вас бачити. Кеті а ти така ж гарна, як і колись...
- Влад...-я глянула на маму, по її щокам текли сльози. Вона підбігла до нього і обійняла, на що він їй відповів взаємністю.
- ..... А це я так розумію....Лізі....- він підійшов до мене і також обійняв і шепотом, ледь чутно промовив.-Пробач...за те.....що не був разом із вами.
Я нічого не відповівши обійняла його у відповідь. Після цього мені пояснили де знаходиться моя кімната і направилась туди. Я ішла коридорами розглядаючи інтер'єр і коли була вже майже біля своєї цілі, то на когось наштовхнулася.
- Ой!-впавши додолу вигукнула я.- Вибачте, я не хотіла.
- А ні це ми винні. - я глянула угору.
- У мене що, в очах двоїться!?
- Ахахах.
Тільки після того, як я трохи оговталась, зрозуміла що переді мною стоять двоє хлопців, і скоріше за все близнюків.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Вдягнені вони були майже однаково (прим. автора: не так як на фото). Але зачіски трохи відрізнялися.
- А ти....мабуть....Елізабет!?
- Так.
- Ох. Нарешті ти приїхала. - хлопець із кучерями підійшов до мене і обійняв. - Ой вибач, я не представився. Мене звати Тоні, а це мій брат близнюк, як ти уже зрозуміла - Коді.-на що другий промовчав. - Не зважай на нього, він трохи неприязний. Ем...ми твої кузени, троюрідні, по батьковій лінії. Просто коли наших батьків не стало, він забрав нас під своє крило. Ой, щось я відразу розговорився, забиваю тобі голову.-останні дві фрази він протараторив досить швидко. - Ну загалом, вітаємо тебе у нашому домі!
- ....ага....дякую...
- Ну...нам потрібно іти, ще поговоримо. О, і через трохи спускайся на вечерю.
- ...гаразд...- і вони пішли дальше спускаючись по сходах.
«Які ж дивні у мене кузени, один чеше, як помело, а інший мовчить, як риба» - із цією думкою я пішла до себе у кімнату.
