Доля чаклунки

Глава 1

Коли холодає надворі, вдягаєш теплий одяг та йдеш грітися ближче до вогню. Коли ж холодає на душі, завжди шукаєш теплої компанії. Олександра сиділа в глибокому зручному кріслі біля каміна та слухала гомін подруг, що розмістились на канапі навпроти неї. Поруч на кавовому столику стояв бокал вина. Здавалось, нічим особливим він не виділявся, але якщо придивитись уважніше, можна було помітити, що скільки б разів губи дівчини не торкались прохолодного кришталю, кількість терпкого напою завжди поверталась до невидимої відмітки, хоч пляшки рядом зовсім не було.

За вікном творилось казна-що – і не дощ, і не сніг. В середині ж у дівчини погода була значно гіршою. Зігрітися не допомагало ні полум'я, що палахкотіло поруч, ні гарячі балачки про дівоче. Вона сміялась з жартів та розповідала свої згадки про спільне студентське життя, та холод все не відпускав.

Кришталь зі стуком опустився на дерев'яну стільницю. Марта не витримала її задумливого настрою.

– То може розкажеш, що з тобою, Олександро?

– Леся. Я Леся! – вкотре повторяла дівчина. Вона ненавиділа своє повне ім'я, а подруги вміло використовували це, коли хотіли допектиїй, чи, як зараз, змусити перемкнути увагу. Це завжди працювало безвідмовно, не підвело і цього разу. Як би не хотілось знову зануритись в цю дивну тугу, легкий покров роздратування не давав такої можливості.

– То як? – продовжувала наступ чорноволоса відьма.

– Якби ж я знала, – дівчина здалась. Сумно усміхнулась і стенула плечима. – Ця погода... а ще відчуття, наче час спливає, а я втрачаю щось безмежно важливе. Думаю, звичайні називають це депресією.

– Але ми ж не Звичайні! – Різко піднялась з канапи Ніна. Захиталась від випитого вина, та, щоб не впасти, схопилась за плече подруги. Попри маленький казус впевнено продовжила: – Ми нащадки богів. Кожна з нас! Ми не хворіємо, хіба що магія вирішила, що на це є причини. Люди ж надто сліпі, щоб їх побачити. А значить і в твоєї хандри має бути магічне пояснення! Невже ти не задумувалась про це?

Леся знову стенула плечима. Задумуватись, звісно, але вирішення так і не знайшла. Та й не до того якось було. В коловороті буднів це відчуття губилося в повсякденних турботах. Лише в такі миті як зараз, коли не потрібно нікуди поспішати, воно накривало сніжною лавиною.