Кава по-дорослому

Частина 3

Накинувши куртку, Катя вибігла на вулицю. Холодне подвір'я із заржавілими качелями зустріло вороже й додало гіркоти. Вона побрела в напрямку будинку Варки. Хоч і до неї йти зовсім не хотілося.
— Мала, куди на ніч зібралася? Антон. Як завжди, красивий. Та ні. Сьогодні красивіший, ніж завжди. Волосся зібране в акуратний хвостик на потилиці, скроні вибриті наголо, запах дорогих парфумів.
Раптом у її кишені завібрував телефон. На екрані заблимало «мама».
— Візьмеш? Тобі телефонують... — усміхнувся Антон, спостерігаючи, як у неї тремтять руки. Катя справді тремтіла. від хвилювання, що зустріла його, і від злості на маму.
— Ні, не зараз...— раптом телефон вирвався з її рук із дзенькотом упав на асфальт. Катя рвучко присіла, мало не зіштовхнувшись лобом з Антоном, який зігнувся, щоб їй допомогти.
— Хвилюєшся, мала? Чи щось трапилося? — запитав, пильно приглядаючись до неї.
— Ні, нічого. Усе добре, — Катя намагалася вгамувати себе, але це їй не вдавалося.
— То куди бігла так пізно?
— Та нікуди, просто прогулятися захотілося. Вечір класний, — сказала, ховаючи голову в піднятий комір куртки.
— Може, разом погуляємо? Мені також не дуже хочеться повертатися додому зараз, — тихо сказав, узявши її за руку.
Вона не вірила сама собі. Невже це сталося?! Як довго вона мріяла про їхні прогулянки, дотик його руки, поцілунки. Катя не знала, що таке чоловіча увага. У самої досвіду такого ще не було, а батьки.. Та що там батьки. Вони ніколи не спілкувалися так, щоб було приємно на них дивитися. Принаймні вона такого не бачила. Тож звідки їй знати, якою є ота справжня чоловіча увага? Xіба що книжки. Вона завжди вибирала книги про кохання. Про щасливе кохання, з побаченнями, квітами, подарунками. I собі таке вимріювала. Та чи буває так у житті, не знала. Однак дуже хотіла. Тому коли Антон, цей крутий хлопець, нарешті звернув на неї увагу та ще й запропонував погуляти, сумнівів не було: це він, справжній, той, кого вона чекала.
Вони повільно пішли вулицею. Кілька разів ще вібрував у задній кишені телефон, але Катя вже навіть не дивилася на нього. Мама там чи Варка — байдуже. Зараз її мрія здійснюється, і нехай весь світ зачекає. Антон розповів, що через непорозуміння з батьками також не хоче йти додому. А може, й зовсім не повернеться. Він уже колись так робив. Пішов з дому і ночував у притулку для бомжів. Батьки навіть не помітили, що його нема. У них була корпоративна вечірка, то про сина ніхто й не згадав, Тільки зранку спохватилися.
Що було в тому притулку, куди його привели бомжі, він не знає. Якийсь повний провал у пам'яті. Уже пізніше згадав, що коли прийшов до тями, лежав на лавці в парку і йому було дуже погано.
— І що це було? — заповнила Катя паузу, що затягнулася після розповіді.
— Нічого, - усміхнувся Антон. — Напевно, спав так міцно...
Враз чомусь спохмурнів, ніби тінь насунулася на його обличчя. Каті здалося, що воно сіре і якесь надто гостре. Струснувши головою, ще раз глянула на Антона. Та ні. Все добре, це у світлі ліхтарів так виглядає. Він дуже красивий. Раптом руку наче обпекло: його гарячі пальці стиснули ї аж до болю. Антон повернув Катю до себе і якимось приглушеним голосом сказав:
— Ми з дитинства знайомі, а тепер ти така красуня. Поцілуеш?
Перегар, змішаний із парфумами, затуманив голо-ву, витісняючи з неї всі розумні думки. Катя була настільки захоплена своїми фантазіями та мріями про Антона, що її це не бентежило. Ось вона яка, справжня любов...
Його губи торкнулися її губів. Не тямлячи себе від щастя, відповіла йому.
— Гарно цілуєшся, мала, — голос Антона повернув її до реальності. — То що, бувай? Маю ще справу. Завтра побачимося? Ти класна!
— То я ж завтра до школи, — все ще не прийшовши до тями, сказала вона.
— Ну ясно, школярко. Зустрінемося після уроків, —  відповів іронічно, але для Каті це прозвучало як мелодія.
Антон пішов, а Катя ще довго блукала вулицями, не маючи ніякогісінького бажання повертатися додому, бачити маму, а тим більше — говорити з нею.
Однак годинник показував уже пів на одинадцяту, телефон після падіння так і не запрацював, тому йти додому треба було. «Відразу спати.» I справді, єдиним її бажанням було залізти під теплу ковдру й думати про той поцілунок, смакувати спогади про цей вечір, засинати з ними і чекати завтрашнього дня, шоб знову побачити Антона. Лиш би уникнути маминих розмов і нотацій.
Із надією, що мама вже спить, Катя зайшла у квартиру. Цього разу їй пощастило: вдома був тато, що прийшов забрати речі. Як завжди, напідпитку, і в них з мамою були свої розборки. Тому вдалося прошмигнути непоміченою.
Наступний день у школі був справжнісінькою каторгою. Півночі в роздумах і мріях далися взнаки. Голова тріщала, повіки злипалися, нічого не чула з того, про що йшлося на уроках. Варка теж виглядала якоюсь причмеленою. Від Марти перед самим уроком прийшло повідомлення, що її не буде у школі. Напевно, зновy ia Семом кудись повіялися. Варка мовчки підсіла до Каті, і вони вдвох так і просиділи всі уроки.
На перерві Катя і Варка вийшли в коридор. У кутку біля підсобки, як завжди, зібрався гурт однокласників — крута компанія, оповита туманом диму з приємним фруктовим запахом. Зірки, любимчики, діти вчителів, діти крутеликів — тусовочка, в яку ні Катю, ні тим більше Варку не приймали. Електронна сигарета ходила по колу кілька разів. У центрі уваги — головна красуня класу Анжелка, яка розповідала, як учора напилися з подругою в неї на кухні, аж до блювоти. I хизувалася цим, наче якимось досягненням.
Катя і Варка пройшли повз них і повернули за ріг коридору.
— Куди, кралі? бризнула отрутою навздогін їм Анжела. Вона чи то зверхньо, чи то з якоюсь ненавистю ставилася до них, хоча ті намагалися всілякими способами уникати навіть звичайних розмов з нею.
— Туди, куди й тобі треба! — завжди мовчазна Катя випалила зі злістю.
— Хочете спробувати? — підійшовши до них, Анжела простягнула сигарету.
— Ні, дякую, — Катя кинула на неї холодний погляд. Нi, вона не хотіла бути такою, як Анжела, але трохи заздрила їй, бо та була цікавою іншим — однокласникам і не тільки.
Почався урок, але мажорів якийсь час не було. Вчителька Тамара Іванівна цього, як звично, не помітила. Вона взагалі мало що помічала. Викладала географію, але була як не від світу цього. Про неї навіть анекдоти почали складати. Ніколи нічого не пам'ятала, плутала імена та прізвища учнів, часто була ніби в якомусь власному вимірі й не зовсім адекватно реагувала на учнів і їхні вчинки.
Двері різко відчинилися, й до класу ввалилася компанія, а за нею хмарка диму із солодким ароматом фруктів. Сіли позаду Каті та Варки. Тамара Іванівна продовжувала щось писати в журналі, тому всі займалися своїми справами. А справи в них були різні.
— Ну що, малявки, мама не дозволяє курити? Чи, може, ви не в курсі, що це таке? — прошипіла за спиною Анжела, і Катя відчула дивний холодок. — Давайте, поки не бачить. Це ж не шкідливо зовсім. Тільки запах і дим.
Катя боролася із собою. Вона не розуміла, чого їй більше хочеться насправді — закурити чи довести отим мажорам, шо вона не гірша від них. Глянула на Варку. Та сиділа, втупившись у парту.
— Ну давай, викуримо люльку миру, — не відставала Анжела. — Чого боїшся?
Pаптом Катя несподівано навіть для себе, не те що для Анжели, вихопила з її рук сигарету і затягнулася пахнючим смачним димом. Саме в той момент географічка підвела голову і глянула на клас.
—Катерино, що ти робиш?. — округлила очі. — Ти куриш?
— Ні, Тамаро Іванівно, це не... — мало не вдавилася затяжкою Катя.
— Та це модно зараз, новинка така. Не сигарета це, ні. Це ручка, — «проспівала» за спиною Анжела.
— Ану покажіть мені цо ручку, — твердо сказала вчителька, і всі принишкли.
— Ні, не треба, — Варка схопила Катю за руку.
— Та чого ж? Я покажу, — Катя впевнено підвелася і попрямувала до стола вчительки. Їй хотілося всім довести, що вона нічого і нікого не боїться, що вона цілком самостійна, і досить її діставати.
— То це ручка, кажеш?
— Та не зовсім. Це новинка. Я покажу, — увімкнувши сигарету, затягнулася перед усім класом.
Цієї миті клацнула кнопка відео на телефоні Анжели- ної подруги Ніни.
— Кет, кинь! — вигукнула Варка, вибивши з рук однокласниці телефон.
— Дякую, Катерино, сідай! — усе ще не отямившись від побаченого, вчителька нарешті почала урок. Після уроків Катю викликали до директора. У його кабінеті класна, Марія Пилипівна, маленька, з рудим коротким волоссям і довгим прищавим носом, показала відео, де Катя на уроці з цигаркою. Довго й нудно розповідали їй про шкідливість паління, про повагу до старших, про правила етикету й таке інше. А ще — сказали, щоб мама прийшла.
Катя була геть розчавленою. Варка чекала в коридорі.
— От сволота! Паскуди! — аж засичала, — Відео пе- редали директору?
— Уявляєш, передали класній, а та — директору. Завтра маму викликають до школи. Ще цього мені бракувало! Армагедон!
— Та не переживай ти так, розкажеш все, як було, — намагалася заспокоїти Катю Варка.
— Ти що! Думаєш, обійдеться? Tільки купа нових проблем з'явиться. Але що вже тепер зробиш, буду прориватися.
— Сьогодні Сем нас збирає, знаєш?
— Ага, я буду. Хай там що, а прийду! — запевнила Катя.
Попрощавшись, дівчата розійшлися по своїх домівках.
Увечері в чаті Катя відкрила вже опубліковане відео з її «подвигом», і всі це активно обговорювали. Найактивнішою, звичайно, була Анжела.
Того дня Катя марно чекала Антона аж до вечора. Мамі сказала, що йде гуляти з подружкою, а сама просиділа кілька годин на лавці в сусідньому дворі, сподіваючись, що ніхто із знайомих її тут не побачить. Сльози самі котилися по шоках, а вона їх і не стримувала. Дала їм волю. Нехай течуть, а разом з ними весь біль і приниження, яке відчула сьогодні. Однак сльози текли, а біль не зникав. Раптом Катя побачила, що до неї хтось наближається, але в сутінках не могла розгледіти, хто це. Постать була знайомою. От, чорт, так це ж практикантка з англійської. Вона прийшла до них кілька днів тому. Відразу всім сподобалася, бо була простою і мала веселу вдачу, спілкувалася з ними нарівні й говорила по-людськи, а не викручувала мову для солідності. Та й уроки вела цікаво і нестандартно.
— Привіт! Чого ти тут? Живеш у цьому будинку? Ніколи тебе не бачила.
— Ні, я трошки далі, у сусідньому, — розгубилася Катя. — Ок, це класно. Давай поза школою на «ти». Між нами невелика різниця у віці.
— Давай...
—  Мене Оксаною можеш називати.
— Катя. — Що трапилося, Кать?
— А що, схоже на те? — Катя ніяк не хотіла відкривати все, що вирувало всередині неї, але до практикантки ще в школі відчула якусь довіру і, сама того не помітивши, почала розповідати про свої проблеми: про дівчат класу , про Анжелу, про те, що трапилося на уроці і як її підставили.
— От с... — вирвалося в Оксани. — Не думала, що вона таке... Справляє враження нормальної дівчини. Знаєш, не звертай уваги. Мабуть, у неї не все добре, якщо отримує задоволення від того, що комусь погано.
— Та я й не дуже переживаю, але маму в школу викликають. Вона мені спуску не дасть. У нас i так не дуже... стосунки. А ще й тато..
— Усе владнається. Не переживай так. Точно все буде добре, побачиш.
Обмінявшись номерами телефонів, дівчата розі- йшлися по домівках.
Після розмови з Оксаною Каті стало легше. Ну так, вона надто довірлива... А може, й дурненька... Треба ж було таке вчудити! Але Оксана сказала, що все буде добре, і в це так хотілося вірити. А розмова з мамою, а то й з татом, точно буде. Та нехай.. Лише б швидше... I спати...