Кава по-дорослому

Частина 1

Ти зовсім нічого не робиш! Ніякого толку від тебе! - доносилося зранку з кухні.
«О, почалося...» Батьки знову сварилися. Але Катя вже майже не реагувала на це, одягла навушники і ніби перенеслася в інший світ - розкручена мелодія заполонила все єство. «Знала б, хто вигадав цю штуковину, навушники, розцілувала б», - думала собі. На третій пісні розплющила очі, бо відчула, що хтось є поруч. Біля ліжка стояла мама і мовчки дивилася на неї.
— Поговоримо? - прочитала по губах і вийняла навушники з вух.
— Давай, - Катя неохоче сперлася на лікті й налаштувалася на нотації. «Що вже знову не так зробила? Та хай там...»
— Ти все чула? - почала винувато мама.
— Що чула?
— Ну те, про що ми там говорили. Тобто кричали.
— Не чула, я музику слухала.
— Ну і добре. Ми з татом вирішили пожити окремо. Усе гаразд, не хвилюйся просто...
«Вона бреше! Вона знову мені бреше! Як гаразд? Що гаразд? Оце? - бухнуло в голову. - Чому просто не розійтися, як багато хто робить, і жити нормально? Чому вона це терпить? Ненавиджу!»
Так, вона ненавиділа… Маму, яка терпіла і дозволяла так до себе ставитися, батька, що завжди смердів перегаром, і себе, бо не могла нічого змінити. Хотілося забутися і бути там, де, може, не все правильно, але зрозуміло й чесно. У її думках, як і в житті, була каша, сміття, ну просто мотлох. Так, це найточніше визначення. Її так і називали - Мотлох.
Щоразу, коли батьки сварилися, вона відчувала глибоку безвихідь, не розуміла, що їй робити і як жити далі. У домі було незатишно, ніби холодно, і постійно хотілося зігрітися. А як? Xіба що кавою.
Каву завжди пила мама. Зранку, коли Катя ще сонна виходила зі своєї кімнати, вона сиділа за кухонним столом і пила каву з дуже приємним ароматом, що вмить наповнював усю квартиру. Пила і дивилася у вікно, але сама в цей час була десь далеко-далеко. Катя спостерігала за цим щоранку, для неї це було дуже по-дорослому. Якогось дня, коли вона залишилася сама вдома, вирішила випити тієї кави. Щоб відчути себе зовсім дорослою. Яка ж вона гіркуща, та кава! Як дорослі ї п'ють? Додала цукру. Краще, але все одно гіркий післясмак залишився. Це не какао, яке вона обожнювала. А може, це смак дорослості?
I цього ранку Катя пішла на кухню, щоб зробити соб каву. Мама — за нею.
— Просто так треба татові, — продовжувала мама. — Розумієш? Це нічого не означає, не звертай уваги, винувато ховала очі.
— Добре, я зрозуміла, — Катя ледь стримувала злість i біль.
— Це тимчасово, прошу, не переживай...
— Так, звичайно, мамо.
— От і добре. Сьогодні після школи відразу додому, — мама різко змінила тон.
— Я хотіла з подругами погуляти, - намагалася відбитися Катя.
— Не подобаються мені твої подруги, і вдома допо- могти треба, уроки коли вчитимеш?
— Нам нічого не задають тепер, а якщо зададуть — вивчу, — захищалася.
— Вивчу, вивчу, і знову буде як у минулому році... самі проколи! Ти вже доросла! — зірвалася мама. — Після школи додому! Чула?
Щось доводити було марно. Мама, накручена непорозуміннями з татом, завжди зганяла злість на дочці. Знову Катя нічого не може збагнути. Сама ж каже, що доросла, а контролює кожен крок, кожну оцінку. Як же це набридло! Краще на вулицю. Нехай вона там — Мотлох, але без підозр, контролю і постійних вимог.
Каті, чи Кет, як ї називали в компанії, — п'ятнадцять. Мотлох — її прізвисько, Прилипло воно до неї завдяки... мамі. Так-так, мамі: знайшла якось під її подушкою і в шухлядах обгортки із цукерок і сердито кинула: «Ну ти й мотлох». Катя почувалася дуже ображеною й розповіла про це Марті, а та - Семові. Так і повелося. Та й у чомусь це була правда... Хаос у думках, часто ніяк не могла зібратися докупи. Хто вона? Для чого живе? Як зрозуміти, чому так відбувається в її сім'ї? І як повірити, що в неї життя складеться не так, як у них? Повчання і претензії батьків доводили ії до відчаю. «Скільки можна? Причепилися! Самі не вміють жити, а від мене чогось хочуть!» — ці думки переслідували її майже щодня. Тому вона й прибилася до тієї компанії. Там хоча б сприймають ї такою, як вона є, і не брешуть. Правда, Сем часто втягує в якісь дурні пригоди, й важко передбачити, чим усе закінчиться, але ж якось викручувалися дотепер. І це все одно краще, ніж слухати татові чи мамині нотації.
Сем давно живе з бабусею і дідусем. Його мати померла в колонії, куди потрапила за наркотики. Чому це трапилося, ніхто й не зрозумів. Адже бабуся — лікар, шанована в місті людина. Коли дізналася про те, що її дочка наркоманка, усілякими способами намагалася витягнути з біди, але все марно, Не допомагали ні вмовляння, на лікарні, ні реабілітаційні центри. Примудрялася і звіти тікати. А якогось дня зателефонували бабусі з поліції й повідомили, що накрили наркопритон і там узяли маму Сема з чималою дозою наркотиків. Так вона потрапила до виправної колонії, бабуся посивіла від горя, а дідусь запив. З часом ніби й змирилися, але дід продовжував пити, а бабуся возила покуночки в колонію і довго стояла біля воріт, зсутулена і чорна як земля.
— Народився я в колонії, — якось, випивши зайвого, зухвало почав Сем свою історію. — Баба розповіла. І ходити там навчився, в колонії. Ги-ги-ги... Потім бігав там, мишей ловив. Одне мишеня навіть приручив, і воно зовсім не боялося мене. А одного разу наглядач зайшов у камеру, коли я грався з ним. Він, бидло, з розгону наступив на нього — тільки кісточки хруснули. Я не встиг і рота відкрити. Довго плакав, а потім замовкі мовчав три дні. А зараз я байдужий до всього живого...
У цей момент злість і ненависть спотворили його обличчя, а з ока скотилася сльоза. Сем швидко змахнув її й продовжив:
— А мама там і померла — від передозу. Навіть туди, в колонію, хтось їй тягав наркоту. От вона з радості влупила собі... Ги-ги-ги... Баба з дідом стали моїми опікунами, — і знову погляд затуманився. Вони були добрі до мене, але недовго. У моїх дванадцять баба померла, а дід почав пити ще більше. А одного разу врізав мені поза вуха. Я й пішов з дому. Знайшов собі друзів. Сколотили компанію непогану. Запросто грабували кіоски, квартири, знімали колеса з машин.. Дотепер мене знають у поліції, — знову зверхньо цвиркнув. — Та мені пофіг, повернуся туди, де народився, — отчий дім!
Від Сема віяло жорстокістю.
— Колись я їм покажу! Ще почують про мене!
Так у свої віcімнадцять Сем за плечима мав уже колонію, стаж наркомана і тверду ненависть до жінок. Його хто боявся, хто зневажав. Xіба що Марта почувалася комфортно поруч з ним. Вона навіть пишалася, що є його подругою. Можливо, це любов? А може, стосунки із Семом додавали ій відчуття самостійності? А може, це був своєрідний захист від усіx і всього?
Мартині батьки розлучилися, коли вона була маленькою. Тата вона не пам'ятала, а мама поїхала на заробітки, надсилала гроші й телефонувала двічі на тиждень. Жила Марта з бабусею, яка не те що вгледіти, куди із ким ходить ї внучка, не могла, а й сама ледве пересувалася. Тому Марта робила все, як їй заманеться, і бабусі казала те, що хотіла. Багато хто її вважав красунею. Але Катя нічого особливого в ній не знаходила. Якось тихцем приглянулася до неї. «Ну, середнього зросту, худорлява, копиця рудого волосся... Ну, сині очі, ніс, губи — все звичайне і навіть не зовсім пропорційне. Ще й ластовиння. Їй дуже далеко до ідеалу. Та мені однаково. Кажуть —красуня, то хай буде красуня», — так вирішила для себе і більше ніколи на цьому не зациклювалася.
Вулиця зустріла колючим холодом. Весна тільки-но починалася, а вже хотілося справжнього тепла. Довго шукати «своїх» не довелося. Усі були на звичному місці, за будинками, біля смітників. Там ніколи ніхто не потривожить. Та й боятися нема чого. Тільки Сем завжди ховався і всiм наказував не висовуватися, коли їхала патрульна машина. То вже був, певно, рефлекс, але ніхто сперечатися з ним не хотів. Так і цього разу. Щойно підійшла Катя, як з-за рогу вигулькнули фари.
— Мотлох, це ти іх привела? — зашипів на неї Сем і сховався з Мартою і Варкою за ріг сусіднього будинку.
Катя застрибнула за найближчий смітник, ступивши у щось слизьке і тягуче. Приглянулася: темна пляма якоїсь розлитої рідини нагадувала. Вона злякалася своеї думки. Однак характерного запаху не було, тому заспокоїлася і причаїлася. Патрульна машина сховалася в провулку.
— Що там, Мотлох? Поїхали?
— Здається, так, - сказала, вибираючись із-за купи сміття.
— Напевно, на звук перекинутого бачка приїхали. Менти,дебіли! Задовбали! — Сем роздратовано чвиркнув на порепаний, мокрий від недавнього дощу асфальт.
— Кет, ти з нами зараз? Марта взяла її під руку, відірвавши від думок.
— Напевно. А куди ви?
— Тут близько, за рогом будинок... Нам треба..
— Тоді так. А що там?
— Не знаю, Сем має зустрітися з кимось, а тоді —  додому.
— Добре. Яка різниця— куди йти і що робити. Нехай буде..
Гуртом попрямували до старого будинку. Збоку виднівся вхід у підвал. Невдовзі звідти вийшло троє приблизно Семового віку.
— Зачекайте, дівчата, — блиснув зубами Сем і, чмокнувши Марту в щоку, пішов до них.
Спочатку розмови не було чутно: говорили майже пошепки. Потім почали долітати уривки фраз. Марта — класна чувіха, і для понту, і для всього іншого. Ги-ги-ги... не відмовляла ніколи — так втюрилася, - хвалився Сем.
Марта все це чула і тільки усміхалася. Видно було, що це ій подобалося.
— Варка ще є. О, та піде куди захочеш, лиш би не вигнали з тусовки. Та й у мене по самі вуха втріскалася, - Сем зверхньо та самовпевнено розповідав своїм знайомим про дівчат.
«I нащо він їм це розказує? Ще й про Варку?» - подумала насторожено Катя.
Варка була дівчиною замкнутою і мовчазною. Мала начебто непогану фігуру, але якось дивно сутулилася й тому комплексувала. Часом із нею відбувалися дивні речі: то вона розсміється, коли йдеться про якусь трагічну чи просто сумну подію, то не виявляє жоднісіньких емоцій, коли всі падають від сміху.
Якось Катя дізналася, що Варчині батьки алкоголіки і вона живе у справжнісінькому пеклі, спить під п'яні дебоші батька, істерики мами, не знає, що буде завтра і чи зможе купити щось поїсти в школі, бо невідомо, чи дадуть батьки гроші. Вона проклинала того, хто придумав гoрілку, а ще більше тих, хто вічно підливав їм, приносив у хату, кликав у генделики. Варка б уже втекла з дому, але щоразу іїї зупиняла мама. І серце дівчини знову повнилося надією. Адже так було не завжди, і вона пам'ятала, як маленькою разом із батьками гуляла в парку, ходила в гості до маминих подруг, навіть кудись їздила. Сподівалася, що все ще може змінитися і буде так, як колись. І боялася, що все залишиться як є. А поки що в неї була інша сім'я — компанія підлітків, і головне — Сем, у якого закохалася з першого погляду. Для неї він був найкращим, і вона пішла б за ним на край світу. Так їй здавалося. Але в нього була Марта — красуня і королева.
— Є ще Катька. Але вона ще та штучка. Ги-ги. Самостійна, горда. Мало плете язиком, але свою думку має, — дійла черга і до Каті.
— Та чо ти квасишся? Всьо буде ок! — підбадьорили ті й знову сховалися, як щурі, у підвал.
Сем повернувся до дівчат, складаючи подумки план дій. «У мене все вийде, і ці малолєтки поможуть мені. Бо хто вони такі? Глина в моїх руках...» — він уже відчував свою велич і владу. Це приносило найбільше задоволення, цілком стирало відчуття нікчемності, яке з головою накривало його вдома. Та й коли він там бував! Заходив часом виспатися і переодягнутися. Hічого! Зате тут, на вулиці, його всі бояться і поважають.