Кава по-дорослому

Частина 8

Катя кивнула і попрямувала до розвалин. Хоча на вулиці ще тільки сутеніло, у цьому напівзруйнованому людьми, часом, природою приміщенні було зовсім темно. Катя увімкнула ліхтарик на мобільному. Попереду виднілася переносна драбина, а нагорі почувся якийсь шурхіт. Страх жорсткими пальцями торкнувся її спини, пробігся тілом. Але бажання знайти нарешті Варку, голос якої вона чула і вже в цьому зовсім не сумнівалася, переважило. Катя поставила ногу на одну з перекладин, підтягнулася, далі на другу, третю... За кілька хвилин, дотягнувшись до верху перекриття, до якого була приставлена драбина, уже могла побачити, що там. А там... на підлозі лежала Варка. Із скрученими за спину руками, зв'язаними ногами, вона дикими очима дивилася туди, звідки ось-ось мала з' явитися Катя.
— Варко, ти тут? Що сталося? — витиснула із себе дівчина. — Зараз, почекай. Я зараз. Я... там Марта ще і Ден. Зараз, Варко.
Та тільки кивала і плакала. Катя дісталася до подруги, і тепер вони вже обидві ридали.
— Це Сем, уявляєш, це він, - захлинаючись сльозами, розповідала Варка.— Я пішла з дому, бо мої знову напилися. Вирішила більше не повертатися туди. Дорогою зустріла Сема і пішла за ним, бо він... я... любила його, тільки нікому не казала. Він мені здавався таким мужнім, справжнім. Вiн сказав, що хоче зі мною поговорити... і я пішла. Телефон розрядився ще зранку. Він привів мене сюди. А потім... потім зв'язав і в мене на очах уколовся... А тоді сказав, що я буду його заручницею і що й мені вколе, задурно...
— Це Сем? Варко, це точно Сем? Ти нічого з переляку не плутаеш?  — не могла повірити своїм вухам Катя. 
— Так.. він був страшний, коли вколовся. Забери мене звідси.
— Йдемо, ми вже йдемо звідси. Зараз... — Катя спробувала розв'язати мотузки, що стягували ноги й руки Варки, але не вдавалося. — Зараз, я покличу Марту і Дена, вони допоможуть..
Катя підійшла до краю перекриття, щоб спуститися, і побачила, що... драбини, по якій вона вилазила, немає. Аби не злякати ще більше і так перелякану подругу, вирішила зістрибнути. Враз побачила сперту на перекладину дошку, другий кінець якої втиснутий у землю. Нею і почала спускатися. Та раптом хтось торкнувся її руки. Пальці... Сем... Це ж Сем... Катя в паніці почала кидати в нього все, що було під рукою. А тоді, не втримавшись на хиткій дошці, сама полетіла вниз.
— Ти жива? — гукала згори Варка, злякавшись за Катю.
— Так, усе добре. Я його бачила. Зараз ми тебе звільнимо, — до Каті якраз підбігли Марта і Ден.
— Що там? Варка нагорі? Як це сталося? — засипала запитаннями Марта.
— Це твій Сем! Твій виродок Сем, чуєш? Щойно втік.
Марта стояла ніби вкопана.
— Чого стоїш? Її розв'язати треба. Ніж потрібен, — рявкнула на неї Катя.
— Я маю, — спохватився Ден і, підставивши драбину, що лежала збоку, видряпався нагору визволяти Варку.
— Ти знала, що він такий? — накинулася Катя на Марту в розпачі. — Не могла не знати!
— Хто, Ден? Я вперше його бачу, ти що? — оторопіла Марта, не розуміючи, про кого йдеться.
— Ні, Сем! Твій Сем! Ти що, не бачила? Він щойно був тут, це він Варку зв'язав. Наркоман! Добре, що хоч вколоти не встиг... Скотина... Як ти могла з ним зустрічатися?
— Сем? Це Сем ї тут тримав? — вирячилася Марта, ніяк не в'їжджаючи, про що мова. — Ти що таке городиш? Він не міг! Дурепа!
— Я сама бачила, як він утікав щойно і драбину забрав, щоб ми не спустилися. Варка розказала. Ти що не віриш?
— Чокнуті ви, обидві чокнуті!, — верескнула Марта і побігла в напрямку міста через поле, спотикаючись і мало не падаючи.
Через кілька хвилин Варка і Ден були внизу.
— Ти як? Він точно нічого тобі... не зробив?
— Не встиг... Якби ви не прийшли, то боюся подумати, що було б. У нього очі горіли ненавистю. Але чому? Яжйого любила... — Варка знову затряслася в риданні. Стрес і перевтома далися взнаки.
— Дякую, що прийшов. Ми навряд чи самі б упоралися, — Катя вдячно подивилася на Дена.
— А я й не думав, що ти така смілива. Але більше так не роби... Бо це могло б погано закінчитися. Краще в таких випадках спочатку мені телефонуй, а потім уже...
— Обіцяю, — усміхнулася. — Проведеш нас?
— Звичайно, придурків повно довкола. Вам обом на сьогодні досить переживань, — сказав дуже по-дорослому.
— Варку заспокоїти треба. У неї там алкаші вдома. Сваритимуть, що пішла кудись. Краще їм не знати про все це...
Варка прийшла до тями аж коло свого будинку. Уже майже не схлипувала, і якщо не придивлятися до iї обличчя, брудного одягу та слідів від шнурків на руках, то можна було нічого й не помітити. А оскільки батьки її в такий пізній час переважно заряджені вже на повну, то точно нічого не зрозуміють. І, понуривши голову, Варка зайшла в під'їзд.
— Сподіваюся, вона з часом забуде все, що сьогодні трапилося. Шкода її, Сем їй подобався...
— Ну так, сліпо закохана... Хто він насправді, вона не бачила або не хотіла бачити, - ствердив Ден. — Можна я проведу тебе?
— Тут близько, але якщо хочеш...
Їй хотілося сказати «хочу», але не наважувалася. Ден кивнув, і вони повільно пішли.
Дорогою говорили мало. Не клеїлася розмова. Ситуацію з Варкою не хотілося обговорювати, а про що ще можна було говорити, вони не знали. Біля під'їзду зупинилися. Пауза затягнулася.
—Я піду? — нарешті знайшлася Катя.
— Добре. А завтра приходь... Зіграю щось новеньке, — сказав він на прощання і несміливо обняв її за плечі.
Катя побігла до дверей під'їзду. Ні, не побігла полетіла. Здавалося, виросли крила за плечима, А на обличчі — усмішка, яку приховати ніяк не могла.
— О, ти звідки така щаслива? — зустріла на порозі Мама.
— Гуляла з... Мартою.
— Xіба? Я її недавно бачила в магазині, без тебе.
— Та... я ї чекала там далі, а вона забігала в магазин, — вигадувала на ходу Катя. Не розповідати ж їй про закинутий будинок, Варку і все, що трапилося. Тим більше про Дена, який проводжав ї щойно додому. За спиною тримала руку зі схрещеними пальцями: тільки б мама не побачила через вікно ії Дена.
— Добре, якщо так. Вечеряти будеш? — спитала, тепло усміхнувшись.
Уперше Каті захотілося посидіти з мамою на кухні, випити чаю і просто поговорити. Вона вже навіть, здавалося, готова була розповісти про те, що трапилося з Варкою, про Антона, якого вже майже викреслила зі свого життя, і про Дена, хоч ще сама нічого не розуміла. Але в голові — безлад. Ну що зробиш — Мотлох.
А мама розповідала щось про роботу, про плани, нові проєкти і так цим захопилася, що перебивати її зовсім не хотілося. Та все одно відчуття тепла залишилося. Такого давно не було між ними. А може, й ніколи не було.
Зранку Катю розбудив не звук будильника в мобільному, а повідомлення в чаті. Вчорашні жахи відразу
повернулися у стіжу голову. Як там Варка? А Марта? Але це буп Антон.
«Привіт, мала» — Антон писав так тоді, коли хотів зустрітися. Що відповісти? Що не хоче більше зустрічатися, що нема вже того трепету, хвилювання. Tа її нестримного бажання бачити нема. Усе, що надихало її, що змушувало пришвидшено битися серце, ніби кудись вивітрилося. Тепер Каті було просто шкода його,
«Привіт :)» — відписала машинально. Як тепер йому все пояснити? Просто сказати? Як? Hіколи ще не була в такій ситуації. Правда, була любов у шостому класі. Але то таке. Переглядалися на уроках, перекидалися записками — та й усе. А тут значно серйозніше.
«Зустрінемося сьогодні? У мене весь день вільний. Може, й у школу не підеш, погуляємо?»
«Давай після уроків», — висвітилося на екрані.
Пропускати уроки Катя любила, але зараз, щоб погуляти з Антоном, такого бажання не було. Нехай у школі не дуже комфортно, та краще піти туди. А потім... Від згадки про вчорашне запрошення Дена послухати нову пісню на душі стало теплой радісно.
Уроки минули у мріях й очікуванні. Про Антона ж згадала, коли, повертаючись зі школи, побачила його силует біля будинку. Ну що ж, хай буде як буде, бо як правильно — вона не знає.
— Привіт, мала. Давно не бачилися. Вирішив зайти. Прогуляємося? — Антон був такий, яким вона його знала до того випадку і, здається, любила. А тепер...
— Слухай... — почала, — ми більше не зустрічаємося.. Я не можу...
— Ти про що? Що не можеш? Мала, ти не виспалася чи що?  — Антон намагався перевести розмову на жарт.
— Навіщо ти так зі своїм життям? — випалила Катя. І їй здалося, ніби величезна брила звалилася з її плечей i розбилася на друзки об асфальт. Брила, що тиснула на неї, відколи зрозуміла, що не хоче більше зустрічатися з ним, нема між ними нічого і це чужа їй людина.
— Ти через ту квартиру? Я просто... не можу без цього. Це давня історія.
— Я знаю,  — слова Сема про те, що він підсадив Антона на наркотики спеціально, а тепер ще й наживається на цьому, досі звучали в її вухах. — Сем розповідав.
— Ну дивись, як скажеш, мала, — запалі очі видавали його хвилювання, хоч він намагався бути байдужим. — Удачі... — кинув через плече й пішов до свого під'їзду.
Катя дивилася йому всліді не могла зрозуміти, чому вона так ним захопилася. Може, через його байдужість до неї колись? А може, тому, що дівчата за ним бігали? Але яке це має значення тепер, коли вона вже в усьому розібралася. Та головне, що все вирішилося легко. Відчуття свободи окрилювало, Каті було просто шкода його. Так, саме жалість відчувала до нього, бо розуміла, як він себе калічить. Але рятувати його не було бажання. Він міг мати все, але сам вибрав собі таке життя.
Телефон завібрував у кишені, відволікши Катю від роздумів. На екрані висвітилося:
«Вас приєднано до групи "Нічний кажан"».
Знову без дозволу. Це дратувало, але щодня її додавали до якоїсь групи, тому вона вже на це не зважала. Та спочатку вирішила подивитися, що за група і хто її створив. Їх було багато, і всі незнайомі, аж поки не привернув увагу кружечок із зображенням Антона. Отже, знайомі таки є. Не дуже приємна компанія, але нехай.
— Дівчино, чого тичеш у мобільний, уроків нема? — пролунало над вухом так несподівано, що Катя аж підскочила. Перед нею стояла Оксана.
— Та я.. додому йду. Доброго дня! — промимрила.
— А я у твій будинок тепер ходитиму, на приватні уроки англійської. П'ятий поверх, дівчинка, знаєш її? — Так, звісно.
— А чого така серйозна? Давай поговоримо після уроку. Вийдеш у двір через годинку?
— Вийду, звичайно, я маю йти гуляти, — відповіла Катя, і тілом розлилося тепло від самої думки про Дена.
— Тоді до зустрічі, — і Оксана побігла до під'їзду.
Через годину зустрілися на тому самому місці. Спочатку говорили про школу, вчителів, а потім Катя навіть не відчула, коли перейшли на особисті теми, оскільки їй з Оксаною було дуже просто, як з подругою. Розповіла про Антона, Сема, Марту, Варку і про Дена, хоч дуже обережно і зовсім з іншою інтонацією.
— Сем, кажеш? — змінилася на лиці Оксана. — Знаю я його. Вчилися в одному класі. I Антона знаю.
Оксана дивилася кудись далеко, повз Катю.
— Сем тоді до мене підкочував, але не подобався мені. Антон же був якийсь час за кордоном, а коли повернувся, кілька разів проводжав мене додому. От Сем i озлобився.
«То таки про цю Оксану Сем тоді говорив», — пригадала Катя недавню розмову.
— Та й узагалі Антон завжди був поперек горла Сему, бо він із заможної родини, одягався не як усі, розіжджав по закордонах і таке інше, — продовжувала Оксана. — Усе в житті йому давалося легко. Тому Сем давно мав на нього зуб. Тепер, видно, вирішив помститися і знищити його ж руками. Тоді, в притулку, він підмовив, щоб Антона вкололи і підсадили на голку. I наркоту також через своїх знайомих збував Антонові за шалені гроші, викачуючи з нього все. Тримайся від них подалі, Кать.
— Та вже ніби все. Сьогодні порвали... Остерігайся Сема. Ти була з ними в тій компанії і багато знаєш, а він цього так не залишить. Не так просто від них піти.
— Я ж нікому не розкажу, самій страшно. Не розуміла, нащо йшли на ту квартиру, а потім уже пізно було, — намагалася пояснити Катя.
— Та я то розумію, але добре знаю Сема. Побачиш, як буде далі, і, якщо щось, дзвони до мене.
— Домовилися... — телефон у кишені знову завібрував. «Сьогодні перший кажан полетить у свій головний політ», — висвітилося повідомлення в групі від невідомого учасника, без аватарки і з дивною назвою «Коршун».
— Ну давай, бо мені ще до уроків готуватися. До зустрічі! Бувай, — Оксана побігла у справах, а Катя, вимкнувши мобільний, бо й так нічого не розуміла в написаному, пішла на вокзал: музика у виконанні Дена вже лунала в її душі.