Кава по-дорослому

Частина 5

Стільки інформації в один день Катя вже не могла переварити. Тільки-но мама вийшла, поцілувавши її в чоло, вона провалилася в сон, ніби в прiрву.
Ранок зустрів холодним весняним дощем, який барабанив по шибках свою незрозумілу мелодію, але й у ній можна було відчути ритм важких крапель, їх спокійну неминучість.
Вставати, а тим більше йти до школи, не було жодніcінького бажання. У голову, ще вільну після сну, увірвалися спогади про вчорашні події, до горла знову підступив клубок. Щось не так, але що? Катя любила, засинаючи чи прокидаючись, перебирати в пам'яті події минулого дня чи тижня, розкладати їх на частинки і знову складати в ціле. Часто знаходила там малесенькі сховані деталі, які багато що пояснювали в поведінці людей, підказували причини всіляких життевих ситуацій.
Сьогодні ж відчуття були суперечливі. Те, що сталося 3 Антоном, не давало їй привести свої думки в порядок. Катя не знала, радіти чи сумувати. Не так вона це все собі уявляла, не про таке мріяла. Чи, може, все так і має бути... I це підтвердження любов... Отже, і він її любить. Єдине, що заспокоювало й додавало впевненості, — відчуття дорослості. Так, вона вже все знає. Дарма, що не все вийшло, але солодке, п'янке розуміння, що вже доросла, перекривало сумніви. Правда, час від часу від згадки про дільничного її кидало в холодний піт. Але ж вона нічого такого не зробила. Просто знала про все.
Удома не було нікого, Мама побігла у своїх справах ще вдосвіта. Катя вирішила знову покавувати. Запарила. На верхній поличці шафки побачила пляшку недопитого коньяку. Напевно, мама від тата сховала, «От чудна! Хіба він тут не знайде?» — усміхнулася, беручи пляшку в руки. Кава з коньяком! Точно, таке вона бачила в кіно. Можна спробувати, мама все одно на тата подумає, а не на неї. Гарячий гіркий напій обпік язик і струмочком потік у горло. За мить у животі стало гаряче, щоки запашіли, а в голові задурманилося. Бридкий смак. «Ніяк не розумію, для чого дорослі п'ють цю гидоту», — скривилася. Але той факт, що так роблять дорослі, підсолоджував враження. А відчуття задоволення не було, хоч як Катя намагалася його вловити. Вона помила чашку і поставила пляшку на те саме місце, звідки взяла. Навіть етикеткою повернула в той бік, як було. А стрілки годинника вперто показували час: треба було поспішати.
У школі все як завжди, тільки Марти знову не було, і на дзвінки вона не відповідала — «абонент поза межами». Голова ще легенько крутилася від коньяку, що плеснула в раншню каву.
— Варко, ти нічого не чула про Марту? Не можу до неї добитися.
— Напевно, спить. На другий урок прийде. Вона завжди так.. Відсипається після гульок із Семом.
Останні слова були надто ідкими, щоб Катя не звернула на них увагу.
— Це тебе дістає? Тобі подобасться Сем, так?
Варка від несподіваного запитання зблідла, але відпо- віла байдужим голосом:
— Що ти! Мені такі наглі типи не подобаються.
— Ясно... — Катя не хотіла продовжувати. Все й так було зрозуміло.
Останнім був урок англійської, із практиканткою. Після уроку Катя навмисне затрималася. Вдала, що хоче допомогти поприбирати в класі. Насправді дуже хотіла поговорити з Оксаною.
— Як у тебе? Вдома, з друзями? — вчителька сама почала.
— Hіби все гаразд. Тільки мені чомусь недобре.. Неспокійно чи що...
— Недобре, кажеш? Знаєш, я тільки недавно зрозуміла, що недобре тоді, коли ти щось робиш не тому, що сама хочеш, а просто тебе хтось на це підмовив, спонукав до цього, а твердого переконання, що тобі це потрібно, нема.
— Напевно. — розповідати про квартиру не хотілося,  а про Антона поговорила б, та соромно. — Але ж дорослі дозволяють собі всілякі вчинки, навіть якщо потім шкодують.
— Дорослі? А хто такі дорослі, знаєш? Я виросла без батьків, вони рано померли, і мені дуже швидко довелося самій приймати рішення і відповідати за них. І за те, що зробила не подумавши чи просто необачно, — також. Це і є дорослість, думаю. А тепер стикаюся з людьми, які значно старші від мене, а часом таке витворяють... Тоді ще й нарікають, зовсім не усвідомлюючи, що самі вибір зробили і винуватити треба тільки себе.
— А якщо любиш, то це треба доказувати? — раптом вирвалося в Каті те, що муляло ї ще відучора.
— Доказувати? Любов не доказують, не показують, не пробують. Це таке... — І Оксана запнулася, здогадавшись про все. Вона пильно глянула на Катю.
— Тобі сподобалося?
— Не знаю. Не так я собі уявляла...
— Нічого не буду тобі казати. Ти сама скоро все зрозумієш. Світ тобі відкриє очі, бо доросле життя починається. Але це не означає, що все можна. Це не гра, а обман. Він п'янить, а потім приходить розчарування. I відповідальність. Тоді ти починаєш усвідомлювати, що сама твориш власне життя. 3'являється відчуття польоту, здається, що виростають крила. Серйозно... Тільки цього неможливо передати, це треба відчути, — в Оксани світилися очі. Але обов'язково треба пережити період, коли відповідальності — нуль. Бо у відповідальності гірко-солодкий смак. Солодко від влади над власним життям, свободи, а від дорослого гірко. Бо ж у вашому віці ви любите тільки солодке. А так не буває. Доросле життя мінливе, і дуже часто з присмаком гіркоти.
— Я не думала про це так серйозно. Просто мені хочеться інакше, не так, як мої батьки. Бути задоволеною життям і займатися чим хочу, а не постійно нарікатий плакати. Не знаю.. А Антон... Мені здавалося, що я його люблю...
— 3 мамою поговори. Може, її історія, відверта розмова тобі шось підкаже. -
— Вони розлучаються. Вона вчора мені про це сказала...
— От бачиш.
Каті в якийсь момент стало ніяково за те, що так багато розповіла вчительці, хоч і зовсім молодій. Але довіра, яка вже поселилася в її душі, нашіптувала, що все добре і нема чого хвилюватися.
— Мені час. Приходь, якщо треба поговорити чи порадитися. Та й по допомогу приходь, — Оксана ніби прочитала ії думки.
Розмова з Оксаною зняла важкість із серця. Катя закинула наплічник на спину і вийшла зі школи. Знову зателефонувала Марті, яка так і не з'явилася на уроках, — поза межами. «Увечері побачимося», — подумала і швидко пішла.
Ноги самі несли її на вокзал. Усі переживання, сумніви, безлад у думках Катя могла вгамувати тільки музикою. І зараз їй просто необхідно було почути ті захопливі Денові мелодії. Шлях неблизький, але вона завжди йшла пішки. А поверталася автобусом, щоб швидше, бо часто засиджувалася там.
Ще здалеку побачила знайому постать. Це була Анжела. Вона наминала паніні, із наплічника стирчали пачка чипсів і велика пляшка коли. Як? Анжела всім розповідає, що займається спортом, правильно харчується і таке інше. «Здається, мене не побачила. От і добре. А то ще б зчепилися тут...» — подумала Катя, згадавши випадок з електронною сигаретою.
Впевнившись, що Анжела її не помітила, пішла до того місця, де завжди грав Ден. Він дуже зрадів, побачивши її. Цього дня мало грав, а більше розповідав. Каті було цікаво.
У житті Денові було нелегко. Батько покинув їх і тепер має іншу сім'ю, про нього й не згадує. Мама нещодавно поїхала до Англії і гроші поки що надсилає рідко й невеликі. Він живе з дідусем, на його пенсію. Звичайно, цього не вистачає, бо дід хоче дати йому належну освіту, репетиторів, як у всіх, тому доводиться підробляти. Часто непогані гроші має.
Каті було легко з Деном, і вона почала розповідати йому про себе. Зізналася, що дуже любить співати. Часто співає, коли допікають якісь проблеми, щоб відволіктися від них, або коли має хороший настрій. Але завжди на самоті. А ще вона мріє політати під куполом цирку, як колись бачила у фільмі, бо в дитинстві займалася гімнастикою. І обов'язково побувати в Парижі. Тай собаку хоче собі купити.
— Добре, коли мрії збуваються. Але не завжди так буває, — усміхнувся Ден.
— А може, вони лише для того i є, щоб ми все життя ними жили? Щоб вони завжди були десь попереду і вели нас, як зірка?
— Ні, мрії живуть, доки ми в них віримо, і дуже хочуть здійснитися,  — щиро засміявся Ден. — Але залежить це тільки від нас. Не можна зраджувати свої мрії, треба намагатися давати їм життя. Бо це найбільша мрія мрiї. Дивно, так?
— Ага...
— Але це так, просто подумай про це. Усе в наших руках і залежить від нашої віри та волі. I любов також... — голос Дена здригнувся. — Вона також або є, або її нема, залежно від того, віримо в неї чи ні. Тому хтось закохується, а хтось підсміюється над ним, бо для нього ї справді нема.
—Ти так цікаво говориш... Мені дуже хочеться так думати...
Катя вперше почула, як про любов думають хлопці. Ну, не всі. Як думає Ден. Слухаючи його, відчула тепло i радість. I їй хотілося, щоб він говорив і говорив... Але Ден замовк, дивлячись кудись, наче повз неї. — Слухай, а що то за музика, яку ти граєш? Її можна десь скачати, щоб слухати? — розірвала паузу Катя.
— Тобі подобається?
— Дуже..
— Та це я пробую сам писати. Перекину тобі на флешку, якщо хочеш.
— Звичайно. У мене із собою. Візьми,— порившись у наплічнику, Катя протягнула йому флешку. — Шкода але мені час додому.
— Ок. Приходь. Завтра прийдеш?
— Завтра? Не знаю. Може, прийду. Бувай...
— Бувай...
— Додай мене в мережі, і якщо треба, просто натисни білий кружечок із зеленою цяткою збоку.
— Згода..
На серці в Каті посвітлішало, навіть сирість у повітрі, що хвилю тому пронизувала наскрізь, ніби відступила. Після розмов із Деном завжди було так.
Завернувши за ріг вокзалу, Катя очам своїм не повірила: Анжела сиділа навколішки за кущами і. блювала, пхаючи пальці в рот. Зупинятися не дуже хотілося, тому виршила перечекати. «А може, їй погано?» — закралася думка.
Кілька хвилин Катя стояла немов укопана. Перед її очима пропливли всі насмішки, образи, відео.. «Але все-таки треба підійти до Анжели», — подумала.
— Тобі допомогти?
— Йди звідси! - Я йду, не переживай. Тільки скажи, тобі погано?
— Жаліти мене будеш? Добренька знайшлася! Bідстань! Сама розберуся.
— Давай не будемо.. Не до цього зараз. У мене вода є. Попити хочеш? — ніякої ненависті, злоби чи неприязні до Анжели Катя не відчувала.
— Ковток... — похитуючись, немов п'яна, витиснула iз себе Анжела.
Катя дала пляшку з водою, яку завжди носила із собою. Ковток Анжелин був затяжним. Вона пила так, ніби не бачила води тиждень.
— Слухай, так ти ж недалеко звідси живеш. Ідемо? Он там зупинка, ти додому, і я додому.
— Чого ти пристала? Іди вже, — роздратовано фиркнула Анжела.
—Та я піду... — Катя обернулася, щоб іти. Зрозуміла, що наполягати — марна справа. А нав'язуватися наміру не мала.
— Зачекай, — Анжела, щойно звівшись на ноги, хитнулася і мало не гепнулася на землю. Вчасно підбігла Катя.
Анжела вже не опиралася, і вони поволі пішли з вокзалу. Якийсь час мовчали, потім Анжелу немов прорвало. Вона почала швидко, захлинаючись, розповідати про маму, яка все життя на дієті, щоб бути стрункою, але батько все одно пішов до іншої. 3 того часу Анжела боїться поправитися, щоб колись її також не кинули. I ось недавно вона знайшла в інтернеті методику схуднення: вирвати все, що з'їла, відразу після їди — ніби і голод угамувала, і не наростає нічого. Просто казка. Спочатку так робила, щоб не поправлятися, а тепер що не з'ість - вирве. I це вже як хвороба.
Дівчата дійшли до будинку Анжели.
— Ось ти і вдома, — Катя зраділа, бо нарешті Анжела перестане себе вбивати тією розповіддю.
— Зайдеш? Чаєм пригощу... — вона намагалася не дивитися Каті в очі. — Дякую тобі, — сказала так щиро, що Катя погодилася.
У квартирі було затишно. Анжела одразу поставила чайник.
— Ти мені вибач за той випадок...
— Та я сама винна. Думати треба було.. а то бачиш, яка смілива, — не боялася показати вчительці, як користуватися електронною сигаретою.
— Та я не хотіла, щоб так вийшло... Щось на мене найшло... Спочатку зняти на відео... а потім показати класній. Вибач...
— Все. Забули, — заспокоїла Катя.
— А ти що робиш на вокзалі?
— У мене там друг. Так, часом говоримо... Переважно про музику.
— I хлопець у тебе є?
— Hу так. Він тут недалеко, в кафе, часто тусується з друзями.
У Каті задзвонив телефон. Улюблена мелодія. Антон, ніби відчувши, що про нього розмова, запитав, де вона і коли зможуть зустрітися.
— Я тут в однокласниці біля вокзалу.
— Нехай приходить до нас. А потім проведе тебе, — запропонувала Анжела.
— Не думаю, що варто... — ще вчора, до того, що трапилося в під їзді, Катя б зраділа, але сьогодні.. Однак назвати причину і відпиратися вона не хотіла, тому погодилася.