Апогей

Розділ VIII. Від'їзд

Той день видався не дуже і складним. І наступний після нього. Я стала рахувати години до відправлення Віктора в Луцьк. Сама для себе ще досі не зрозуміла: я накручую себе на погані думки чи просто не готова з ним розлучитися на довгий час? Розлучитися. Таке погане слово. І таке невдале. Я ще не готова бути від нього далеко. Чи готова, але не можу у цьому зізнатися? 
—Саша, вже зелене світло! Поїхали! 
Я натиснула на газ, і ми рушили. Ніка цього разу поїхала зі мною, що мені не дуже сподобалось. Я досі на неї злилася. Її машина чомусь не захотіла їхати. На станції техобслуговування кажуть, що ремонтувати доведеться три дні. Ось вже другий день, як ми їдемо удвох. Катя вирішила діставатись кафе своєю машиною. Відмовляти їй підвезти Ніку було б негарно, довелося погодитися.
—Ти чому така сумна? Вже третій день тебе такою бачу. 
Я помітила, як чорна кішка перебігла нам трасу. Скоріш за все, щось станеться. Цікаво, багато вампірів вірять в прикмети? 
—Гей! Саша! Не мовчи! 
Буду мовчати. Ми не помирилися, щоб говорити одна з одною. Я тобі досі не пробачила. Ти порівняла моє життя зі своїм. Але я не ти. Ми різні, і історія наша різна. Проживати чиєсь життя я не збираюсь і не буду. Те, що колись сталося з тобою, не означає, що це обов'язково станеться з кимось із тих, хто тебе оточує. Не всі люди злі. 
Ми доїхали до кафе і вийшли з машини. Ніка відразу пішла всередину, один-єдиний раз поглянувши на мене. Я навіть не повернула голови в її сторону. Досі мені не хотілося дивитися їй у вічі. Нехай спочатку усвідомить, чому і як провинилася. Після нашої сварки я справді ледь не повірила їй, коли побігла до Віті в офіс. 
Я залишила всі речі в підсобному приміщенні і пішла за барну стійку. Настрою не було від слова зовсім. Через три години я маю їхати з Віктором на вокзал. Там він сяде на автобус, доїде до Києва, а там сяде на поїзд до Луцька. А я сиди тут і думай: як він там, чим мені зайнятися, чи надовго Вітя там. Директор в них трохи не при своєму розумі. Він має знати напевно, як надовго їздять його колеги у відрядження. Щось не так. Чи я знов себе накручую?
—Саша! — почувся підвищений голос. Я не злякалася, бо це була Катя. Вона поставила нову партію еклерів і трайфлів в холодильник і повернулася до мене. — Ти сьогодні якась...
Я вскипіла. Крик зірвався з моїх уст:
—Я знаю, що я засмучена! Годі вже так про мене казати! Третій день вже це говорять! День і ніч! Годі!
Катя не злякалася мого крику і не відмахнулась. Так і стояла, опершись рукою на барну стійку. Я зрозуміла, що перегнула палицю. Віктор просто не буде поруч зі мною деякий час, а я зриваюся на всіх, хто мене оточує.
—Пробач, сестро. Останні два дні я сама не своя. Так переживаю за нього. Знаю, що це не привід на всіх кричати, проте нічого не можу з собою...
Я не доказала. Сестра мовчки підійшла до мене і обійняла. Лише зараз я помітила, що ми були одного росту. Чомусь завжди мені здавалося, що Катя вище мене на кілька сантиметрів. 
—Ти не винна, що так гостро реагуєш. Це почуття вампірів. Вони відрізняються від людських. Ти, мабуть, помічала, що наші емоції гостріші, сильніші.
—Було таке. — Я була на межі, аби не заплакати. З одною сестрою посварилася. Не хочу втратити хоч якийсь контакт із другою. Скоро дійде до того, що перестану і з батьками розмовляти.
—Поїдеш сьогодні додому.
—Не зрозуміла? 
—Ти ж наче збиралася відвезти Віктора в Умань на автобус?
—Правильно, збиралася. Але ж...
—От і їдь потім додому. Я знаю, що ти будеш не в настрої на роботу і тим більш не хочу, щоб люди бачили тебе в такому стані.
Катя так раділа, коли Вероніка вперше привела мене до них в дім. Ти так сильно хотіла сестру? Які в тебе таємниці? Як би там не було, але ти неймовірна сестра. Ти підтримувала мене, не проявляла до мене неприязні. І зараз підтримуєш. Ти була в такому ж стані, що і я, як Кирило поїхав в Умань?
—Гаразд. Та, можливо, я поїду прогулятися по місту. 
—Може, краще в «Атмосферу»? — Сестра всміхнулася.
—Шопінг? Не знаю, — засмучено мовила я. 
—Юлю із собою візьми! Ви досить довго не бачилися. Поспілкуєтесь, як раніше. 
Я здивувалася. 
—Вона ж має прийти сюди!
—Цього разу не прийде. Тобі потрібне спілкування. Думаю, мама буде не проти, якщо вона цього разу не прийде. 
—А ти впораєшся одна? 
Катя засміялася.
—Я сказала щось смішне? 
—Тут треба запитати, чи впорається тато один.
—Що ти маєш на увазі? 
—Ніка не зможе мені допомогти. Їй треба закінчити звіт і упорядкувати документацію. Мама допоможе мені. Вона любила обслуговувати клієнтів, доки ми одну дівчинку не взяли. 
—Ту саму, котра звільнилася незадовго до мене? 
—Точно.
Ми так і теревенили з Катею ні про що. Клієнтів цього дня було не так вже й багато. В основному забігали купити каву з собою або забрати замовлений тортик. Торти були в основному для новорічного корпоративу або на чоловічий день народження. Я ще й здивувалася, як багато чоловіків народилося в грудні. Так і працювала до моменту, як треба було їхати. 
Я накинула пальто, взяла сумочку і пішла до виходу. На прощання мама сказала мені, щоб я не переживала за Віктора так сильно. Він сильний і розумний, викрутиться із складної ситуації, якщо знадобиться. Тато ж просто обійняв. Його обійми — найкращий спосіб підтримки.
Я спустилася до машини і сіла всередину. Мене мучили дивні відчуття. Неначе я і не боялася за Віктора, наче перестала. Тим не менш здавалося, я знала, що станеться щось погане. Здається, це називають передчуття? Стоп! Закриваю цю тему! Не треба! Я поставила собі ціль — не боятися. І дотримаюсь її. Ключі повернулися в моїй руці. Машина завелася, і я рушила.
До будинку Віктора дісталася за десять хвилин. Він стояв з великою валізою у руці і зі своїм улюбленим рюкзаком за спиною. Валіза для нього була не більше, ніж моя сумка на роботу. Жодна людина зараз не могла б зрозуміти, як він з такою легкістю носив на собі відразу дві сумки. Його вираз обличчя не обіцяв нічого доброго, ангельська усмішка кудись зникла, очі були похмурі. Здавалося, навіть погода підлаштовувалася під його настрій. Було хмарно, темно, неначе вже наближався вечір. Лише сніг злегка виблискував на денному світлі. 
—Привіт, — ледь чутно сказала я, щойно вийшла з машини. 
—Привіт, кицюню. 
Він залишив валізу на східцях перед під'їздом і підійшов. Його руки лягли на мою талію, а губи прилинули до моїх. Це вже не був той пристрасний поцілунок. Це цілунок відчаю, болю перед довгою розлукою, страхом перед невідомим. Що найбільш було для мене боляче, це нездатність знати все наперед. Ніхто з нас не знав, наскільки довго затягнеться ця розлука. Чи відрядження більш доречне слово? 
—Поїхали? — мовила я.
—Їдьмо. 
Їхали до Умані мовчки. Перекинулися тільки кількома фразами, на кшталт: «Як минули мої робочі години» або «Сьогодні дуже похмуро». Мені це дуже не сподобалося. Невже ми несвідомо віддаляємось? Саша, викинь ці думки з голови! Я сильніше стиснула кермо, а на обличчі відчула оскал. Не злісний. Оскал відчаю.
—Саша? — Його рука лягла поверх моєї на кермо. Голос був досить схвильований. Я трохи заспокоїлась і помітила автобусну зупинку. Нарешті! Я знайшла місце для паркування і встала на одне з вільних. 
—Мені погано, — зізналася я. 
—І мені.
—Я знаю. Я не хочу розлучатися з тобою надовго. І лише зараз зрозуміла, що це не через Аню і Святослава. — Ці імена вже не викликали в мене такої бурної реакції. Вони зірвались з моїх уст, наче буденна фраза. — Я не зможу довго бути без тебе, твоєї підтримки, простої твоєї присутності. Ти для мене став більше, ніж просто хлопцем. Я знатиму, що ти десь далеко. Ти знатимеш, що я вдома, читаю книгу або спілкуюся з родиною. Проте тебе не буде поруч. А я...мені сумно, коли немає поруч тих, кого я люблю. 
Віктор сидів мовчки. Він декілька разів покліпав очима, щойно я закінчила. Потім він посміхнувся. Знову засяяла ангельська усмішка. Від цього жесту мені стало легше. 
—Ти позитивно налаштований на відрядження?
—Тепер так. Ти сказала те, що тебе тривожить. І мені це подобається. Не можна тримати всі негативні емоції в собі, інакше на хороші не залишиться місця. Якщо зосереджуватися лише на поганому, то ти пропустиш все найцікавіше навколо себе. 
Повторюєш те, чого мене колись вчив. Тепер і я всміхнулася. Мені стало значно краще від цих слів. Віктор завжди був правий, коли вимовляв цю фразу. Якщо дивитися на світ через чорний фільтр невдач і страхів, можна не помітити, як життя пройде повз тебе. І неважливо, відведений для тебе конкретний відрізок часу чи в твоєму розпорядженні ціла вічність. 
—Я готова, — сказала через силу. Я формально витиснула із себе ці слова. — Готова тебе відпустити на невизначений відрізок часу і не з'їхати з глузду за твою відсутність.
Мене знову загребли в обійми його сильні руки. Тепер я знала, що ми обидва усміхалися. Це не були усмішки відчаю перед довгою розлукою. Ми були готові пережити деякий час один без одного. Тільки Віктор, здається, зрозумів це трохи раніше, ніж я.
—Ходімо. Автобус вже скоро від'їжджає.
—А може не треба? — жартівливо спитав Вітя.
Я вийшла з машини, відчинила пасажирські двері і потягнула коханого за руку. 
—Не хочу. — Він продовжував сидіти і усміхатися.
—Давай. Скоріше поїдеш — скоріше вернешся. — Я усміхалась, настільки це була мила для нас ситуація. 
Нарешті Віктор вийшов, ми забрали з багажника валізу і рюкзак і пішли до автобусів. Ми знайшли потрібний нам номер транспорту і зупинилися. Віктор вже хотів від мене відійти, та я міцно вчепилася в його руку. Мене злегка трусило. Як би я не була сильна при ньому і скільки б не казала, що готова, я не можу так надовго прощатись. Але водночас розуміла, якщо не зрушити з мертвої точки, прогресу не буде. Я маю навчитись відпускати, інакше дійде до того, що почну утискати бажання Віктора. 
—Саша, все в порядку? — Він спитав це здивовано, без жодного натяку на жаль або сум. — Ти...засмучена. 
—Все добре. — Я усміхнулася і відпустила його руку. Неохоче, але відпустила. — Йди. Я залишусь тут, доки автобус не від'їде.
Віктор завмер. Ми дивилися один одному у вічі, та несподіванно він шмигнув до мене і поцілував. Я відкинулась назад і повисла в нього на руках. Той самий пристрасний поцілунок, вперемішку з болем. Болем перед довгою розлукою. Ні! Вона не буде довгою! Зовсім скоро ми зустрінемося! Треба вірити, і тоді точно здійсниться! Віра в хороше завжди допомагає!
—Коли зустрінемося? — спитала я, щойно ми завершили поцілунок.
—Не знаю, — тихо відповів Вітя.
—Я знаю. Скоро. Я в це вірю.
Він усміхнувся і цьомнув мене в чоло.
—Тоді і я вірю.
Він відпустив мене, взяв валізи і пішов до автобуса. Я стояла і спостерігала, як Віктор намагався запихнути валізу в багажний відсік, який вже був достатньо наповнений. Спостерігала, як він заходив всередину і сідав біля вікна, паралельно щось шукаючи в телефоні. 
Вітя прибрав смартфон і подивився в скло. Ми знову зустрілися поглядами. Я сумно усміхалася, бо для мене це досі було нестерпно — відпускати дорогу людину далеко і надовго. Це не відпустка і не канікули, які можуть тривати тиждень або два. Відрядження. Воно затягується на місяць, а то й на кілька років. Я коперсалася в своїх думках і бачила, як Вітя знову щось дивився в смартфоні і зрідка поглядав на мене.
Раптом мій телефон завібрував. Я подивилася на екран. Висвітилося добре знайоме мені і'мя. Я відповіла.
—Алло?
—Обіцяю дзвонити тобі кожен день, кожен вечір. 
Кисла посмішка зникла з мого обличчя. Її змінила щира і радісна. Я раділа. Раділа тому, що Віктор не хоче втрачати зі мною контакт. Що хоче якнайшвидше повернутися назад до мене. І до друзів. Можливо, навіть до батьків. Цікаво, як довго він з ними вже не спілкується? Якось не заходила розмова. 
—Спершу пообіцяй мені подзвонити, щойно поселишся в готель, — мовила я веселим голосом. Я намагалася не сумувати, і, здається, мені це трохи вдавалося. 
—Обіцяв кілька днів тому. — По тілу пробігли мурахи. Цей голос. Я його не чула раніше. У Віктора він зазвичай трохи високий і ніжний. А тепер він був якийсь тихий, також злегка високий, проте від нього віяло якось пристрастю. Не тим спокоєм, як завжди. Він загравав зі мною з автобуса? Я всміхнулася. А потім знову розкисла. До очей підкотили сльози.
—Щасливої дороги, — сказала я і завершила дзвінок. Віктор забрав телефон від вуха. Здивовано подивився на нього, потім на мене. Я хитнула головою, давши зрозуміти, що в мене більше нема сил говорити. Підкотила печаль, я захотіла плакати. Не можу стримуватися. 
Віктор встиг мені помахати рукою у вікні і відвернувся. Я повернулася і ще сильніше закуталась в пальто. Я плакала. Пішов сніг. Він сипав мені за комір, на голову і навіть в очі. Мені і своїх сліз достатньо, а тут ще на додачу вода з неба. 
Я добігла до машини, сіла на водійське сидіння і грюкнула за собою дверима. Мій «БМВ» повіз мене геть з вокзала додому. Мені не хотілося нікого бачити і чути. Хотілося зайти до кімнати, замкнутися в ній, взяти книгу і не виходити звідти тиждень, два, місяць, три. Стільки часу, скільки Віктора не буде у Підводному. На теорії наважитись відпустити людину, яку кохаєш — це просто, проте на практиці треба навчитися стримувати себе. Це досить боляче. За кілька хвилин до розлуки приходять і печаль, і паніка, і інші негативні емоції. Це найгірші відчуття.
Я рушила на максимально дозволеній швидкості в сторону дому. Не поїду сьогодні на роботу. Катя впорається разом з Юлею. Тобто з мамою. Юлі не буде. Сподіваюся, тато дасть собі раду сам на кухні. А мені що робити? Поїхати все ж із подругою в торговий центр?