Апогей

Розділ ІІ. Неприязнь і симпатія

—Ти спізнилась. — Катя стояла зі схрещеними на грудях руками і піджатими губами. Я зняла своє пальто, в якому було скоріше жарко, ніж холодно. Холод для мене звичне діло. Лише спека — моя ненависть.
—На скільки? Годину, три, а може — вічність? — жартома образилась я.
—На чотири хвилини.
—Отже, встигла.
—Наступного разу приходь раніше.
Я підбігла до Каті і взяла її за руки.
—Пробач, сестричко. Ну ти ж знаєш, як це у коханих відбувається.
—Та добре, добре. — Катя засміялась. — Йди переодягнись.
—Вже іду.
Двері за барною стійкою відчинилися. Переді мною постала наша «скромна» кухонька. Кілька електричних плит, три духовки і дуже багато робочих поверхонь. Мама з татом стояли нарізно один від одного. Обидва замішували якесь тісто міксерами. Пахло корицею і мускатним горіхом.
—Сьогодні в меню для клієнтів різдвяний кекс?
—Різдвяний і вишневий кекс, — підправила мене мама.
—Ніка у себе? — Я вказала пальцем на двері підсобного приміщення.
—У себе, — зітхнув тато.
—Тату, чому зітхаєш?
—Замість того, щоб сидіти в залі, вона завжди сидить в підсобці. Там же тісно і навіть стола немає. — Вася говорив серйозно і без жартів, як він зазвичай любить. Може, в мене вийде переконати сестру, що в залі краще?
—Я поговорю з нею, добре? А зараз мені тежтреба працювати.
Я зайшла в підсобку і побачила не дуже приємну картину. Вероніка сиділа, згорбившись, на стільці і щось писала в паперах. Я, звісно, розумію, що у неї немає ніяких шансів стати горбатою і ходити з хворою спиною всю решту свого життя, проте видовище було, якщо чесно, так собі.
—Нік?
Вона підняла голову, випрямила спину і всміхнулася:
—Саш, ти вже приїхала? Клас! А я тут...
—Вирішила подіяти мамі з татом і заодно й мені на нерви? — Я була здивована і навіть трохи сердита.
Ніка здивовано вигнула брови:
—Тобто?
—Ти чому згорблена сидиш? Дивитися страшно.
—Та мені так зручно.
—Зручно тобі чи ні, але сьогодні ти сидиш за одним із столиків в залі. Найвіддаленіший біля вікна завжди пустий стоїть, от там і зупинишся.
Сестра вигнула брови і роззявила рота. Вона явно нічого не зрозуміла.
—Але...
—Це не обговорюється. — На секунду мені здалося, що я трохи злилася. — Я бачу тебе лише вночі після зустрічей з Віктором, і мені це не дуже подобається. Крім того, твоє уважне око допоможе нам уникнути небажаної поведінки в кафе. Ми, правда, ще ні разу не стикалися з подібним, але ще одна пара очей не буде зайвою, справді?
Ніка слухала із зацікавленим поглядом. Потім швидко встала, схопила всі папки і папери і встала переді мною. Її губи були усміхнені.
—Ходім. Веди мене. — Вона махнула рукою вперед.
—Так краще. Зараз, чекай. — Я залізла в шафу і дістала свій кремовий фартух.
Ми вийшли з кухні. Перед нами постав тато і пройшов мимо. Певно, заходив в зал, щоб занести якісь тістечка. Справді, в холодильнику стояли капкейки «Снікерс». Вони з мамою вночі їх приготували? Поки мене не було?
—Ну, он він. Як я і казала, під вікном. — Я вказала на невеликий столик. Він був найвіддаленіший від інших, у куточку.
—Ну добре. Посиджу там. Потім скажу, сподобалось мені чи ні. — Ніка направилася до столика і сіла на диванчик. Чи то вона шукала зручну позу, чи хотіла мене позлити, почала переміщатися в одну сторону диванчика, потім в іншу. Здається, це тонкий натяк, що ідея їй не дуже сподобалась. Я, жартуючи, послала їй повітряний поцілунок.
—Юля сьогодні прийде? — звернулась до мене Катя.
—Буде. О третій з'явиться. Буде решту дня замість мене.
—А ти тоді... — Вона стрельнула очками кудись в сторону, а потім як:
—Ти диви!
—Що таке? — Я більше здивувалася, ніж злякалася.
—Сніг іде!
Я глянула у вікно. На землю дійсно летіли великі лапті снігу.
—Сніг на початку грудня? — почули ми голос Вероніки. Вона теж була здивована і тим не менш весела. — Коли в Україні таке було? Щось в лісі здохло?
—Пані Злива-Вереск, ви працюйте-працюйте, — жартома сказала сестрі Катя. Вероніка похитала головою і з усмішкою на обличчі знову схилилася над паперами.
—Кать! Підійди сюди! — почувся жіночий голос із кухні.
—Іду, мам! — Сестра звернулась до мене: — Обслужиш клієнтів замість мене?
—Не переживай. Все буде супер. — Я показала великий палець вгору.
Катя зникла за дверима кухні. Саме в цей момент дзенькнув дзвоник. Я повернулась обличчям до барної стійки і побачила перед собою...
—Добридень, Валентино Іванівно!
—Вітаю, Олександро, — промимрила вона своїм низьким і злегка хамським голосом. — Зазвичай квіти розцвітають весною, а зимою засинають. А ви, я бачу, не збираєтесь засинати?
Не зрозуміла? Що вона меле?
—Перепрошую? — повторила я вголос свої думки.
—Ви так усміхаєтеся гарно. Наче квітка навесні. — Із її уст це прозвучало скоріше як образа, аніж комплімент. Але дійсно, я усміхалася. Настрій гарний, от і все. Та все ж таки їй підіграю.
—Ой, перестаньте. — Я махнула рукою. — Капучіно на мигдальному, як завжди?
—Ви праві. Як завжди. — Її голос не виражав жодних емоцій. Хоча б не сказала, що Валентина Іванівна не в настрої. За весь час, що я прожила в Підводному, она завжди була такою холоднокровною і нетовариською. Я завела кавову машину і відкрила новий пакет мигдального молока. Кілька прудких рухів руками, і Валентина вже йде геть зі своїм капучіно, залишивши тридцять гривень. Розщедрилась на чайові? Дякую, буде мені на новорічну сукню.
День видався непоганий. Багато народу зранку, і всі в основному за кавою і невеличкою закускою. Капкейки «Снікерс» розібрали за кілька хвилин. До дванадцятої нічого не лишилося. Часом я дивилася на Ніку. Вона сиділа за тим столиком, схилившись над паперами і часом гризла ручку. Як вона ще її наскрізь не прогризла з нашими іклами? Ми іноді зустрічалися очима і поглядом запитували одна у одної:
—Ну як? — питала я, вскидуючи голову догори. Вероніка схиляла голову в праву сторону і усміхалася. Здавалося, що їй більше подобалося сидіти за столом, аніж там, в підсобці в позі букви «зю». Може, мені лише здалося, та коли вона стріляла в мене очками, то наче говорила: «Дякую, що витягнула мене сюди».
Вже без десяти перша. Я обслужила останнього клієнта. Руденька дівчина з ніжним каре забрала останні два «Снікерса».
—Кать, нам потрібні ще капкейки. Крім них більш нічого не беруть.
Сестра поплескала мене по плечу:
—Не переживай. Будуть капкейки. Ти впораєшся тут сама? Я піду батькам допоможу.
—Впораються. Все буде добре. Йди.
Сестра зникла за дверима кухні. Я окинула поглядом кафе. Лише троє чоловік були в залі, враховуючи Вероніку. О понеділках не так багато людей. Зазвичай у вихідні народу більше. Молодий чоловік років тридцяти, сидів за столиком у кутку і щось друкував в ноутбуці, дівчина брюнетка сиділа за столиком напроти мене і щось завзято писала серед груди паперів. Заочниця?
—Треба чимось зайнятися.
Я й не помітила, як промовила це вголос. Під робочою поверхнею була невелика шухлядка. Я занурила туди руку, дістала жовту м'яку ганчірку і намочила її у вбудованій невеличкій раковині. Цим мокрим клаптиком тканини я стала протирати барну стійку і робочу поверхню.
Дзенькнув дзвоник. Новий клієнт. Зараз закінчу прибирання і швиденько обслужу. А може то Віктор прийшов? Не терпілося вже його побачити. Та ось ззаду мене хтось став. Краєм ока я помітила чоловічу руку.
—Латте на арахісовому, будь ласка.
Що, даруйте?! — хотілось йому сказати прямо в обличчя. Я ледь втрималася, аби дійсно не заговорити. Дивний якийсь. Арахісове молоко? Таке взагалі існує? Ця заява трохи застала мене зненацька. Я підняла голову.
Переді мною стояв неймовірної вроди красунчик. Молодий, не більше двадцяти щести років, каштанове волосся, підстрижене, зачесане. І усмішка. Вона мені не сподобалася. Це не усмішка звичайної людини. Якась не щира. Скоріш єхидна. Це змусило мене насторожитися. Я мимоволі почала подумки кликати Ніку, щоб вона подивилася на цього хлопця і сказала мені потім, що він за людина. Але сестра була дуже зосереджена на паперах. Добре, спробую знайти з ним спільну мову.
—Даруйте, але арахісового немає.
—Що? — Він змістив брови, що не обіцяло нічого доброго. Боже, дай мені сил.
—Я кажу, арахісового молока немає. Може, бажаєте чогось іншого?
—Чорт! — Хлопець вдарив кулаком по барній стійці. Здається, я навіть почула хрускіт. Звідки в ньому стільки сили? Паршивець!
—Будьте стриманіші, будь ласка! Меблі нині недешеві, — зробила я йому зауваження. Татові не дуже сподобається, якщо з меблями хоч щось станеться. Та й мама буде незадоволена.
—Не лізьте не в своє діло! — гаркнув клієнт в мою сторону. Він дивився на мене вже з оскалом. Принаймні, це краще, ніж та єхидна усмішка. Та ось оскал зник, і його губи стали прямою тонкою лінією. Абсолютно сухим голосом він промовив:
—Даруйте мені мою грубість. Латте на мигдальному молоці, будь ласка. — Отак би й відразу. А про арахісове молоко — це якийсь новомодний підкат? Не креативно, бо відразу можна прийняти за ненормального. Я швиденько зробила каву, і хлопець протягнув мені тридцять гривень.
Я розрахувалася з касовим апаратом і видала йому решту. Він із зацікавленістю поглянув на мене. Мені раптом здалося, що він...
—Ви, я бачу, не місцевий, — мовила я.
—Чому ви так вирішили?
—Не бачила вас раніше. Я все населення тут знаю.
—Он як. — Він опустив голову і знову підняв. Певно, його ця розмова не цікавила взагалі.
Несподівано в голову прийшла шалена і водночас трохи небезпечна ідея. Але ніхто не має постраждати через мою цікавість. Я зазирнула йому у вічі. Звичайні зелені очі. Здалося? Ні, не вірю. А це що? В зеленій райдужці його ока я побачила крихітні червоні прожилки. Він ховає очі? Як таке...
—Саша! — Дзенькнув дзвоник, і почувся цей ніжний голос.
Мій коханий! Ти тут.
—Привіт, кицюню! — Віктор підбіг до мене, приобійняв за талію і поцілував у щоку. Я все ще стояла і не наважувалася відвернути голову від клієнта. Що з ним не так? Та все ж таки я знайшла собі сили і повернулась до Віктора.
—Привіт, Віть. — Я коротко цьомнула його в губи. І нехай цей хлопець думає все, що хоче. Не звертатиму на нього уваги!
—Як ти? — прошепотів Вітя.
—Все добре. Але дозволь я спершу... — Я хитком голови показала Віктору на хлопця.
—Клієнт? Вибач, не подумав. — Він відпустив мене і повернувся до мене спиною. Чи то мені здалося, чи то була правда, але Віктор подивився на мого (вже обслуженого!) клієнта і злегка скривився. Я знову стояла перед хлопцем, як вкопана. Чому він не йде геть?
—До побачення! — Варто мені було лише подумати, він вже здогадався, чого я хочу. От і йди! Неприємна особистість.
Він швиденько змився з кафе. Переді мною знову сидів хлопець за ноутбуком. Тепер я думала лише про того...хама. Він...не людина? Мені здалося, він був в лінзах. Але остаточно переконаюсь, коли почую запах. Його запах. І ще! Треба спитати, доки не забула! Я підбігла до Ніки.
—Сестро, ти не прочитала часом мого клієнта?
—Сорок чотири...а? — Вероніка відволіклась від своїх розрахунків і глянула на мене. — Якого клієнта?
—Ну того, котрий щойно з кафе вийшов.
—А, той, котрий кулаком по стійці вдарив?
Я закотила очі. Він досі не вилазив з моєї голови.
—Точно. Він самий.
—Ні, сістер. Я була зайнята. — Вероніка промовила це з деякою досадою.
—І що, геть ніяк? Навіть краєм ока?
—Ніяк. Вибач. А чому, власне, цікавишся?
Я коротко оглянула зал, переконавшись, що нас ніхто не чує і пошепки сказала:
—Він мені не сподобався.
Ніка всміхнулася. Що смішного?
—Чим? Тим, що ледь не зламав нашу стійку? Нічого б не сталося, просто дошки замінили.
—Та ні, я не про те. Здалось мені, що він... — я трохи нахилилася вперед до сестри і ледь-ледь прошепотіла:
—Один із нас. — Крім Вероніки цей шепіт не почула б жодна людська душа. Ніка, все ще дивлячись на мене, відклала ручку в сторону і склала руки в замок.
—Ну допустимо, а чому ти так вирішила?
—Він досить гарний, а коли вдарив рукою по барній стійці, то та взагалі тріснула. І його очі. Вони червоні. Я впевнена. Хоч і були закриті зеленими лінзами.
Ніка заплющила очі і за кілька сотих секунди знову їх розплющила.
—Цих аргументів, в принципі, достатньо, щоб вважати, що серед нас з'явився новенький. Проте, щоб остаточно переконатися, треба ще одна деталь.
Я, не задумуючись, відповіла:
—Запах?
—Точно. Можливо, цей хлопець ще раз прийде. Тоді й переконаєшся.
—А чому я?!
—Бо я зайнята. Вибач. — І Вероніка знову вткнулась носом в документи. Гаразд, сестра повірила мені. Це добре. Позаду грюкнули двері на кухню. То Катя вернулась.
—Саша, ти тут як? Клієнтів багато було?
Я підстрибнула до барної стійки.
—Кать, давай трохи пізніше. — Я обернулася до Віктора. Він сидів на диванчику з паперами в одній руці і олівцем у другій.
—Дай мені малинові тарталетки і гарячий американо. Обслужу свого кицюню. — Останнім часом я теж полюбила його так називати.
—З яких пір тобі подобаються такі ніжні слова?
Я злегка засоромилася.
—Вже чотири місяці.
Катя дала мені десерт з кавою, і я понесла їх до столика коло вікна, де завжди сидів...
—Привіт, Віть.
Він пішов на своє місце відразу, як той хам змився з кафе. Я сіла на куток столика і цьомнула його в губи. Несподівано для себе я подалася вперед. Віктор не відштовхував мене, навпаки, відповів взаємністю. А клієнти що подумають? Я швиденько відсторонилася. Цей легенький цьом ледь не переріс в той самий пристрасний поцілунок. Хоча я була навіть не проти. Але не тут. Не зараз.
—З тобою все добре? — раптом поцікавився Віктор.
—А що? Щось не так? — Я швидким поглядом оглянула свій одяг. Наче все нормально.
—Просто скажи. — Віктор взяв мою долоню в свою, притягнув до себе і поцілував. Я всміхнулася і тихо сказала:
—Все гаразд.
—Я думав, що тобі нелегко буде забути ту нашу розмову сьогодні зранку. — Моє тіло неначе пропустило крізь себе тисячі гострих, заточених голок. Нахлинули думки. Перед очима постала злісна гримаса Ані, перелякане обличчя Іри і повне відчаю та жаги помсти Святослава.
—Саш, не бійся. — Часом я забуваю, що вампірам притаманно відчувати емоції через дотик. Відразу ж страх кудись зник.
—Поки ти поруч, я не буду боятися! Обіцяю.
—Я радий. — Перед тим, як я повернулася до роботи, Віктор знову подарував мені свою ангельську усмішку.
Ще дві години майже не було людей. Лише зайшла невелика компанія з шести чоловік за кавою і печивом. Короче кажучи, нам перепало чимало чайових. Віктор сидів за комп'ютером, час від часу поглядаючи в смартфон. Вероніка звільнилася о другій, забрала речі і поїхала додому, перед цим подякувавши мені, що я витягнула її в зал. А я ж казала, що тут краще, ніж там, в підсобці.
З хвилини на хвилину мала прийти Юля. Я з нетерпінням дивилася на годинник над дверима кафе. Час став іти нестерпно повільно. Ще одна характерна ознака для вампіра. Коли люди навколо нас рухаються, як черепашки або равлики, ми буквально встигаємо тисячу разів прожити кілька життів. Заочниця пішла, лишився лише хлопець з ноутбуком напроти мене. Дзенькнув дзвоник.
—Ну нарешті! — Цю фразу я прошепотіла про себе. Катя знову допомагала батькам на кухні. Я повернулася до барної стійки і...
—Ви?! — зойкнула я, щойно побачила клієнта. Єхидна посмішка, червоні очі, приховані під зеленими лінзами, каштанове зачесане волосся. Цей хлопець знову стояв переді мною.
—Я. — Він поклав одну руку на барну стійку. — Можете мені пояснити одну річ?
Я вдихнула повні легені ротом. Мені цей хлопчак геть не сподобався. Був тут лише один раз уранці, а вже викликає в мене букет негативних емоцій. Ця присутність мене виводила із себе. Хотілося просто схопити його за шкірку і вивести з кафе. Проте треба триматися.
—Пояснити що? — Я не збиралася з ним якшатись. Тому і відповіла сухим і беземоційним голосом. — Я спробую, але нічого не обіцяю.
—Звідки у вас в кафе працює така красуня?
Ах ти ж..!
—По-перше, не загравайте до мене. — В моєму голосі прорізалася деяка погроза.
—А по-друге, — я відкинула голову назад, — в мене є хлопець, і він стояв перед Вами. Якщо вам було мало того, що Ви побачили, то я можу попросити його надати вам пару уроків.
—Уроків чого? — Його єхидна усмішка не сповзала з обличчя. Він оголив свої зуби. Чи то здалося, чи я побачила невеличкі ікла в його щелепах?
—Уроків етикету. — Мій голос став твердий, мов камінь. Який же він!..
—Я не те мав на увазі. — Хлопець промовив це з якоюсь хитрістю. — Ви хоч і гарна, але сильна духом.
Паскудник! Хто сказав, що гарна жінка має бути слабкою і беззахисною?!
—То чому ви тут? — спитала я впевнено і твердо. Хочеться просто вивести його геть.
—Просто захотів ще кави. На цей раз...
—Дякую за гостинність! — почувся дзвінкий голос.
Хлопець, що сидів навпроти мене, нарешті встав, накинувши на плечі пальто і повільно пішов до виходу, прихопивши свій рюкзак. Своїми, на його погляд, різкими рухами він підняв легкий вітерець. Я вдихнула повітря носом. І ось тепер я була остаточно переконана щодо своєї теорії.
Це вже було підтвердження. Мої ніздрі залоскотав сильний і їдкий запах. Дуже схожий на мигдаль. Це без варіантів його запах. Переді мною вампір, людський кровопивця.
—З Вами все гаразд? — Голос «клієнта» прозвучав досить сухо.
—Ще й як, — мовила я йому таким самим сухим тоном. Буду з тобою розмовляти так, як і ти зі мною. Не подобаєшся ти мені. І навіть не тому, що п'єш людську кров.
—Ти впевнена?
Диви, який нахаба!
—Коли це ми на «ти» перейшли?
—Прямо зараз. Бо я так захотів.
Ні, ну з мене годі! Мало того, що єхидно посміхається, так ще й хамить мені.
—Я не маю наміру розмовляти з Вами! в такому тоні. — Я взяла себе в руки. Не варто кричати на весь зал.
—А якщо всі дізнаються, хто ми такі? — По спині пройшовся холодок, але відразу ж кудись зник. Я розуміла. Мене просто залякують.
—Не робіть з мене дурну. Ви хоч і, — я окинула поглядом зал і зашепотіла: — п'єте людей, але не насмілитесь розповісти про своє існування.
Його обидві руки опинилися на стійці. Здалося, що він зараз схопить мене за плечі і притягне мене до себе.
—Ти розумна.
Тепер я злегка вдарила кулаком по своїй робочій поверхні. Я не потерплю, щоб при моєму коханому мені робили подібного роду...це навіть компліментом назвати не можна! Несподівано мене зачепила чиясь хвиля емоцій. Я прослідкувала за її шляхом. Вона доносилася від Віктора. Призначена була не для мене, але я розібрала серед усіх емоцій ненависть, злість і ревнощі. Я розумію тебе, кицюню, як ніколи.
—Саш, привіт! — почувся дзвінкий голос. Дзенькнув дзвоник. На мене накинувся ураган із світлих локонів.
—Привіт, Юль. — Ми обійнялися. — Як доїхала?
—Нормально. В затори не попала. Автобуси тут, на диво, ходять регулярно і без затримок. А у вас тут все добре?
—Як завжди, тихо і спокійно.
Хлопець все ще витріщався. Проте тепер було незрозуміло, витріщається він тепер на мене чи на Юлю.
—А в тебе клієнт?
Юля повернула голову до хлопця і на секунду завмерла. Я непомітно для людських очей простежила за її поглядом. Зіниця її ока розширилась, а рот злегка привідкрився.
Я відчула її емоції через наші обійми. Хвилювання, страх і...знову здалося? До мене долетіла частка симпатії. Юлю, ти серйозно?! Я швидко зазирнула і в його очі. Губи в тонкій лінії, червоні очі під зеленими лінзами, але погляд зовсім інший. Зацікавленість і...теж симпатія? Та ви змовилися!
—Дозвольте я Вас обслужу! — Юля навіть не вдягнула фартух, а вже встала в позу, готова зробити цій нахабі каву або подати тортик.
—Дякую, проте я не голодний. — Сухий голос, що нічого не виражав. Я прикрила рот рукою. Аж нудить. — Щось апетит на каву зник.
Я знаю, куди він у тебе зник. Втік кудись на сусідню вулицю за людською кров'ю.
—Даруйте, що зайвий раз потурбував. — Він дивився на мене, і вибачення були адресовані мені. Хлопець дивився мені у вічі, хоча я всіма силами намагалася сховати свій погляд. — До побачення.
Він швидкою ходою пішов до дверей.
—Заждіть! — Юля викрикнула так голосно, що я підстрибнула на місці. В цей момент я помітила, як мій коханий вже складав свій ноутбук в його улюблений чорний шкіряний рюкзак.
—Юль, ти чого? — поцікавилась я у подруги.
—Я зараз. — І вона швидко підбігла до хлопця. Він вже вийшов надвір. Я пішла в підсобку і залишила там фартух, забрала свою сумочку зі смартфоном і пальто. Сніг вже перестав іти, але не танув. Надворі був мінусовий градус.
Я накинула пальто і вже хотіла йти, щоб не затримувати Віктора, але переді мною знову постала Юля. Такою я не бачила подругу вже досить довго. Вона усміхалась на всі тридцять два, а її очі сяяли, як дві зорі. В руці вона тримала якусь маленьку картку.
—Юлю, ти чого вся так світишся? — Здавалось, вона зараз застрибає на місці від щастя. І що є причиною цього щастя?
—Це його номер телефону. — Юля вказала на картку. — Він обіцяв скоро зустрітися!
Вона зв'язалася з цим хлопцем?! Домовилася про побачення?!
—Він тобі сподобався?
—Ага! А я йому!
Я повісила сумку собі на плече.
—А ще мені цікаво, чому Ігор тебе невзлюбив?
Хто?
—Хто? — повторила я вголос.
—То ж його Ігорем звуть.
—Он воно що. — Я закотила очі і склала руки на грудях.
—Саш, ну чому ви не здружилися? — Юля склала губки бантиком.
—Бо він нахаба і мені не сподобався. А в першу зустріч він взагалі на мене гаркнув і ледь не зламав нам барну стійку.
Подруга здивовано звела брови.
—Це в яку першу зустріч?
Точно. Вона ж не знає. Ніхто ще не встиг їй розповісти.
— Він був тут сьогодні до тебе.
Віктор вже вийшов надвір. Обличчя його було чи то похмуре, чи то сумне. Так, треба вже бігти, не варто його затримувати.
—Все, Юльчік, я побігла.
Ми обійнялися, і я вибігла з кафе. За мною дзенькнув дзвоник.