Кава по-дорослому

Частина 7

Телефон розривався. Марта. Але відповідати не було ніякого бажання. Ще кілька метрів і вдома. На кухні світилося: це мама чекала ї.
— Нарешті. Я вже хвилюватися почала. Ти не телефонувала.
— Так усе добре. Ми довго теревенили, а потім фільм включили. Забула.
— Точно все добре? Ти якась схвильована дуже. Бігла? На вулиці вже темно. Не варто так пізно самій ходити, яж тобі казала.
— Мам, там ліхтарі, чого ти? І тут зовсім недалеко. Я спати, добре?
— Добре. А вечеря? — мама сьогодні була спокійною і м'якою. Катя вже давно відвикла від такого.
— Не хочу. Дякую, — чмокнувши маму в щоку, пішла у свою кімнату.
«Не треба їй цього знати. Бо привикне і завжди буде встромляти свого носа куди треба і куди не треба. Потім клопоту не обберуся», — переконала себе Катя в правильності своєї поведінки і вляглася в ліжко.
Сон уперто не приходив. Як калейдоскоп, у голові крутилися події нинішнього дня. «Це ж притон наркоманів. Притон. І ці дівчата... Хлопці... Невже всі наркомани?  I Антон?» Катя ніяк не могла заспокоїтися.
Згадка про Антона викликала роздратування і жалість водночас. Як вона могла його любити, марити ним і довіритися йому? Щораз більше розуміла, як мало знає про нього і як помилялася, намалювавши собі того, кого хотіла, хоч насправді це був тільки вимріяний образ, а не реальний Антон. А Сем? Як він міг таке вчинити з Антоном? Заздрість? Яким же підлим треба бути! I як Марта з ним зустрічається? Може, не знає? Сказати чи ні? Все було настільки заплутано, що думати про це не хотілося, але думки відігнати було неможливо. Оксана... Може, це та сама Оксана? I Антон? Сем? Ох, це вже було занадто. Катя вдалася до свого давнього методу засинання: коли заплющити очі й трішки полежати, наче вдивляючись у темряву, то за якийсь час здається, що ти серед кольорових хвиль. Думки тоді ніби розчиняються в тих хвилях — і сон уже тут як тут.
Метод подіяв безвідмовно.
Прокинувшись наступного дня, Катя виглянула у вікно — сонце заливало вулицю своїм промінням, хитро проникаючи і в її кімнату. З кухні просочувався солодкий запах. I тиша...
Удома не було нікого, На столі — записка від мами: «Обов'язково поснідай». На розмальованій тарілці красувалися рябенькі недавно засмажені сирники. Поснідавши, Катя подалася до школи.
Однак спогади про події вчорашнього дня знову зірвали бурю в душі. Вирішила поговорити про все з Мартою, бо думка про Сема та Антона не давала спо- кою. Може, Марта таки нічого не знає?
Але ні Марти, ні Варки в школі не було. Перший урок закінчився, а дівчата так і не прийшли. Тривога зростала. Варка була «поза межами». Марта на перший дзвінок не відповіла, на другий у трубці почулося сонне «алло».
— Марто, ти де? 3 тобою все добре? Я вже не знаю, що думати, — випалила Катя.
— Проспала. Вчора ми ще посиділи трохи. Ти коли пішла? Я й не помітила. Зібралися виходити, а тебе нема. Круто вчора було, правда?
— Круто. До мене мама подзвонила, і треба було бігти, — викрутилася. Про справжні причини встигне розповісти пізніше.
— Ясно. А я сплю ще.
— Вона спить! Я не знаю, що думати, а вона спить! Зустрінемося? Чи ти знову із Семом? — запитала Катя. При згадці про нього їй стало не по собі. Говорити з Мартою про те, що дізналася вчора, чи ні?
— Вийду. Давненько ми з тобою не гуляли. Як там у тебе з тим сусідом? Як його звуть?
— Антон... вирвалося в Каті, і вона відразу прикусила язик. Краще не розповідати, все одно між ними все скінчено. Катя це вже твердо вирішила. Залишилося сказати Антонові.
— Антон? Учора на хаті був якийсь нарік Антон. Це він?
Того, що Марта так швидко зіставить усе і здогадається, Катя не очікувала. А пауза видала її.
— То це він? — здається, аж тепер прокинулася остаточно Марта
— Давай при зустрічі, добре? У нас ще фізра. Не знаєш, що з Варкою? Її також нема, і телефон не відповідає.
— Та, напевно, її алкаші телефон забрали або ще щось таке. Від її батьків усього можна чекати. Добре, давай. Потім зустрінемося. Варку ще спробую набрати.
Наступним уроком була фізкультура. Катя, як завжди, посиділа в інтернеті, тоді зайшла в їдальню і неквапливо попрямувала до спортзалу. Відчинивши двері, зупинилася на порозі. Зал був ніби в тумані. Знову курили. «Ну так, елітна тусовка, — хмикнула. — Тільки перед учителями хизуються, які вони правильнI та розумні... Підлабузники, а насправді... Батьки подарунки носять учителям. Бридота. Воно й добре, що ми з Мартою і Варкою тримаємося збоку. О ні, підлабузництво — це не моє!»
— О, Катя, іди до нас! — гукнула Анжела, з якою після зустрічі біля вокзалу стосунки потеплішали. Вона вже не глузувала і не дошкуляла Каті та й інших часом присікала. I тут уперше покликала її до компанії «обраних», як вони себе називали. Бажання підходити не було: Катя пам'ятала, як її підставили з тією сигаретою на уроці.
— Хочеш? Анжела простягнула їй електронну сигарету із солодким запахом ванілі.
— Ні, дякую. Я не буду.
— Шухер, фізрук іде! — раптом вигукнув хтось. — Tікаймо звідси. Бо ж засіче і точно директору розкаже.
— Ходімо, — хтось схопив Катю за руку.
Це був Сашко. Його прийняли в цю компанію, бо батько працює на місцевому телеканалі, веде новини. Сашко не дуже туди вписувався, оскільки був тихий і спокійний, зовсім не схожий на отих «крутих». А ще всі знали, що він закоханий у Катю. Ще в п'ятому класі він заступився за неї перед хлопцями, які вихопили в неї наплічник і не хотіли віддавати. підказував завжди, якщо треба було, а на її день народження в сьомому класі приніс букет квітів просто до класу. Усі випали від несподіванки і, звичайно, ще довго підколювали. А для Каті він був тільки хороший друг, не більше. Чомусь нецікаво їй було з ним, хоча він також любив музику, грав на фортепіано.
Вистрибнувши через чорний хід, усі на кілька секунд зупинилися, віддихалися і побігли далі. Уже якщо втікати, то з цілого уроку.
— Куди біжимо? — задихавшись від швидкого бігу, запитала Анжела в Макса — першого хлопця в класі, високого красеня, на якого вона задивлялася вже давно, хоч він не виявляв жодної уваги до неї. Ходили чутки, що зустрічався з дівчиною, молодшою на два роки.
— Недалеко вже. Ще один квартал — і будемо на місці. Там нас ніхто не знайде.
Через один квартал була вже окраїна мiста. А далі — запущена територія зі старими будинками. До одного з них прямував Макс.
Будівля була розвалена з одного боку. Розповідали, що колись тут була фабрика. Потім її закрили, обладнання та меблі розікрали, розтягли. Навіть вікна та двері познімали. Будинок мав жахливий вигляд.
Усі розбрелися по поверхах. Сашко потягнув Катю в кімнату, що, напевно, була чиїмось кабінетом.
— Катю, я давно хотів тобі сказати... — не відпускаючи її руки, почав Сашко, червоніючи і затинаючись.
— Саш, не треба...
— Я давно...
— Я знаю, — відрізала, щоб не продовжувати розмову. — Ти мені хороший друг. Ідемо до всіх, мені тут неприємно.
— Я з тобою. Тут нікого нема. Ти боїшся?
— Ні, але недобре мені тут, — наполягала Катя, щоб утекти від розмови.
— Дивіться, тут хтось живе! - почулося із загального переходу. — Швидше сюди!
Усі побігли в кімнату, звідки кликали. Там на підлозі валялися шприци, використані голки, вата. У кутку стояв стілець без однієї ніжки, валялася купа недопалків та пляшок.
— Точно хтось живе, дивіться, недопалки ще зовсім свіжі, — підняв один з підлоги Макс.
— Не чіпай! — верескнула Анжела. — Тут, напевно, наркомани бувають, бачиш, скільки шприців. Можеш ще заразу якусь підчепити, — і вибила недопалок у хлопця з рук.
— Йдемо звідси, — запропонував Сашко.
— Ти боїшся? — підколола Анжела.
— Валимо, бо хтозна, хто тут живе і коли повернеться. Може, їх багато, — переконував хтось із гурту.
Уже виходячи з будинку, Катя побачила між цеглинами, які лежали при вході, щось яскраве. Це був брелок — слоненя. Хтось, мабуть, недавно загубив. А може, давно тут лежить? Таких брелків повно, у кожному сувенірному —  знайдеш. Але він видався Каті дуже знайомим. «Де я могла бачити такий? Точно не в магазині. Тоді б так не запам'ятався!» — раптом Катю осінило: такий був у Варки. Це додало їй тривоги, але вона нікому нічого не сказала.
Вийшовши на вулицю, всі розбрелися по домівках. Наслідки втечі з уроку будуть завтра, а сьогодні можна відпочивати.
— Ти додому? Я проведу? — знову спробував зав'язати розмову Сашко.
— Hi! Маю ще одну справу, — збрехала Катя, щоб відв'язатися від настирливого залицяльника, і попрямувала в бік вокзалу. Однак Дена не було на звичному місці.
Після обіду Марта таки виповзла з дому, зустрітися з Катею. Давно вони не гуляли разом. Були такими подругами, а відколи з'явився Сем, щось наче обірвалося. Обоє скучали за такими прогулянками, але часу Марті бракувало. Колишньої дружби ніби й не було. Тому Катя вирішила не ділитися з Мартою своїми переживаннями.
— Слухай, я до Варки так і не додзвонилася. I до Сема також.
— Що могло трапитися? — прокручувала Катя всі варіанти, і щоразу на думку спадав знайдений брелок.
— Марто, у Варки був брелок слоник?
— Так, там ще одна нога була коротша, брак якийсь, напевно.
Катя розповіла про втечу з фізкультури, закинутий будинок і знахідку.
— Тільки чи коротша там нога, я не подивилася. Викинула де знайшла.
— Йдемо туди, пошукаємо, — запропонувала Марта. — Мені б ще знати, де Сем...
Але шукати вирішили спочатку Варку. Будинок знайшли скоро, Катя запам'ятала дорогу. Тільки тепер, у передвечірній час, він виглядав по-іншому. Розвалені стіни, перекладини, що нависали над входом, здавалися якимись таємничими, навіть містичними. 
— Де ти бачила той брелок? Шукай —і йдемо. Щось Марта тут моторошно, та ще й вечоріє, — перелякано озиралася довкола.
— Біля входу лежав. Я на нього подивилася і кинула туди ж, між цеглини. Але зараз його тут не бачу.
— Треба було кидати? Взяла б, то ми б уже знали... — бурмотіла Марта.
Раптом, ніби з колодязя, почувся приглушений крик. Дівчата переглянулися, прислухалися.
— Кет, ти як хочеш, а я повертаюся. Я не піду туди. Хтозна, що і хто там. Може, покличемо когось? Бо хтось же там є. А може, Варка? — ця думка наздогнала обох.
— Рятуйте! - дівчата впізнали голос подруги. Це Варка! — Катя кинулася до входу. — Це точно вона. Я впізнала. Але чому вона тут? Що трапилося? Йдемо? —  і ступила на розвалені сходи.
— Кет, це закинутий будинок, я не хочу туди йти. Давай краще підемо звідси і викличемо когось.
— Я наберу Дена. Він допоможе.
— Дена? Хто такий? Його ж Антон звуть, здається?
— Уже ні, — твердо відповіла, набираючи номер Дена. — Алло! Привіт! Слухай, можеш допомогти? У нас подруга сьогодні весь день на зв'язок не виходить. Ми пішли до закинутого будинку на околиці, щоб...
потім розкажу чого, і щойно почули її крик, ніби з підземелля. Але ми тут самі. Страшнувато. Можеш допомогти? — випалила Катя.
— Так, нічого не робіть. Я зараз буду, — почула коротку впевнену відповідь.
— Він зараз буде тут... — тільки-но сказала, як знову почулося «Рятуйте!». — Але поки він прийде, ходімо подивимось. Може, вона десь тут, у цих руїнах, посковзнулася і впала...
— Чого б вона тут ходила? Теж мені місце для прогулянок знайшла, — хмикнула Марта. Так, дивно, але ж і Варка в нас дивна. Хто знає, що в неї в голові і що могло трапитися? Може, її предки так допилися, що вона від них сюди втекла?
— Добре, йди, а я тут постою. Коли прийде твій Ден, то хоч скажу йому, куди ти пішла, бо так обоє зникнемо.