Таємниця моєї душі

Розділ 2

Від трагедії та сліз у мене затремтіли ноги і я приземлилася колінами на всипану битим віконним склом підлогу. Ні, вона спить. Мені часто сняться кошмари...і такого не може бути насправді.
Душу роздирали коти своїми пазурами. Чому я...? Чому...чому...чому? Сльози котилися з мого обличчя рікою.
Раптом я відчула чиюсь теплу руку на своєму плечі і мало не підскочила від несподіванки. Хтось взяв мене попід руки та повів до кімнати. Я не пручалася, бо, через сльози та переживання, почала провалюватися у сон.
Ноги підкосилися, а в очах потемніло. Перед тим як провалитися в сон остаточно, я почула голоси дівчини й хлопця та відчула як останній обережно вкрив мене ковдрою.

***
Ледве привідкривши повіки я побачила Мелісу, яка сиділа та дивилася на щось у телефоні, та Кріса, який зайшовши у кімнату з чаєм, мало не випустивши піднос із рук.

- А що ви тут робите? - правда дивне питання після "нічного кошмару".
- Клара - подруга кинулася мені на шию мало не задушивши.
- А якщо серйозно, що ви тут робите?
- Емм...ти нічого не пам'ятаєш - я починала приходити до тями, але мені ще нічого не зрозуміло.
- А що я повинна згадати...? О, до речі, такий сон дивний наснився...там була ти і Кріс, здається, теж...
- Клара, це був не СОН! -  середині щось обірвалося.
- Тобто, ти хочеш сказати, що моїх батьків викрали?
- На жаль, так - до нашої розмови приєднався Кріс.
- Клара, нам стільки треба тобі розповісти. Як то кажуть, розкрити всі карти - Меліса піднялася і сказала - Кріс, ще одну чашечку, чаю будь ласка. Але все ми тобі розповімо за сніданком, а поки що, тобі потрібно переодягнутися і взагалі привести себе у порядок.

Згадавши, що й досі у вчорашній майці і шортах, я відчула як по тілу пробігся холодок. Меліса та Кріс спустилися на кухню, а я пішла у ванну. Прийнявши душ, причесавшись і на швидку зробивши легкий макіяж, я переодяглася потепліше і спустилася на кухню.
Мел та Кріс щось жваво обговорювали. Я сіла поряд з Мелісою і прислухалася до розмови.

- Клар слухай... - подруга почала свою розповідь якось невпевнено -...я навіть не знаю з чого почати.
- Скажи як є, досить з мене таємниць - не знаю чому, але я відчувала себе досить впевнено.
- Ти не зовсім людина. А точніше напівлюдина. Насправді, твої батьки не Майк та Долорес. Ми не знаємо напевне, але є думка що твій батько дух моря. Зараз, ти не можеш показати свою силу. Тому що вона в амулеті, який невідомо де, але є підозра що він знаходиться на території цього будинку. Нам потрібно його знайти. Вони вб'ють твоїх прийомних батьків. - Кріс був схвильованим.
- Тобто ви теж такі емм... напівлюди, якщо стільки всього знаєте? - Боже, моя голова зараз лусне від потоку інформації.
- Так, - в унісон відповіли друзі.
- Так чого ми чекаємо, треба знайти амулет - я ще не знала, що на мене чекає, але хотіла повернути батьків навіть прийомних.
Мел і Кріс перезирнулися і почали захлинатися сміхом.
- Чого ви ржете як ненормальні?
Меліса, все ще сміючись, промовила:
- Просто ти така запальна.
- А, ясно.
- Але твоя правда, потрібно йти шукати амулет - Кріс, заспокоївшись, став серйозним.
- Звідки почнемо пошуки?
- Давайте розділимося. Кріс, ти шукаєш навколо будинку, я на першому поверсі, а ти, Клара, на другому.

- Окей, - ми погодилися з Мел і одразу розійшлися.

Коли я піднялась на другий поверх, я вирішила спершу пошукати у кімнаті батьків, але, окрім не заправленого заздалегідь ліжка та пари смердючих батькових шкарпеток, на підлозі я нічого не знайшла.
У моїй кімнаті теж пошуки виявились марними. Залишилася кімната для гостей, у якій я теж нічого не знайшла.
Майже втративши надію, я вирішилася спуститися, але раптом у вікні почула голос Кріса:
- Клара, а що під люком біля колодязя?
Точно люк, як я могла про нього забути.
- Точно, амулет повинен бути там.
- А це ще чого? - щиро здивувався хлопець.
- Батьки мене туди ніколи не водили і не підпускали ні на крок.
- Повинні бути якісь ключі.
- Ага. Продовжуємо шукати.
Я, все-таки, спустилася і підійшла до люка. Замок виявився на ньому старий, але ще той горішок.
Треба шукати ключ. Пройшло уже близько двох годин, а ми так і не знайшли його. Тут, не знаю чому, але мені закортіло об щось обпертися і я підійшла до стіни. Легко натиснувши
рукою на стіну, я відчула, як стіна під моєю рукою буквально вдавилася і відчинився невеличкий спуск кудись вниз.
- Ого, - Кріс аж присвиснув - ти про це знала?
- Звичайно ж ні. Я б розказала - мені було трохи образливо.
- Не дуйся. Треба спускатися. Мелісо, де ти ходиш?
- Я в підвалі шукала - прибігла захекана подруга.
- А таке враження, ніби на пробіжці була - Кріс посміхнувся.
- Я боюся мишей, між іншим - Мел обурилася.
- А ти ще й боягузка - посмішка Кріса була аж до вух.
- Ах ти ж!!! Я тобі зараз покажу боягузка!!! - подруга накинулася на Кріса і почала довбасити його кулаками.
Якби я не зупинила їх і не нагадала, що треба спускатися, Меліса мабуть вбила би Кріса.
Спустилися ми спокійно й без пригод. Це була невеличка кімната схожа на звичайнісінький підвал. Хоча атмосфера тут була моторошна.
У цій кімнаті стояло дуже багато коробок. Різної величини та форми.
Приблизно через півгодини, ми відкрили всі коробки. І вже почали думати, що все марно, але раптом у одній із коробок, я знайшла шкатулку через прозору кришку, якої побачила бірюзовий промінчики.
Я показала її Мелісі й Крісу, які з інтересом підійшли й зацікавлено оглянули знахідку. Відкривши її, ми виявили амулет та записку... .

Вибачте, що часом довго нема глави. Це пов'язано з тим, що, коли я не маю натхнення, виходить казна-що. А я не хочу втрачати читачів😘😘😘

Ваша Софія💖💖💖