Кава по-дорослому

Частина 11

Познайомившись із дідусем Дена, Катя почувалася зовсім розчавленою. Просто мотлохом, лайном. Адже вона була причетна до злочину, а дідусь розповідав про цей випадок і не те що не сердився на тих, хто забрав у нього останні кошти, а намагався зрозуміти. Напевно, якась нужда їх штовхнула на таке, говорив, не здогадуючись, що ті, хто пограбував його квартиру, мали такі ниці аргументи — гроші й наркота.
А що коли правда відкриється? Ден зненавидить її. А дідусь? Як вона зможе ще раз подивитися йому у вічі? Катя сиділа немов на розпеченій пательні, не знаючи, як приховати своє хвилювання. Їй хотілося якнайшвидше піти звідси і більше ніколи сюди не повертатися. Думки pоїлися в голові, й вона майже не чула, про що так швидко й весело розповідав Ден.
Дідусь, помітивши розгубленість Каті, підійшов до неї, поклав руку на плече і тихо мовив:
— Дівчинко, а може, я вам чаю зроблю? — запитав її, поки вона знайшлася, що відповісти, пішов помаленьку на кухню. У ту хвилину Каті так його стало шкода і таку відразу відчула до себе, що залишатися тут не могла.
— Я піду, я мамі обіцяла допомогти, — ковтаючи слова, пробелькотіла Катя, на ходу одягаючись.
— Але ж чай ще. Дідусь швидко, я йому зараз допоможу.
— Ні, вибач, я не можу, справді. Дуже дякую. Я послухаю музику і... подумаю.
— Я проведу тебе, — не наполягав більше Ден.
— Я сама. Бувай! Дідусеві подякуй від мене.
Сходами злетіла, ніби за нею гналися. Навіть у той злощасний день, коли вони тут були із Семом, вона так не втікала. Сором розривав її. І страх за стосунки з Деном.
Дорогою Катя стишувала ходу і перед своїм будинком зупинилася. «Навіщо я тоді пішла з ними? Чому я така дурепа? Придумала собі від своїх проблем ховатися в тій компанії. Ні, я не можу втратити Дена... Як же мені бути далі?» — не знала, куди подітися від зливи неприємних думок.
Мама зустріла її на порозі.
— Привіт! Звідки ти? Гуляла? Допоможеш мені на кухні? — говорила швидко, ніби відчувала, що Катя саме це вигадала, щоб зникнути з квартири Дена. Тепер доведеться допомагати.
Пораючись на кухні, Катя набиралася духу, щоб поговорити з мамою. Як вибудувати таку розмову, вона не знала, бо ніколи не була вдвертою з мамою. Ще коли була маленькою, десь до класу шостого, любила з нею пощебетати про школу, попліткувати про подружок — і все. А далі почалися проблеми в батьків, i їм було вже не до неї. Принаймні Каті так здавалося. Тому вона завжди в собі тамувала свій настрій і хороший, і поганий. Так і зараз. Мама нічого про не не знала. Хіба що про Марту і Варку та про оцінки в школі. Катя звикла до такого життя, і це навіть влаштовувало її, якби не останні події.
Розмову почала мама: про випускний наступного року, клопоти, які потрібно вирішити тепер і про які говорили на батьківських зборах, про те, куди вступати. Однак це все Каті було нецікаво, бо думки щораз поверталися до подій цього дня. Вона бачила перед собою добрі очі дідуся, такого щирого та відкритого, який зустрів її без жодної застороги, і Дена, який вірить у неї, хоч вона цыого не заслуговує. Так гірко й прикро їй ще ніколи не було. Відчуття, ніби ти обляпана багнюкою з нiг до голови, і це не просто неприємно, а й усі бачать, доводило їх мало не до істеричного стану. Тож про яке майбутне вона може зараз думати?
Мама зауважила, що розмова не клеїлася, і не стала наполягати на її продовженні. Катя пішла у свою кімнату, але заснула аж під ранок.
Наступного дня прокинулася розбитою. Проблеми, яких назбиралося так багато, треба було вирішувати. Ще цілий рік до закінчення школи, а всі постійно тільки те й роблять, що говорять, куди вступати. Це питання висіло і над Катею. У голові не було ніякої визначеності: куди йти, ким бути, вона ще не знала.
Останнім уроком була англійська. Катя любила цей предмет, бо Оксана дуже цікаво проводила уроки. До того ж англійська їй потрібна, як і всім сьогодні. А ще Каті хотілося поспілкуватися на тему професії з Оксаною. Тай взагалі з Оксаною було цікаво. Здавалося, вона все вміє, все розуміє і завжди готова прийти на допомогу.
Після уроку Катя навмисно затрималася.
— Ну що там у тебе сьогодні, Катю? — усміхнено спитала Оксана.
— О, в мене стільки запитань назбиралося, що не знаю, з чого почати. Найголовніше, напевно, — куди вступати. У мене склалося враження, що всі знають відповідь на нього, крім мене. Я зовсім розгублена. Вже й мама діймає. Та й сама розумію, що все дуже серйозно, — наче розмірковуючи вголос, говорила Катя.
— Ти думаєш, ким стати? Краще зрозумій, яка ти, і будь собою. Навіщо ставати кимось, якщо це будеш не ти? — випалила Оксана. — Розумієш, кудись вступити і стати кимось — це не одне й те саме. Ти просто намагайся відчувати світ довкола себе, помічай, що ти любиш, а що ні, що хочеш робити за будь-яких обставин, за будь-якої погоди чи настрою. Вибери те, що приносить тобі радість, і подумай, у якій професії ти можеш цим займатися і чи захочеш займатися цим усе життя. От і все.
— А як у тебе це вийшло? — не вгамовувалася Катя.
— Я змалку люблю іноземні мови, люблю спілкування і, мені здається, вмію пояснювати те, що сама знаю. Отака я. Я себе зрозуміла і побачила саме в цій професії. А яке задоволення отримую, коли мої учні починають говорити чи хоча б розуміти англійську! Ну давай, біжи, бо в мене ще купа роботи. До речі, твою роботу перевіряю. Може, ти вчителькою станеш колись?— засміялася Оксана і схилила голову над зошитами.
Катя пішла додому, навмисне вибираючи найдовший шлях, петляючи між будинками свого мікрорайону, щоб мати час порозмірковувати. Сьогодні особливо гостро їй хочеться побути на самоті, бо тільки-но з'являлися приємні думки, як їх раптово заступало відчуття власної нікчемності та сором за скоєне.
А в цей час весняне місто дарувало всім довкола свої принади, щоразу дивуючи чимось: ось дерева розпускають бруньки, а там сором язливо розкривають свої пелюстки квіти, і вітерець ніжним подихом торкається щоки, і лагідне сонце обнімає своїм промінням.
По дорозі додому Катя зайшла в міні-маркет. Походивши між стелажами, зупинилася біля цукерок. «Куплю собі батончик, може, полегає на душі..»— і гірко усміхнулася сама до себе. Заплатила на касі й уже пішла до дверей, як касирка гукнула:
— Чек візьміть! Чеки завжди потрібно забирати. Особливо у нас... — загадково підморгнула.
Вийшовши на вулицю, Катя почала розглядати чек. Ніколи вона не брала їх у магазинах. Візьмеш, а потім вони валяються в кишенях. Що ж такого цікавого в тому папірчику, чому така загадковість? Звичайний клаптик паперу, товар, дата, вартість i... внизу «Ти діамант, тільки повір у це», — передбачення на  сьогодні. Усмішка розповзлася на ї обличчі. Діамант... Ще б пак! Але ж приємно. Ще раз перечитала. Чула, що в деяких супермаркетах на чеках вибивають усілякі вислови, але сама ніколи не звертала на це уваги. А тут...
— Привіт! — раптом почула за спиною. До неї підходила Анжела з величезним бургером у руці. — Ти як тут oпинилася? Твій будинок далі, і сюди тобі не по дорозі.
— Привіт! Погода гарна, вирішила погуляти. Подумати... — викрутилася Катя.
— Сьогодні погода супер. Ну, якщо ти вже нагулялася, то, може, зайдеш до мене в гості? — відкусуючи великий шматок булки, кивнула Анжела в бік свого будинку.
— Можна, але ненадовго, — причини відмовлятися не бачила, тим більше що з Анжелою вони вже майже подруги. «Нарешті кинула голодувати і мучити себе», подумала Катя, споглядаючи, як смачно та наминає фаст-фуд.
— А ти про що думала? — поцікавилася Анжела, відчиняючи двері у квартиру.
— Хм... Про майбутне. Ще pік — і випуск, я не знаю, куди далі йти. Вчора мама допитувалася. А що їй відповісти? От і думаю. А ти знаєш?
— Я? А що тут знати? Куди скажуть, тудий піду, — зовсім байдуже відповіла Анжела і так скривилася, що Катя аж злякалася.
— Що з тобою? кинулася допомагати подрузі, та Анжела кинулася до туалету.
«Знов.. Вона знову блює... Далі займається дурницями». Катя думала, що подруга з цим зав'язала, а виходить - ні. Через кілька хвилин Анжела вийшла, похитуючись і витираючи серветкою рот.
— Знову?
Анжела залилася слізьми.
— Ні, я вже нічого не роблю. Я пробувала їсти, ти ж бачила. А воно не йде. Не приймає організм нічого. Я так більше не можу і не знаю, що робити, — Анжела cіла на підлогу і плакала як мала дитина. Катя розгублено дивилася на неї.
— Це серйозно, Анжелко. А мама знає? - Ніхто не знає, і мама також. Та її нічого не цікавить, тільки про себе думає. А я кажу, що їм і, як бачиш, справді їм, — уже в розпачі кричала, показуючи на бургер.
— Подивися, це все, що я сьогодні з'їла. — Анжела розкрила наплічник і висипала на підлогу купу обгорток від бургерів, ход-догів, печива. — Усе марно. Нічого не приймаю. Все, що з їм, вертається... Я нічого не можу зробити... Схудла ще на п'ять кілограмів. А ти — про майбутне. Я не знаю, чи доживу до нього. Напевно, помру.
— Припини! Не кажи так. Точно є спосіб, як змусити твій організм приймати їжу, — намагалася заспокоїти Анжелу Катя, хоча сама була налякана, зрозумівши, що все дуже серйозно. — Ми щось придумаємо,  обов'язково, от побачиш.
— Знаєш, а я по-іншому почала тебе сприймати. Ти вибач, що такою паскудою була і стільки тобі накапостила, — якось раптово Анжела перейшла на іншу тему. — Є значно важливіші речі, ніж мені здавалося ще зовсім недавно. Наприклад, життя.... І я тільки тепер побачила, хто є хто. Мої так звані подруги з тусовки нічого не знають про це все, — і показала рукою на своє тіло, яке у футболці й шортах справді викликало жалість.— I ще... Я маю тобі признатися, що тоді, коли ви з Антоном були в мене в гостях перший раз, він приставав до мене. А на днях дзвонив, щоб я помирила вас, попросила, щоб ти вернулася до нього, бо жити не може без тебе.
— Ми вже розбіглися, мені нема до нього діла, не переймайся, — спокійно відповіла Катя, бо цю сторінку вона справді перегорнула, і зізнання Анжели зовсім не завдавало болю.
— Це ще не все. Я мушу все розповісти.. Я сказала йому, що ти маєш іншого...
— Ну, може, й так...
Тепер уже не розуміла нічого Анжела. Вона справді щиро хотіла розповісти про ситуацію з Антоном, бо це її мучило, коли зрозуміла, що Катя є справжньою подругою. Це тепер не давало їй спокою. А тоді заздрість до того, що за Катею так упадають хлопці, та звичка бути найкращою взяли гору.
— Кажу тобі, не переймайся. Він наркоман. Усе вже в минулому, — спокійно повторила Катя.
— Дякую, Катю, не хочу, щоб це стояло між нами. Ми лишаємося подругами, так? — Анжела збентежено глянула на Катю.
— Та звичайно. От вигадала! Не відмажешся від мене тепер, — віджартувалася Катя.
Вони ще довго розмовляли про все на світі й незчулися, як за вікном посіріло. Додому сама йти побоювалася, пам'ятаючи той жахливий вечір у парку. Вперше вирішила набрати Дена, попросити, щоб провів. Йому ж зовсім недалеко звідси. Ден погодився відразу: «Через десять хвилин виходь».
— Анжелко, а тобі треба щось робити, то не жарти, чуєш? Треба мамі признатися. Я читала про це і передачу по телеку бачила... Воно лікується, але без мами тобі не справитися.. Чуєш?
— Та чую, чую. Сама вже розумію...
— Тримай, це мені сьогодні в супермаркеті дали. Тобі також підходить. Бувай! — всунувши в руку Анжели чек із магазину, Катя побігла сходами вниз. На вулиці вже чекав Ден.
Каті хотілося, щоб дорога була нескінченною. Іти й розмовляти з Деном, тримаючись за руки, було таким щастям, що Катя землі під собою не чула. Але хоч як повільно вони йшли, дорога таки привела до Катиного будинку.
— Дякую... — торкнулася губами його вже ледь колючої щоки й побігла до дверей.
— Чому така розпашіла? — зустріла мама в порозі.
Катя аж присіла від несподіванки: перед нею стояла мама в новій красивій сукні, із шикарною зачіскою, в туфлях на високих підборах. І макіяж, і парфуми... Катя не могла відірвати від неї зачудованого погляду.
— Та ти просто красуня!
— Аякже! — мама грайливо усміхнулася й одразу змінила тон. — Чому так пізно ходиш? Ти ж знаєш, як небезпечно в місті ввечері.
— Знаю, мамо, знаю. Але я тут, недалеко.
— З Мартою?
— Так, з нею.
Розповідати про Марту, Анжелу, Дена Катя не хотіла, й не час зараз. Навіщо псувати їй вечір?
— А ти куди? — Каті було таки дуже цікаво.
— Із подругами зустрічаємося. Вирішили на каву піти... День народження, — мама не могла приховати своє хвилювання.
«Невже побачення? закралася думка. — А тато? Хоча з ним я дуже давно бачила маму такою. Ще в дитинстві колись, здається», — Катя не розуміла, зраділа вона за маму чи засмутилася.