Апогей

Епілог

Я розповіла Ніці, як все відбувалося. Вона сиділа, широко розплющивши очі. Катя знаходилась поруч і тримала сестру за плечі.

Після закінчення розповіді Віктор і Святослав підтримали її, а Міша не знайшов нічого кращого, ніж просто загорнути свою кохану в обійми. Їй це було потрібно. Саме така підтримка. Батьки допомогли мені оговтатися після того, що сталося. А я ж не могла повірити. Я впоралась. Змогла. Захистила тих, хто мені дорогий. Врятувала.

Минув лютий. Наші емоції встали на свої місця. Я більше не ходила по голках, Віктор повернувся до своєї роботи вже в Підводному. В Луцьку відрядження скінчилося. Він там був вже не потрібен. Тепер ми повернулися до звичайного життя: зустрічі ночами, щонеділі гонконгські вафлі, іноді вночі у нього в квартирі. Так, я знову буда щаслива. Той, кого я кохаю, поряд. Цілий і неушкоджений. Відданий, сміливий, чуйний. Мій Віктор.

В світле березневе жіноче свято я вимушена була залишитись надовго в кафе. Хоч і в календарі Восьме березня було відмічене червоним, скорочений день ми вирішили не робити. Мені це навіть сподобалось: скрізь були усміхнені дівчата із квітами, одягнені в гарні сукні, в супроводі зі своїми другими половинками. Віктор теж щось готував для мене, попросив мене приїхати на головну площу Підводного. Що ж це за сюрприз? Я стрибала від нетерплячки, настільки сильно хотіла побачитись із ним.

Перемивши весь посуд, помивши підлогу в перевдягнувшись в привабливі джинси і фіолетовий блискучий светр, я зачинила кафе і рушила на головну площу. Авто везло мене повз гарні будинки, вікна яких і досі були прикрашені новорічними гірляндами. На моєму обличчі вилізла усмішка. Іноді дивуюся людській ліні. Проте це настільки красиво виглядало, що немає сил когось у чомусь дорікати. Навіть ментально.

Ось вже і площа, а там далі сходи до Будинку культури. Зараз заверну авто і встану. Я придивилася уважніше в далечінь і помітила знайомі фігури своїх рідних. Стояли всі: батьки, сестри, їхні чоловіки і...Іван зі Степаном? Точно, вони! І Юля між ними. Було темно, та вуличні ліхтарі освітлювали вулицю. Хоча мені і без того вдалось би побачити тих, хто стояв на площі. Кущі навколо тротуару були прикрашені срібними гірляндами.

Я вийшла з машини і попрямувала до своїх. Вони помітили мене і відразу ж заусміхалися. Особливо Юля. Вона прикрила рот рукою і майже чи не стрибала на місці. Іван і Степан теж усміхатись на всі тридцять два, аж було видно ікла. Неначе змовились, серйозно.