Я напишу тобі листа

Глава 19

Два місяці по тому...

Аліса

— Давай допоможу, – я вхопилася за руку Макса, коли той намагався вийти з машини. Його рука лягла в мою і вдячний погляд обдарував мене. Хоча з вдячністю в погляді була і зневага. До самого себе. Не можу дивитися на нього такого. Слабкого і зневіреного.

За ці два місяці відбулося дуже багато чого. Макс таки погодився на те, щоб його лікував дядько Матвія. Він виявився добрим і веселим чоловіком. Ми таки переоформили Макса в його приватну лікарню.

Максове здоров'я висить на волосині все більше буквально з кожним вдихом, який він робить. Коли два місяці тому вилікували його пневмонію, це був лише початок того, що чекало нас далі. Хвиля запалення нападала на нього знову і знову, з кожним разом у все гіршій формі. Зараз він дуже схуд і ослаб. Нова стадія хвороби застала нас знову. Важко дивитися на його спустошені очі, повні безнадії й на те, як йому бридко від самого себе. Це вже не той хлопець, з яким я познайомилась і не той, кого я знала. Але він все ще той, в кого я дуже сильно закохана. І той, з ким я готова бути до кінця. Яким би кінець не був. Я не кину його нізащо.

Також я близько познайомилась з його мамою. Жінка дуже добра й любить свого сина. Коли Макс на процедурах, ми інколи плачемо разом, поки він не бачить нашого прояву слабкості. Я навчилася бути дуже сильною за цей час.

Та було і хороше за ці два місяці. Між нападами хвороб, які намагалися зламати хлопця, було багато-багато пристрасті й кохання. Місяць тому я переїхала до нього й прокидалася та засинала, чуючи миле сопіння. Це безцінні миті.

Щодо моїх батьків... вони змирилися. Більше їм нічого не залишилося. Зрозуміли, що сперечатися зі мною марно й наміри мої серйозні й дали дозвіл на життя з Максом під одним дахом. Я вдячна їм за це, справді. Хочеться провести з ним якнайбільше митей.  Бо...

Лікар не прогнозує нічого хорошого. Старається говорити якнайм'якіше, та що  справи погані не мовчить. Пневмонія почала набирати нових обертів і це найдовший випадок розвитку хвороби. Вона висмоктала з нього усі сили й те, що залишила, дуже тривожить. Навіть не зовнішній стан. Внутрішній. Хлопець просто живе в очікуванні дня, коли помре. Одного дня, коли хвороба досягла найвищого піку, він сказав мені страшну річ:

«Коли я вже помру і забуду про ці муки і страждання? І позбавлю тебе їх».

Тоді я дуже сильно розплакалася. Не уявляю свого життя без Макса, хоч і хворого й знедоленого, але мого! Якщо він і справді помре, то я вб'юсь ззаду за ним! А де інший вихід? Коли ти живеш людиною й бачиш її в снах і наяву! І тут якась срана хвороба забирає в тебе це!