Кава по-дорослому

Частина 12

Мами цього вечора так і не дочекалася. Заснула. А вночі прокинулася від шкряботіння ключів у дверному замку. Злякалася спросоння, але потім зрозуміла, що це мама повернулася. Вона намагалася тихенько пройти у свою кімнату, але це їй погано вдавалося. За хвилю Катя почула:
— Усе добре. Я вже вдома. Дякую за чудовий вечір.
«Оце так новина! У мами хтось з' явився».
Зранку Катин здогад підтвердив щасливий вигляд мами. Такою вона її давно не бачила, і, попри те що вони розійшлися з батьком, Катя відчула, що така мама їй дуже подобається.
— Як там учора? — обережно запитала.
— Гарно. Мене запросили на побачення, — відповіла, дивлячись прямо в очі.
Такої відвертості Катя не сподівалася.
— Я рада.. справді рада за тебе, — усміхнулася і мiцно пригорнулася до мами.
І це було правдою, бо нарешті її мама щаслива. Катя вже давно помітила, що мама змінилася. Іноді просто сяяла від радості. I до неї стала уважнішою, цікавилася її життям, і що найголовніше, ніякого роздратування за дрібниці чи знервованості. У чудовому настрої Катя по-чала збиратися до школи.
Після уроків нікуди йти не хотілося. Та й не було з ким. Варки в школі не було, Анжелка побігла до репетитора, а з Мартою взагалі останнім часом не клеїлося. Якраз добра нагода лишитися вдома, залізти під плед і спокійно почитати. А може, й поспати. Так і зробила, навіть на якийсь час заснула, вимкнувши звук у телефоні.
Biciм пропущених від Варки могло означати тільки одне — катастрофа. Причому всесвітнього масштабу.
— Що трапилося? Пожежа? — набравши зрештою подругу, пожартувала Катя.
— Ні, гірше... — голос у Варки був такий стривожений, що Каті вмить перехотілося жартувати.
— Хтось помер? — найгірші думки про батьків чи когось дуже близького для Варки пронеслися в голові.
— Ні, народиться, - і Варка розридалася.
— Хто народиться? Варко, скажи толком, бо я вже не знаю, що думати, — ніяк не могла «в їхати» Катя.
— У мене народиться. Затримка вже десять днів, а сьогодні тест показав дві смужки... А я ні з ким... Розумієш? — ковтаючи слова, пояснювала Варка.
— Не розумію. То чого плачеш? Якщо ні з ким, то як? Якась помилка, заспокойся, — Каті відлягло від душі, бо вже й справді подумала про найгірше.
— Miсяць минув від того... тоді... у парку...
— Чого? У парку? — Катя напружено збирала до купки всі свої думки. Тоді в парку вони... — страшний здогад ніби ножем ударив. — Ти ж нічого не сказала... Чому ти мовчала?
— Не хотіла... А тепер... — Варка далі ридала.
— Де ти зараз? Я приїду.
— Біля школи у сквері.
Через кілька хвилин Катя вже стрибала через калюжь які порозкидав на її дорозі дощ. Варка сиділа на лавці цілком розчавлена.
— Змерзла? Холодно після дощу...
Що казати в такій ситуації, Катя не знала. Заспокоювати, що все буде добре? Але сама розуміла, що добре не буде. Дитина в такому віці, невідомо від кого... А її батьки?
Варка ніби прочитала Катині думки.
— Moї дізналися. Поки що мама. Побачила обгортку від тесту і накричала, перерила в мене все, знайшла тест. Я не встигла викинути. Напевно, вже й татові розповіла. Не знаю... я втекла.
— I що тепер?
— Не піду додому. Вони мене вб'ють. — Варку трясло.
— А батьки знають, що тоді... у парку? — запитала Катя обережно, наперед знаючи відповідь.
— Ти що? Я б уже давно не жила вдома. У всьому, що зі мною відбувається, винна я сама... Можна я в тебе переночую? — великі, повні сліз і розпачу очі дивилися в душу Каті.
— Так, звичайно. Не хвилюйся. Переночуєш, а там якось... — запевнила подругу, щиро вірячи, що батьки Варки таки не варвари і зрозуміють дочку. — Йдемо...
Підходячи до будинку, Катя анітрішки не сумнівалася, що мама погодиться, щоб Варка переночувала в них, але вирішила зайти першою і підготувати її. Варка залишилася біля під'їзду.
— Мам, ти вдома?
— Так, привіт. Як у школі?
— Усе добре. А можна Варка в нас сыогодні переночує? — вирішивши не тягнути довго, запитала Катя.— Їй додому не можна сьогодні... — сказала і вкусила себе за язик: не варто це було мамі знати, бо запитань буде багато. Так і сталося.
— Як то не можна? Що там у неї?
— Та нічого, просто хоче в мене сьогодні переночувати. Можна? Ти не проти?
— Не знаю. Ти щось приховуєш. Розказуй, а тоді подумаю.
«Ну що ж, або розповідати, сподіваючись на мамине розуміння, або казати Варці, щоб ішла додому. Ну, піти вона завжди може. Навіть якщо мама так вирішить, а розповісти таки спробує. Про парк і хлопців, які ножа приставляли до іїї шиї, та й усю ту історію, звичайно, не розкаже. Нащо тривожити маму даремно? І не пускатиме нікуди...»
Тому Катя розповіла тільки про те, що важливо зараз:
— Варка, здається, вагітна, її батьки алкашня, і вона не хоче сьогодні йти додому.
— Вагітна, кажеш? Від кого? — стривожено спитала мама.
— Та яка різниця? Був там один хлопець, вони зустрічалися, — збрехала Катя.
— I ти хочеш, щоб вона тут ночувала? Гарна подруга, якщо собі таке вже дозволяє і ще й... — обличчя мами стало холодним. — Нехай іде додому і з'ясовує все зі своiми батьками, — грюкнула дверима.
Катя завмерла. I що тепер? Мама проти, а Варці додому не можна.
— Тоді і я піду. Ночуватиму з нею, — вигукнула обурено і в сльозах вибігла з квартири.
— Не дозволила? — втомлено запитала Варка.
— Hi... — прикро й соромно було зізнаватися, що у важкій ситуації вона не може підтримати подругу через мамині принципи.
У кишені завібрував телефон.
— Вернися, Катю, і вибач мені, почула тремтливий мамин голос.
Коли Катя повернулася додому, мама сиділа в кімнаті і плакала.
— Сідай... маю тобі щось розповісти. Я не права. Я згадала дуже неприємну історію з моєї молодості. Була в мене подруга. Вона вийшла заміж раніше від мене, і на той час у неї вже була донечка. Але з чоловіком жили дуже погано, він пив, бив її. Одного разу, коли ми з твоїм татом уже були одружені, вона зателефонувала мені. Розповіла, що втекла з дому. Просилася переночувати в нас. А я не пустила... Боялася створити незручності татові. Вибачилася і відмовила їй. Вони так і спали всю ніч на вокзалі, Я собі донині не можу цього простити. Була хороша подруга — і нема, — сльози заслонили мамині очі.
Катя була ошелешена таким зізнанням. Видно було, що маму це болить до сьогодні.
— Нехай Варка поживе кілька дніву нас, якщо потрібно, я не проти, — сказала, не припиняючи плакати. Катя поцілувала маму і побігла по Варку.
Ніч минула непомітно, бо проговорили майже до ранку. А вранці, як сонні мухи, поповзли до школи. Бо це було маминою умовою — хай там що, а до школи ходити.
Батьки Варки спохватилися аж наступного дня. Заливаючись горілкою, не відразу помітили, що дочки нема. Мама якось дізналася, що Варка в Каті, і прийшла поговорити з нею. Вони довго сиділи на лавці на подвір'ї й сварилися, потім обнімалися, плакали. Повернулася Варка усміхненою.
— Завтра піду додому. Ще сьогодні в тебе, ок? Так з мамою домовилися. Каже, що не буде сварити і від тата захистить. Не дуже я в це вірю, але спробую.
— Дивися, бо в такому стані тобі не можна хвилюватися.
— Не можна, а ще не можна пити, курити, а я це робила, і не раз...
— Все буде добре, не накручуй себе. От побачиш.
Через день Варка прилетіла до Каті ще перед школою.
— Слухай, я зробила повторний тест, ніби знала, відчувала. Там одна смужка! Чуєш, одна, — термосила сонну дівчину подруга.
— Одна? I що? А, одна! Справді? Варочко, то все добре? Я ж казала.
Цей день для них був справжнім святом. Після школи втрьох — Катя, Варка і Анжела — пішли в піцерію. Марта знову відмовилася. Від неї віяло холодом, і Катя й далі не розуміла чому. Вже вкотре пробувала поговорити з нею, але Марта несла таку маячню. Катю це виводило із себе, і вона вирішила більше не чіпати її.
— Ти знаєш, що Марта сплітає про тебе? — висмикнула з роздумів Катю Варка.
— Марта? Кому? Що? — попри їхню відчуженість, вона все ще сприймала Марту як подругу.
— Розповідає всім, що ти спиш з Антоном.
— 3 Антоном? Нащо і кому вона таке каже? — Катя була шокована почутим.
— Та всім у класі... Може, ще десь ляпає...
— Так, вона грозилася, що розкаже це твоєму хлопцеві, отому, що музикант. Вона вас бачила якось разом, — підтакнула Анжела.
Катя аж здригнулася. За що? Навіщо? Що вона їй зробила? Подругами ж були!
— Вона заздрить тобі, бо в тебе і Антон закоханий, хоч ви і розбіглися, і Ден тепер є. А в неї був Сем, і той загримів у тюрму, — заспокоювала Анжела.
«Ден! Тільки не це! — защеміло біля серця. — Так ось чому він зараз такий! Ніколи часу не має, — від цієї думки до горла підступив клубок. — Хтозна, що вона ще йому там наплела». Катя не могла отямитися. Зіславшись на головний біль, пішла додому і зачинилася у своїй кімнаті.
Зневіра і дикий біль накривали з головою. Здавалося, світ рухнув. У неї вкрали мрію. I щастя вкрали. А вона так переживала завжди за неї, мала за справжню подругу...
Втомившись від неприємних думок, Катя вийшла на вулицю, сподівалася, що зможе відволіктися від них. Раптом, як з-під землі, перед нею виринув Ден.
— Що ти тут робиш? Оце так несподіванка, — випалила вона.
— До знайомого заходив, а повз твій будинок ближче додому, — Ден удавав байдужого і маскував справжню причину своєї появи тут. — А ти куди?
— Я? Нікуди вийшла прогулятися.
I раптом їй так захотілося розповісти йому все, а потім — хай буде як буде. Хай краще від неї про її викидони дізнається, ніж від когось іншого. То хоч правду знатиме.
I почала розповідати. Про все розповіла. Здавалося, камінь звалився з плечей. Ден спокійно слухав і мовчав.
— Ти мені віриш?
— А чому б ні? Я ніколи не вірю чуткам. Намагаюся дізнатися правду, зрозуміти... — у його словах було стільки тепла, що Каті сльози навернулися на очі.— Ти чого? Не треба. Я все знаю. Кожен може потрапити під дурний вплив, головне — вчасно зрозуміти це і зробити висновки.
— Звідки знаєш?
— Звідки? Марта розповіла. Ох, у тебе й подруги... — скривився Ден.
— Марта? Ми не подруги.. Вже давно.
— Вчися вибирати подруг. Бо дружба — це велика відповідальність... Багато часу треба, щоб стати справжнім другом, а втратити це можна вмить.
— Я вже це зрозуміла... — зовсім по-дорослому сказала Катя. Їй було дуже страшно від того, що через Марту вона могла втратити людину, яка стала їй такою близькою.
— От і добре, що зрозуміла. А тепер тримай, —Ден простягнув їй листівку. Катя прочитала: «Ти - діамант, просто повіру це».
Катя усміхнулася.
— Така ж сама... Діамант, — тихо вимовила, розглядаючи листівку.
— Ти про що?
— У супермаркеті недавно чек узяла. Там були ці самі слова. Цікаво так.
— Справді цікаво... А таке тобі не попадало? — витягнув з кишені ще одну.
— «Все, що трапляється, — на краще», — прочитала вголос. — Звідки вони в тебе?
— Сам пишу і чужі збираю. Багато вже маю таких висловів. Це мій підробіток. Люблю таку життеву філософію.
— Як — підробіток?
— Ну так. Надсилаю їх у супермаркет. Їх багато має бути. Там уже закладають у програму і друкують на чеках.
— Та ти що! — захоплено вигукнула Катя.
— То це все ти?
—  Та ні, не зовсім я. Я їх збираю, ну, дещо сам пишу, — тепло Денових очей зігрівало Катю, і вона не втрималася й ніжно поцілувала його в губи.
Вони довго гуляли, згадуючи смішні історії з дитинства, розмірковуючи про майбутнє та й узагалі про все на світі.