Апогей

Розділ І. Головоломка

Ранок. Ліс. Жоден запах не відчувався. Отже, всі досить далеко. Якщо Вероніка захоче і цього оленя собі забрати, то мама знову буде їй вести лекцію на кшталт «Перестань переїдати». Ніка останнім часом голодує. Не хоче полювати щонеділі. Постійно пропускає один день, а на наступний зіставляє нам компанію. І, ясна річ, п'є вдвічі більше.
—Та де ж ви всі поховалися? — почала я вже мислити вголос.  Та ось один олень з'явився в моєму полі зору. Я непомітно сховалася за дерево. Тепер треба швидко його завалити. Я встала в бойову стійку і мимоволі вдихнула. Що це? У повітрі почав витати запах троянди. Катя поруч! А вона ще не їла? Чорт, треба працювати швидше!  Я шмигнула в сторону оленя і накинулася на нього всім тілом. Нігті впилися в землю, а ікла встромились тварині в горлянку. Смак металу в роті. Спрагу втамовано. У фентезі-книгах зазвичай казали, що вампірам, котрі не п'ють людську кров,  для втамування спраги потрібно пити вдвічі більше і вдвічі частіше. Тепер я бачу, що це не так. Реальність сильно відрізняється від книжок.  Лише в чомусь одна з книг сказала правду. Ми маємо дар. Не всі, але маємо. Щось надприродне, взагалі не притаманне іншим: ні людям, ні вампірам. А от на сонці ми слабкі і беззахисні. На сонячному світлі найлегше вбити вампіра. Або просто відірвати голову. Що, власне, я і...зробила...три місяці тому. 
—Гей! Це моє! 
Я винирнула із думок. Хто це? Ніка? Знову не поділила здобич з Мішею? Я встала і відкинула тушу тварини. Дізнатися, в кого як з полюванням? Побіжу до них! Хоча... Перебіжу по деревах! Наді мною розкинув свої гілки дуб. Чудово!  Я підстрибнула, схопилася за найвищу гілку, розгойдалася, полетіла і приземлилась на дерево. Оглядімось. Кожне наступне дерево в кількох десятках метрах від мене. В мене вийде до них дострибнути. Я всіма силами відштовхнулася від гілки і пролетіла над землею. Холодний зимовий вітер вдарив в обличчя. В польоті я здивувалася сама собі. Звідки мені знати, що він холодний?Вампіри не відчувають ще нижчих температур. Лише надто сильна спека нам не до душі.  Я приземлилася на товсту і міцну гілку і глянула вниз. Вдалині виднілися тіні. Я знову вдихнула. Донеслися запахи темного шоколаду і...базиліку. Довелося добре нанюхатись трав, щоб розібратися, на що схожий запах Михайла. 
—Агов! — крикнула я вниз.  Ніка і Міша підняли голови. Ми зіткнулися поглядами і мимоволі усміхнулися один одному. В той самий момент я їх лишила і пострибала далі.  З'явилися ще два запахи. Троянда і мокра трава наздогнали решту, і тепер ми всі бігли, куди очі бачать. Несподівано я почула тріск під своєю ногою. Ще секунда — і гілка зламається. Я схопила гілку вище, розгойдалася на ній і стрибнула на кілька метрів вперед, при цьому швидко глянувши вниз, і приземлилася на великому дубі. Волосся залізло на обличчя. Я одним помахом руки прибрала його.  Перед очима розкинулася галявина. Та сама. Досить багато часу минуло, а мені й досі часом з'являється те перелякане обличчя Ірини і гримаса злості і відчаю Святослава. Найчастіше в думки лізла Анна. Її гнівний погляд і хвиля ненависті на Вероніку залишили шрам на моїй душі. Часом я думала: де вона? Щось замислила, збирається нападати, з нею Святослав? Іноді мені здавалося, що він зовсім не такий злий, яким я його побачила вперше. Дивно, що кажу таке, та в ньому, здається, є щось світле. Треба розпитати Ніку. Може, встигла прочитати його. Ні! Що я роблю?! Я ж обіцяла, що...
—Саш, я зараз його заберу! — Мене вивів із думок голос сестри. Варто лиш згадати, то відразу ж з'являється. Вона стояла разом з Катею під моїм дубом, готова стрибнути на галявину. Я знову глянула туди. Посередині стояла велика лань. Гарна, кольору бурштину, з тоненькими ніжками. 
—Пропонуєш наввипередки? — крикнула я сестрі. Я, власне, не голодна, але вдерти Вероніці носа, щоб та перестала так часто їсти, була не проти. Катя ж склала руки на грудях, очікуючи на це видовище.
—А давай! — Після цих слів із хащі вийшли Міша і Кирило і обмінялися здивованими поглядами, мовляв «От придумали». Я вмить забула про свої проблеми. Сконцентрувалася на лані. Вона щипала траву і часом дивилася в сторону лісу. Я напружила руки, ногами вперлася в свою товсту гілку. Щойно я від неї відштовхнусь, вона трісне і зламається. Нехай, я не постраждаю.
—Один! — донеслось знизу. Ти не втечеш, сестричко. Не встигнеш.
—Два!  Я напрягла ноги. Зараз відштовхнуся і як...
—Три!
Все сталося миттєво. Чорна фігура навалилася на лань. У тварини не лишалося жодних шансів вирватися, хоч вона і намагалася. Голова фігури швидко схилилася до шиї жертви і примкнула до неї губами. Ні. Зубами. Я глянула вниз. Всі дивилися з відкритими ротами на  сцену. Тіло лані полетіло в нетрі.  Постать випросталась. Білий гольф, заляпаний кров'ю, чорні джинси із кросівками від «Nike». Чорне густе волосся. Віктор повернувся і подивився на мене. З його губ стікали крапельки крові, та на обличчі все ж заграла та сама ангельська усмішка. Я злегка опустила погляд і мимоволі стала крутити волосся собі на палець. 
—Це нечесно! Це була моя здобич! — доносилися крики Вероніки знизу. 
—Нічого-нічого! Це щоб зайвий раз не роззявляла рота! — донеслися голоси з насмішливою інтонацією. Із лісу на доріжку вискочила дівчина з вишневим каре, а слідом за нею молодий брюнет. Таня і Василь зупинилися біля сестри. 
—Наступного разу обійдешся без другої здобичі, — мовила мама ласкаво і розпушила Ніці волосся. Тато обійняв обох дівчат.  Я відштовхнулася ногами від гілки і перестрибнула через всю галявину. В польоті розкинула руки в сторони і виставила одну ногу вперед. Я перелетіла і приземлилася прямісінько в обійми Віктора. Він витер залишки крові і відразу прилинув своїми губами до моїх. Цей пристрасний поцілунок неначе провів електричний заряд по всьому тілу. Я обійняла його шию руками, в той час коли Вітя тримав мене своїми мужніми руками за талію. Через кілька секунд ми знову дивилися один одному у вічі. Зимовий вітерець дмухнув мені в спину.
—Ти гарна сьогодні, — мовив Віктор.
—Що, навіть в крові? — Моя бузкова кофта була в закривавлених плямах. 
—Повір. 
Ми стикнулись носиками. Віктор прикрив очі і усміхався. Я відчула його позитив і ніжність. Ніжність до мене. Цікаво, що в нього зараз на думці? Треба буде розпитати про нього Ніку. І не лише про нього. Іра, Святослав, Аня, Лев — це ті, про кого я хочу знати все і якомога більше. Я маю дізнатися, що вони хотіли! А головне — невже помста за Дениса — це справді головна причина їхнього нападу? Не треба! Знову загрузну в цих клятих думках. 
Я відчула доторк. Віктор нахилився до мого вушка і тихенько прошепотів:
—Сьогодні, як завжди? — поцікавився він.  —Щойно ти звільнишся, так відразу до тебе додому на всю ніч. Тільки ти і я.
Віктор знову усміхнувся.
—Справді. Саша...
—Так?
—Я хотів сказати...
—Саша, Вікторе, я вас загубила! — На нас навилився ураган із світлих локонів. Юля почала досить часто полювати разом з нами. До цього не мала часу. Та тепер влна вільна. У всіх сенсах цього слова. Покинути хлопця — справа не з простих, але Юля сильна. А полювати нею будо навіть веселіше. Не чужа, все таки, людина.  З вересня Юля перейшла на кров тварин. Перебудуватися із кривавої в мирну — нелегке діло, як сказав Василь, та їй вдавалося стримувати себе у великій компанії людей. В тому ж самому кафе. За три місяці її життя досить змінилося і в кращу сторону. Лише з Антоном не склалося.
—Я вас шукала. Ми закінчили? Бо я вже не голодна. 
—Тобі вистачило одного оленя? — із подивом спитала я. Зазвичай колишнім кривавим потрібно куди більше крові. 
—Краще. Я вловила кабана! 
От пощастило тобі!
—Ти робиш успіхи, Юлю. Не так складно перейти з людської крові на тваринну, — мовив Віктор, обіймаючи мене.
—Звідки знаєш? 
—Іван колись так харчувався.
Я глянула на на нього, не приховуючи здивування:
—Іван був кривавим?
—Ага. І досить довго. А потім раптом перестав. Сказав сам собі, що набридло вбивати людей. А от Степан своїх принципів не міняє.
—Степан харчується людською кров'ю? Він...кривавий?
—Все життя. І це його влаштовує. Проте він не такий, як інші кровопивці. Не жив ніколи за принципом «Один за всіх — і всі за одного», не вбивав жорстоко, не пив когось...важливого чи що. Знаю ще, що він не світиться в Підводному, в основному бігає по ночах в сусідні міста.
—І навіть...не палиться? Віктор злегка розсміявся і мовив із вдаваним сарказмом:
—Щоб Степан Пономаренко спалився? Нонсенс! Ми розсміялися всі втрьох. Потім я сказала:
—Цього разу, Юль,  не будеш переплачувати на таксі. Я сама тебе відвезу. І тебе теж, — тепер я дивилась на Віктора. 
—Тільки якщо ти пустиш мене за кермо, — ласкаво попросив ніжний голос. 
—Пускаю. 
Він ніжно цьомнув мене в носик. 
—Ну то як, ви йдете? — крикнула нам мама. 
—Біжимо!
Ми взялися з Віктором за руки, а Юля бігла позаду. За кілька секунд ми опинилися перед домом. Із настанням зими тут стало зовсім сіро. Квіти осипалися, дерева скинули листочки, а трава посіріла. Перед тим, як піде сніг, все стало таким жахливим, що часом настрій був зовсім поганий і не хотілося ні працювати, ні гуляти. Добре, що олені не впадають в сплячку. Хоч є чим живитися. 
—Віть, зайдемо в будинок? Мені треба переодягнутися. І ти теж знімеш цей закривавлений мотлох. В тебе ж є, що одягнути.
Він погодився без зайвих слів. Після того, як ми почали полювати всією родиною (включаючи Віктора і Юлю), Віктор перевіз деяку частину своїх речей до мене. Така заява від мене виявилася несподіванкою для всіх, але мама й не була проти. Не їхати ж йому додому в закривавленому одязі? Ми зайшли до мене в кімнату. Я підійшла до шафи і дістала свій зимовий новорічний светр. Вампіри не мерзнуть, але якщо мене раптом побачать люди в літній кофтинці або футболці, це буде виглядати досить дивно. Джинси наче чисті, міняти не буду.
—Віть, лови! — Я кинула Віктору один з його светрів. Він елегантно в танцювальному русі присів на одне коліно і виставив руку вперед. Светр приземлився на його долоню. Минуло менше секунди. Я жартома зааплодувала. На його обличчі грала усмішка. 
Я зняла з себе брудну кофту і залишилася лише в бюстгальтері. За цей час я вже давно не соромилася роздягатися перед Віктором. Це стало для мене...звичним ділом.
Віктор зняв із себе гольф і постав переді мною з відкритим торсом. Серце зробило потрійне сальто. Я злегка задрижала. Вітя стояв, навіть на не ворухнувшись. 
Ми стояли так кілька хвилин. Я не могла надивитися на нього, а він на мене. Як же не хочеться зараз переодягатися! Хочеться зараз скинути з себе геть весь одяг, обійняти його, роздягнути повністю і...
—Саш. Іншим разом, добре? — мовив Віктор ласкаво.
—Як ти...?
—Відчув твоє бажання. Ти не уявляєш, наскільки сильною в тебе була ця хвиля емоцій. 
Він правий. Іншим разом. Через кілька годин комусь збиратися на роботу. Я натягнула светр. Новорічною атмосферою і не пахло, хоч я і була при параді. А от Віктор носив лише біле і чорне. Хоча ні! Цього разу йому теж дістався светр зі святковим візерунком. Коричневий. Вітя не міняється. 
Я глянула одним оком в дзеркало. На голові був хаос у вигляді гнізда. Я взяла гребінець і за кілька секунд сформувала нормальну зачіску, зав'язавши передні пасма резинкою. Через дзеркало на мене дивилася пара золотих очей. Так хочеться, щоб він мене обійняв! Неначе прочитавши мої думки, Віктор підскочив до мене ззаду  і обвив своїми руками мою талію. Я відкинула голову назад. 
—Ерес ермосо, кицюню. — Як же мені подобається, коли ти мене так називаєш! Та ще й перекидаєшся зі мною іспанськими фразами! Це так заводить!
—А тепер переклади, — мовила я і торкнулася його пальців на своїй талії. 
—Ти прекрасна. Я гладила його дитячу шкіру рук, а він намагався вловити мої пальці. Ми так і стояли, обійнявшись. 
—Я кохаю тебе, — тихо прошепотіла я.  Віктор занурився носом в моє волосся і тихесенько відповів:
—І я тебе.
Ми стояли ще кілька хвилин. Нарешті в нас в обох вистачило сил спуститися вниз. Юля нас вже, напевно, зачекалася. На першому поверсі ми побачили маму з татом. Обидва були в борошні і какао, а на всю кухню і вітальню пахло шоколадом і манго. 
—Мам, знову тортик на замовлення?
—Ага. В останній момент замовляють. Заздалегідь не можна ж, розумієш? — Останню фразу вона вимовила з видимим сарказмом.  Мама не любила такі ситуації. В цей період передноворічної метушні люди дзвонили за один день до якоїсь  важливої події і замовляли торти. А в нас іноді не знаходиться ні продуктів, ні часу. Якщо час і можна знайти (серед ночі), то провіант в нас удома водився дуже рідко. А ще й грудень: новорічні корпоративи, день Святого Миколая, католицьке Різдво. Зараз такий наплив клієнтів буде. 
—Допомога не потрібна? — поцікавилась я у батьків. 
—Ні, не переживай, — заявила мама. —Ми впораємося. А потім побігаємо по лісу. Час ще буде. 
Я поглянула на неї здивовано. 
—Побігаєте по лісу? У вампірів мають бути домашні розваги.
—Це ж які? Читати фантастику майже всю ніч? — пожартував в мою сторону тато.
Я закотила очі. Ну що такого, що я люблю читати? Це моє хоббі. І завжди ним було. 
—Що читаєш? — з посмішкою звернувся до мене Вітя.
—«Мандрівний замок». Цікава книжка.
—Я теж колись читав. Але іспанською. Прикольна історія. — Він нахилився до мого вушка і прошепотів: — Хоча я на той момент більшість слів не розумів. 
Ми засміялися. 
—Давай залишимо книги. — Я звернулася до мами: — Ми тоді поїхали? 
—Їдьте. Чекатимемо на тебе вже в кафе.
—Добренько.
—До неділі, Вікторе. — Мама відправила йому повітряний цілунок. 
—Бувай, Таню. До зустрічі, Вась!
Тато просто помахав йому у відповідь.  Я усміхнулася Василеві, і ми з Віктором вийшли із дому. Відразу до мене донеслися слова: 
—Одним словом, він козел. 
Вітя поклав руку мені на плече і спитав:
—Про кого це вона?
Я відповіла, не роздумуючи:
—Про Антона. Хоче всім виговоритися, — і додала з ноткою образи: — А мені свою історію не розповідала!
—Тобто ти не знаєш, чому вони розійшлися?
—Звідки? Вона розповіла вже всім: деяким нашим одногрупникам, колегам в Інтернеті і навіть моїм. — Я махнула рукою в сторону родичів.
—Давно вони вже не разом?
—Тиждень тому вона кинула його. Але розповісти, видно, встигла не всім. 
—Веселе життя у твоєї подружки, Саш, — сказав Віктор і, усміхаючись, забрав руку з мого плеча і поклав мені на талію, злегка обійнявши. 
—І не кажи. 
Ми вийшли вдвох до решти. 
—Привітики. Юлю, ти знову за своє? — звернулась я до подруги. Ясна річ, мене лише смішило її бажання потеревенити про своє особисте життя.  Юля винувато подивилася на Віктора, котрий усміхався, а потім на мене.
—Ну а що я зробила?
—Мені ти свою історію колись розкажеш? —  Мені справді часом ставало смішно від того, що Юля не розповідала мені всі подробиці розлучення з Антоном. Я ж її подруга! Чому раптом вона вирішила довести мене до відома в останню чергу?
—Розкажу, Саш. Обов'язково. — Вона взяла мене за плечі. Віктор трохи відсторонився.
— От зовсім скоро і розкажу. 
—Після того як скажеш, чи є в тебе хтось новий! — від нетерпіння зойкнула Катя. Юля відпустила мене і оглянула всіх нас.  Міша і Ніка, обійнявшись, зацікавлено дивилися на мою подругу, очікуючи її відповіді. Кирило стояв, закотивши очі і з усмішкою на обличчі. Подробиці Юлиного життя, скоріш за все, цікавили його менше всього. А от Катя горіла від нетерпіння. 
Нарешті Юля змахнула руками і сказала:
—На жаль це або на щастя, я не знаю, але я зараз самотня.
І знову я звернула увагу на реакції всіх присутніх: Кирило явно хотів, щоб це якомога швидше закінчилось, а сестри засумували. От і добре, найближчим часом пліток не буде. Міша жодних емоцій не виразив. А, може, він не любить лізти в чужі життя. Тому і такий серйозний. 
—Добренько, ми поїдемо. Кать, я приїду відразу до вас в кафе. 
—Гаразд. Не запізнюйся. — Сестра підійшла до мене і обійняла. За нею мене потім до мене підійшли Вероніка, Кирило і Міша. Невеликий мінус великої родини: доки тебе не обіймуть всі, ти не підеш нікуди. 
Нарешті ми звільнилися від милого сімейного прощання і підійшли до машини. Я хотіла відчинити двері і сісти на водійське сидіння, як раптом переді мною постав Віктор. Точно! Він же хотів за кермо. Я усміхнулася і провела пальцями по його шиї. Вітя злегка здригнувся і сексуально схилив голову на бік.
—Сідай. Я сіла поруч із ним на пасажирське сидіння. Юля вмостилася на задньому посередині.
—Юль, покажеш дорогу? — поцікавився Віктор.  —Ага. Короче, дивись... — Подруга завелась розповідати.  Ми виїхали з нашої ділянки і їхали хвилин п'ятнадцять. Юля була ще тим навігатором. То не туди завернули, то дороги перекриті. Як можна замислити ремонт під Новий Рік?
Врешті решт ми приїхали.  Будинок виглядав досить старим. Обшарпані голубі стіни, а тротуар був усіяний шматочками старої штукатурки. Сподіваюся, що Юліна квартира виглядає більш...сучасно. Вона вийшла і зачинила двері.
—Ну що, Саш, до третьої? — мовила вона через відчинене вікно з моєї сторони.
—Ага. Ти ж не запізнюйся. 
—І не подумаю. Вікторе, до завтра! —Юля зникла в під'їзді будинку. 
—Віть, поїхали?
Я торкнулася його руки. Ні холодна, ні тепла. Але ніжна, м'яка, як у дитини.
—Їдьмо. Комусь ще сьогодні на роботу. — Я знаю. Обом нам.
Їхали, на диво, мовчки. До будинку виявилося не так далеко. Ми встали перед під'їздом. Віктор відстебнув ремінь безпеки і повернувся до мене, все ще тримаючись рукою за кермо.
—Ну що, будемо прощатися аж до третьої дня?
Я мовчала. Прощатися. Яке некрасиве слово. Несподівано знову нахлинули думки. Я нічого не могла з собою вдіяти. Вони наче самі до мене йдуть. Мені страшно. Страшно, що думки стануть реальністю. Страшно за сестру, за...Віктора.
—Саш, все добре?
Ні, не все добре. Що робити? Сказати йому? Мені стане легше, якщо поділюся з кимось своїми переживаннями. Але з чого складаються мої думки? Іра, Аня і Святослав? Лева згадувати не можу і не хочу. Та, може, не казати нічого Віктору? Я ж йому обіцяла не згадувати! Порушувати слово не звикла. Хоча...кого я обманюю?!
—Саша!
Я підстрибнула і повернула голову. Віктор дивився на мене злегка схвильовано.
—Все гаразд? Ти останнім часом наче не тут. Щось не так? Проблеми на роботі чи посварилася з кимось?  — Він торкнувся моєї руки і раптом швидко відсахнувся. Відчув мої емоції?
—Ти...хвилюєшся?
Невже я так сильно переживаю? Я намагаюся стримувати себе от уже три місяці, та це так непросто. А може, не треба стримуватися? Як ти мене вчив: не зациклюватись довгий час на минулому. Проте цих чотирьох викинути з голови. Знову порушую слово. 
—Може, поділишся? — ласкаво попросив Віктор. Тихий, ніжний голос. Не владний.  Ох, якби все було так легко. Ні, мені треба комусь розповісти. Мене ніхто краще не зрозуміє. Він має повне право знати. Але почну здалеку. 
—Я...обіцяла. — Відразу щось пішло не так. Затинання не входило в план.  Віктор злегка усміхнувся.
—Кому і що?
Я продовжила:
—Тобі. Обіцяла, що не згадаю. Проте...я не можу.  Віктор звів брови, посмішка зникла з його обличчя. 
—Не зрозумів?
—Я...згадую ту битву. Перед очима часом постає образ Лева і...інших. Паршивим є те, що я роблю це несвідомо, без причини, просто так. 
Вітя розвернувся, вчепився обома руками в кермо і відкинув голову назад. Несподівано в мене вдарила хвиля емоцій. Усвідомлення, хвилювання і...злість? Знаю, ти сердишся. 
—Пробач, — знову вимовила я. Обіцяла ж три місяці тому — і знову іду наперекір, не тримаю слово.  Яка я молодець! — Мені нелегко це забути. Хоч я і обіцяла. 
—Ти не розумієш! — виплеснув він і змахнув руками.
—Не розумію чого? — Мій голос надломився. Я готова була заплакати. І несподівано Вітя заговорив тихіше:
—Я...теж не можу перестати думати про той день. — Він прибрав руки від керма і повернувся до мене. — Попросив тебе не згадувати, не зациклюватися, а сам не можу викинути з голови ці події! І навіть не знаю, чому.
З моїх уст вирвалося:
—А я знаю.
Він вигнув брови і схилив голову у подиві.
—Ми тоді...знешкодили двох. Лев заслужив своєї смерті. Він забрав у мене можливість бути людиною, а не кровопивцею.
Віктор повільно торкнувся моєї руки.
—Не кажи так, кицюню. Ти не безжальна кривава, а отже — не кровопивця. —В голові промайнув жартик. Ти ж тільки Степанові цього не кажи!
—Не дивлячись на те, що ти вбила вампіра, душа в тебе добра і справедлива. — Він прилинув ближче і поцілував мене в щічку.
—Добре. Я вірю тобі. — Ми скріпили наші руки в замок.
—Що ще тебе хвилює? Скажи. Я зрозумію. Ми домовилися, що забудемо цю ситуацію, проте ти можеш мені сказати.
Як виявилося, обидва порушуємо домовленість. Я очікувала чого завгодно. Неприязні, навіть образи або сварки. Проте Віктор був спокійний, як ніколи. Це правда: крім нього мене більше ніхто так не зрозуміє. Ні родина, ні навіть Юля. —Я не можу заспокоїтися, що вбила вампіра. Віктор стиснув мою руку. Я здригнулася, не очікуючи такої реакції. 
—Вони хотіли вбити твою сестру! Знешкодити їх — це найкраще рішення! В світі вампірів церемонитись із тобою ніхто не буде. Або бийся, або вмреш.
—Звідки така впевненість? — поцікавилась я без тіні подиву. Певно, знаю, якою буде відповідь. — Тобі лише рік. Коли ти встиг зробити такі висновки?
Віктор витиснув із себе сумну усмішку: —Наслухався історій.  І деякі із них я... — Він несподівно замовк. Як я і очікувала. Допоможу йому. 
—Не знаєш, хто їх взагалі розповідав? Вітя закусив нижню губу.
—Точно. Але мені і друзі розповідали. Ти часом забуваєш, хто вони. 
Іван і Степан. Я з ними й досі незнайома. Коли Віктор представить їм мене? Може, зараз? Попросити його? Було б непогано. Хочеться дізнатися, із ким дружить мій коханий. Хоча ні, не треба. Іншим разом. Ще подумає, що я нав'язлива.
Раптом в голову прийшла досить дивна теорія. Я звернулась до коханого. 
—Віть?
—Так? — Він розімкнув наш замок і став гладити мою руку. 
—Хочу тобі розповісти одну...річ, теорію. Називай це як хочеш. 
—Кажи. — Спокійний, ніжний, врівноважений голос. 
—Уяви, що...мене не перетворили. —Вітя вмостився в сидінні зручніше. — Уяви: мене тут немає, я в Києві, а тут замахуються на життя якоїсь Вероніки Зливи. І мені про це ніяким чином невідомо. 
—Ми з тобою тоді не зустрілися б, — тихо і злегка засмучено сказав Віктор. В грудях щось стиснулось. Це правда. Я раптом усвідомила, що насправді вдячна Леву за дане мені життя. 
—Проте якби це було так, — я знову звернулася до Віктора, — мене б цікавило те, що відбувається тут?
—Не цікавило б. Абсолютно. — Раптом я відчула його руку на своїй щоці. Віктор повернув моє обличчя до свого. Ми дивилися один одному у вічі. — Проте ти тут, сталося те, що гадалося, і якщо тобі так дорога Вероніка Злива, то ти стоятимеш за неї горою.
Я трохи усміхнулася.
—Це наказ?
Знову та ангельська усмішка на його обличчі.
—Ні, лише факт.
Він відпустив мене. Я повернула голову і глянула на нічну вулицю через лобове скло. Такі спокійні ночі стали для мене звичайним явищем. Ще й таким прекрасним. Проте чомусь саме зараз я боюся, що жоден день, не лише ніч, не будуть спокійними. І тут я згадала дещо. Точніше, декого. Того, кого позбавила життя. 
—Я все розумію, всю ситуацію. Але Іра...
—Що зробила Іра, що тобі її шкода? — Питання не прозвучало єхидно. Той самий ніжний і лагідний голос. Йому справді цікаво, Віктор не глузує і не хамить. Хоча, по його виразу обличчя я бачила, як йому не подобалася ця тема. Таке буває: спогади прописуються в твоїй голові, як в квартирі, і спонтанно, всупереч волі, заявляються, коли не просиш.
—Вона, здається мені...не винна.
—Що? — Очевидно, він був в шоці.
—Я кажу, що вона невинна. Вона хотіла лише...
—Помститися за друга? Вона могла це зробити. Якби ми не встали на шляху. У неї та її дружків.
Я розуміла, що думки в мене дурні безглузді. Так хочеться іноді бути розумною, але мимоволі замість розуму говорить твоя ідіотська сторона. Іра була не краща свого друга Лева і коханого Святослава.
Проте найгрізніша серед них була Анна.  В той момент, коли на галявині з'явилася Вероніка, всі були більш-менш спокійні. Крім неї. В ній кипів гнів і ненависть. Я запам'ятала цю хвилю емоцій. Не дивлячись на те, що вона летіла в сторону Ніки, мене вона встигла зачепити. 
—Розумієш, я вважаю, що Іра і Святослав не так вже і хотіли лізти в ту битву. Але і стояти в стороні не могли.
—Вважаєш, боялися Аню? Переймалися, що вона сама їх вб'є?
Я кивнула. Інакшого пояснення в мене не було. 
—Якщо це дійсно так, то вона їх шантажувала. Налаштовувала проти тебе, при цьому погрожуючи розправою. Але яка причина?
Ми замовкли на кілька секунд. Звісно, це були лише теорії. Жодних доказів, підтверджень. 
—Аня небезпечна. Нам треба тепер сторонитись її, — мовила я.
—А Святослав?
Я подивилася на Віктора з подивом, але з глибини душі підкотився страх.
—А що зі Святославом не так?
—Ти вбила його кохану. Він вб'є тебе. Помститься, та цього разу не за друга. — В його голосі прозвучали страх і хвилювання. Він знову погладив своїми пальчиками мою щоку. 
—Не хвилюйся. Я зможу себе захистити. Та нам обом треба бути обережними. — Я поклала свою руку на його. Ми ще кілька хвилин посиділи, а потім вийшли із машини і попрямували до входу в під'їзд.
У вікнах було темно. Люди ще спали. Віктор загріб мене в свої обійми.
—Є тобі ще щось сказати про когось із них? — спитав він мене.  Я здивувалася.
—Ти ж не хотів підіймати цю тему взагалі. 
Вітя усміхнувся.
—Тепер, коли ми вже заговорили про них, треба розібратися у всьому, щоб бути готовими.
Я цьомнула його в носик.
—І все таки ти розумник.
—Я знаю. — Його рука занурилась в моє волосся. Я злегка закотила очі.
— Та все ж, що можеш про них сказати?
Я схилила голову і замислилася. Що можна сказати такого про Аню? Вона сильна. Мені добре запам'яталися здібності, що їй притаманні. Її надлюдська сила значно більша, ніж у нас. Ми на її фоні слабкі, майже як люди. Проте мій дар сильніший. Раптом я з Ані переключилася на іншого кривавого. Святослав. Він теж небезпечний. Але спершу його подруга.
—Вона непередбачувана. Анна. 
—Що ти маєш на увазі?
—Якщо вона спробує знову напасти на Вероніку, то спершу позбудеться нас. Ми найсильніші вампіри в цій окрузі. Мій дар смертельний, твій — оманливий, також небезпечний. Попри все вона добереться до Ніки.
А ось тепер мені дійсно стало страшно. По тілу пробігли мурашки. Я здригнулася, а голос затремтів:
— Якщо на шляху станемо ми, вона знищить нас. Коли ж їй заважатимуть Катя, Михайло і решта, їм теж не жити. Я не хочу, щоб це сталося. Нам треба бути обачними! Нам треба...
—А тепер послухай, — сказав Віктор, тихо і ніжно. Якби я вміла спати, цей голос точно би мене заколисав. Вітя обійняв мене однією рукою за талію, а друга так і залишилися в моєму волоссі.
—Т-так? — Я трохи заспокоїлась і перестала тремтіти.
—Аня знає, що ми з тобою — сильні вампіри, хоч і надто молоді. Вона нас боїться. І тому не посміє з'явитися тут ще довгий час. Доки ми разом, нам нічого не загрожує. Нас можна знешкодити лише поодинці. Щоб дістатися до Вероніки, вона позбудеться тебе. Проте їй доведеться спершу знищити мене.
—Що?! — Мій голос знову наповнився істерикою і страхом. Мабуть, я вже плакала. Точно. По щоках потекли сльози. 
—Але цього не буде, — ще тихіше і ласкавіше мовив Віктор. — Якщо ти і твоя родина буде в небезпеці, я захищу вас. Я захищу тебе. Пам'ятай, кицюню: я не залишу тебе. Ніколи. Мені немає сенсу бути щасливим, якщо нещасною будеш ти. 
Істерика і страх повністю полишили мене. Тіло розслабилось.
Несподівано я відчула, як його рука підіймається вгору по моїй спині. Я здригнулася знову. На цей раз не від страху.
—Віть? — мовила я пошепки. 
—Що?
—Я вірю тобі. Тут я не змогла стриматися і прилинула своїми губами до його губ. Віктор спершу стояв, не рухаючись, а потім охопив мою шию і пішов назустріч. Знову той самий пристрасний цілунок. Цього разу ще й заспокійливий.
Він дав мені зрозуміти, що ворогам до нас не пройти. Доки ми разом, нас не зламати. Доки ми поруч один з одним, з нами нічого не трапиться. З нами і з нашими родинами. Я знаю, що Віктор десь в глибині душі досі сумує за своїми батьками і хвилюється за них. Вітя притиснув мою талію до себе. Я знову відчула його невеликий животик.  На моєму обличчі засяяла посмішка. Ось він, звичайний хлопець. Без пресу, шикарних м'язів, але такий привабливий. А ще справжній.
Мурашки пробігли по тілу.  Небо посвітлішало. Мені час вертатися. Ще на роботу сьогодні. І не мені одній.
—Віть, ну годі. — Я опустила голову, ховаючи усмішку. Його губи тепер прилинули до мого чола.
—Головне не бійся. Я з тобою.
А я і не боюсь. Тепер точно ні. Так не хочеться прощатись. Але треба. Я винирнула з його обіймів. Лише моя рука залишилась в його. Віктор не тягнув мене до себе, але і відпускати не думав. Я всміхнулася. 
—Пусти, — і трохи смикнула руку. Вітя похитав головою, усміхаючись. 
—Ну пусти. — Його пальці неохоче розімкнулися. Я забрала руку і підійшла до машини. Віктор так і стояв, не відриваючи від мене погляд. 
—До обіду? 
Віктор струснув головою. Його волосся розтріпалося. Мене це не скільки розсмішило, скільки розчулило. 
—До обіду, кицюню. Адьйос. 
Я сіла на водійське і завела двигун. Наостанок повернулася в сторону під'їзду. Віктор зник в будинку. Треба їхати. Краєм ока помітила, що вікно на третьому поверсі загорілося. Підводне прокидається.