Апогей

Розділ ІХ. Нові друзі

Я залишила машину в гаражі дому і зайшла в будинок. Несподівано для себе вдома знайшла Кирила. Він розбирав якісь коробки посеред вітальні. 
—Кіря?
—Ой, Саша! Привіт! —  Він підійшов до мене, і ми обійнялися. Чомусь мені ці обійми сподобалися, і я мимоволі усміхнулася. Ми відсторонилися один від одного. 
—А ти чому вдома? — поцікавилась я у Кирила.
—Міша сьогодні впорається і без мене. Роботи не так багато. Сказав, що сам зможе розібратися. То я й поїхав додому. — Від Кирила віяло неймовірним позитивом. Хоч і недовго його знаю, та вже переконалася, який він чудовий.
—Що це за коробки?
—Точно! Ти ж не знаєш! Дивися. — Він із посмішкою взяв найбільшу коробку і відкрив кришку. Всередині знаходились новорічна срібна мішура і великі сині ялинкові іграшки. 
—Такі гарні! — мовила я без іронії. 
—Зараз поїду в «Атмосферу». Хочу докупити ще іграшок і заодно знайду Каті подарунок на Новий Рік. 
—Вже знаєш, що шукати? 
—Вона вже довго дивиться на одну плойку для волосся.
—Плойку? Хіба її кучері не від природи? 
Кирило розсміявся. 
—Ні. Вона сама їх крутила всіма можливими способами. Взагалі в неї пряме волосся. Було. А потім вона захотіла його трохи змінити. Їй так навіть більше пасує. — Він ще сильніше усміхнувся від самої згадки про Катю. 
—Я піду в свою кімнату. Хочу перевдягнутися. 
—Поїдеш зі мною в торговий центр? 
Я завмерла. Не очікувала такого повороту. 
—Я думала сьогодні посидіти за книгою. Ще не дочитала «Мандрівний...»
Несподівано двері в будинок грюкнули, і всередину увірвався мій улюблений ураган білосніжних локонів. 
—Юлю, привіт! Яким вітром до нас? — з усмішкою привітав її Кирило. 
—Привіт, Кіря. Приїхала за цією красунею, — вона вказала рукою на мене. 
—За мною? — поцікавилась я з іронією.
—Ага. Катя сказала, що ти сумуватимеш, тому я сьогодні твоя особиста дзиґа на весь день. До речі, розкажи будь ласка, що сталося з тобою та Нікою? Що ви не поділили? 
Кирило глянув на мене скоса.
—Я маю лізти в це?
—Ні, Кіря, — утвердила я. — Все в порядку. Ми розберемося самі. 
—То як? Розкажеш мені? 
—Давай разом з Кирилом поїдемо в торговий центр? Він якраз збирався, правда?
Треба нав'язатися з ним, щоб уникнути розмови про Ніку хоч на деякий час. Не згадуватиму це зараз, та все одно згодом доведеться розповісти. 
—Саша, ти ж...
—Хотіла вирушити, та якось не наважувалася. Поки настрій є, треба збиратися. Піду швидко перевдягнуся. 
Я стрімголов увірвалася в кімнату і стала перебирати всі свої зимові речі. В результаті зупинилася на теплому рожевому светрі і латексних штанах. Востаннє глянула на себе в дзеркало і на автоматі підняла очі догори. 
На дзеркальній рамі зверху я прикріпила кілька фотографій зі мною і Віктором. Ми часом полюбляли робити селфі удвох, коли я залишалася у нього на ніч. Потім друкувала їх і давала кілька йому. В нього з'явилися вдома кілька рамок з нашими фото. А я їх повісила на дзеркало і на внутрішню сторону моєї шафи. На очі навернулись сльози. Лише кілька хвилин тому я тримала його за руку, а тепер він десь на шляху в Київ. А може вже й сів на поїзд. 
Так, треба зібратися з духом! Я витерла сльози і спустилася до Юлі і Кирила.
—Готова, подружко? — спитала Юля, подавши мені пальто. 
—Готова, — мовила я з натягнутою усмішкою. — Кіря, рушаймо.
Ми взяли мою машину, оскільки Катя увезла свою. Я з Юлею сіла назад, а Кирило взявся за кермо.  Їхали в тишині. Майже. Юля теревенила про успіхи на роботі, а нам з зятем доводилося підтримувати розмову. Нарешті ми доїхали до «Атмосфери» і зайшли всередину. Люди ходили натовпом туди-сюди, неначе сьогодні вихідний. Ми стояли недалеко біля ескалатора. Кирило звернувся до Юлі:
—То які плани? Куди підемо? Я хотів купити подарунок Каті. Мені треба в магазин техніки.
—Кирило, — втрутилася я, — ти можеш іти, куди тобі потрібно. Ми з Юлею погуляємо самі. 
—Впевнені?
—Абсолютно.
—Тоді добре. Зустрінемось десь годинки за дві? 
—Гаразд. Якщо що, ми на зв'язку. 
Кіря усміхнувся нам на прощання і завернув ліворуч в сторону медіа-маркету. Я ж рушила з місця і пішла, куди очі дивилися. Мені хотілося звикнутись з думкою, що Віктор поїхав надовго, і ми більше не підемо сюди гуляти просто так. Не підемо в кафе поїсти морозива (і чхати, що нам не потрібна людська їжа), не сходимо в кіно на якийсь дурний фільм, не купимо квитки на останні ряди, щоб пропустити весь сюжет і просто цілуватися, вбиваючи час. Нам це так подобалося. 
А тепер він далеко. І я не знаю, коли ми з ним зустрінемося найближчим часом. Дзвонити на відеозв'язок можна, ніхто не заперечує. Проте це зовсім інше. Ми побачились, поговорили і все. Ми не зможемо обійняти і відчути ніжні руки один одного, поцілуватися, посидіти на дивані удвох. Це навіювало сум. І знову очі мимоволі наповнилися сльозами. 
—Саша! — Юля добігла до мене і схопила за руку. — Ти куди змилася?
Я обернулась назад. Де ескалатор? Я оглянула магазини, що були поруч. Квітковий, кондитерська, «Зара» і перукарня. Ми зайшли вже досить далеко. 
—Саша? — знову почула я дзвінкий голос.
Та що таке? Я не можу в тиші подумати?! Хоча Юлю можна зрозуміти. Я її ігнорую, і теж була би незадоволена. Але і я маю право на тишу. Стоп! Я ж сама запропонувала їхати в торговий центр. А для чого? Гуляти?
—Пробач, але ти мене змусила. — Несподівано я побачила перед собою подругу з не дуже веселим обличчям. — Крамаренко, що з тобою?
О ні. Вона знову це сказала. Для чого?
—Хто б казав...Пилка. — Чорт! Це ж треба було таке ляпнути! Я швидко вибачилася перед подругою. — Ми ж домовилися не називати один одного прізвищами.
—Пробач, та ти мене спровокувала. — Юля взяла мене під руку, і ми пішли. — І нагадаю тобі, що прізвище в мене Пилів. 
Я усміхнулася, а потім розсміялася. 
—Ти чого?
—Нічого, — заливалася я. — Просто не могла його згадати. Сказала перше, що спало на думку.
—Смішно їй. Я образилася, — сказала награно подруга. Та через кілька секунд я чула, як вона теж сміялася. В такій компанії я вже встигла трошки заспокоїтися і розслабитися. Гарні думки полізли в голову. Скоро ми зустрінемось. Не будемо сумувати один за одним. 
—То як Віктора провела? В затори не потрапили? 
Посмішка відразу зникла з мого обличчя. Я знов розкисла. Здається, найближчим часом не потрібно піднімати цю тему. 
—Не потрапили, — мовила я на автоматі сухим і пустим голосом. Тут нічого не можна вдіяти. Така вже я особистість. 
Юля подивилась на мене трохи скептично.
—Ти довго будеш так сумувати? Такими темпами ти забудеш все найцікавіше.
Вона права. І Віктор говорив так само. 
—Я маю відволіктись. 
Я не помітила, як сказала це уголос. Подруга знову засяяла.
—Супер! Я знаю, як це організувати! — і вмить зникла з поля зору. 
Я залишилася на місці, склавши руки в кишенях пальто і попередньо розстебнувши його. Нудно так стояти. Я рушила в сторону і дійшла до кінця зали, де знаходилися скляні двері ще одного квіткового. За касою стояв гарний брюнет років двадцяти, стрижений під їжачка, а трохи далі ходив його колега схожого віку і теж із каштановим волоссям, але з більш пишною шевелюрою. Він міняв воду в вазоні із червоними трояндами. 
—Саша! Он ти де! — Я впізнаю цей веселий і дзвінкий голос із ста. Юля підбігла до мене і протягнула мені щось у руці. Придивившись, я побачила гонконгські вафлі. Такі самі ми їли з Віктором, коли зустрічались по неділях. На душі наче і добре, бо це дуже смачна штука! Та водночас сумно. Знову найменша дрібничка нагадує про нього.
—Ти чого? — все цікавилась подруга.
—Нічого, дякую. Я люблю такі. — Сказавши це, я спробувала відкусити вафлю. Мені це вдалося, але я замурзала носик морозивом. Юля ледь стримувала себе, щоб не засміятися з повним ротом. Я проковтнула перший шматочок і повернулась до неї. 
—Може перестанеш вже? — сказала я і засміялася з нею. З цією особою не можна не сміятися. І ображатися на неї довго теж не виходить.  Вона сама не сумує і іншим не дозволяє. За це я її і люблю. 
—Ой, ти до квіткового дійшла? — Юля побачила вивіску магазину. — В мене є ідея. 
Єдине, що мене лякає, так це фраза: «В мене є ідея» в будь-чиєму виконанні. Зазвичай нічим хорошим це не закінчувалося.
—Яка саме?
—Давай подивимось, що він із себе представляє! Заходь!
—Тобто?.. — Я не встигла нічого сказати. Юля почала мене штовхати в спину. 
Ми зайшли всередину, і раптом якась дивна мелодія програла на весь магазин. Скоріше за все, так попереджають продавців про нових клієнтів. Я почала розглядати різноманітні букети, як несподівано почула низький чоловічий голос: 
—Степане, нові люди прийшли. За замовленням. — Говорив хлопець із-за каси. Він щось шукав в комп'ютері і не звертав на нас ніякої уваги. 
—Перепрошую, — делікатно втрутилась я, — та ми нічого не замовляли.
—Тоді мій колега допоможе вам підібрати те, що вам потрібно. Він у цьому спеціаліст. Степане!
—Іду! — прозвучав ще один голос. Цього разу більш хлопчачий. До нас із холодильника вибіг той самий ще один брюнет. — Затримався. 
Він звернувся до нас. 
—Доброго дня. Чим можу вам допомогти? 
—У Вас такий цікавий колір очей. 
—Аммм... — Певно, я його трохи спантеличила. Він склав руки на грудях і похитав головою. — Дякую? Вони зелені. — Ага, із червоними прожилками. Лінзи носиш?
—Зізнаюся, Ваші очі теж...незвичайні.
Юля встала між нами, склавши руки.
—Чому стоїмо? — звернулася вона до нас обох. Не дуже ввічливо з її сторони. — Саша, будем шукати букетик, щоб звеселити тебе?
Хлопець відразу ж схаменувся.
—То ось що ви шукаєте! Чому віддаєте перевагу? Можу запропонувати гербери, або жовті і білі хризантеми...
Степан продовжував перебирати назви квітів, Юля заворожено його слухала, кусаючи вафлю, а я повернулася і глянула на касира. Він підняв голову, і я помітила деяку...схожість між нами. Його очі були гарні і золоті. Я збагнула, що вони були такими, як ми з Юлею. Не людьми. Вампірами.
—Я зараз вернусь, — звернулась я до подруги.
—Ти куди? — Я вже відійшла далеко від неї. Та й кричати через весь магазин не дуже хочеться. 
Каса вже переді мною. Я хотіла звернутися до касира, та раптом мою увагу привернув невеликий білий прямокутник на його сорочці. Це був бейджик з його іменем. Темно-синіми літерами було надруковано «Іван». В мене з'явилося досить цікаве відчуття. Наче я десь вже це бачила. Або чула. Звісно, мені ще не доводилося з ними познайомитись, проте..? Варто спобувати? 
—Іване?
Брюнет підняв голову і подивився на мене з цікавістю. Здається, він дуже сильно хотів дізнатися, звідки мені відомо його ім'я. А про бейджик, скоріше всього, забув. 
—Та-ак. Це я. — Його увагу привернула моя вафля, та він не сказав за неї ні слова. Я відкусила невеликий шматочок. 
—А твого друга звуть Степан, правильно?
—Точно..
Я усміхнулась на всі тридцять два. 
—Ви ті самі Іван і Степан? Друзі Віктора?
Іван тепер дивився на мене ще зацікаленіше. 
—Віктора Кравчука? 
—Так, його самого! — вигукнула я не сильно голосно.
—Вірно, це ми. А Ви для нього хто? Без сарказму, просто цікаво. 
—В нас все ніяк не виходило познайомитися. Я Саша, його дівчина. Він же розповідав про мене? 
Іван раптом стрепенувся. На його обличчі засяяла усмішка.
—Так точно? Це ти? Степане, ходи сюди! 
Він глянув кудись за мою спину і крикнув ще раз:
—Степане! — Його друг, скоріш за все, замріяний сам пр собі, оскільки до нього доводиться достукуватись. 
Та Степан, схоже, ніяк не реагував. Де він застряг? Я повернула голову і побачила Юлю, яка мило говорила про щось із Степаном. Вони обидва усміхалися, і, здавалося, подруга навіть засміялася. Я здивувалася, наскільки швидко вона вміє заводити дружбу з людьми. Друзями ми з нею ставали поступово, а тут вона за кілька хвилин знайшла спільну мову із зовсім незнайомою людиною.
—Юля! Ходи сюди, — крикнула я подрузі. На диво, вона зреагувала відразу. 
—Ідемо!
Вони зі Степаном направилися до нас з Іваном. Іван заговорив зі мною:
—В тебе краще виходить привертати увагу, — і усміхнувся. Я відповіла йому тим самим жестом. 
—Не сміши мене. Не були б вони так захоплені розмовою, то Степан би почув тебе. 
Степан підійшов до Івана і поклав руку йому на плече. Проте дивився він на мене.
—То ти і є та сама Саша, з якою Віктор зникає кожної ночі?
В горлі запершіло, а серце ніби хтось стиснув зсередини. Знову це відчуття. Проте я зуміла відкинути його кудись на задній план і продовжила усміхнено:
—Ага, я. А це моя найкраща подруга Юля. — Я обійняла її однією рукою.
—Я  тут подумав... — Степан раптом кудись змився, а через кілька хвилин повернувся із привабливим букетом пофарбованих синіх хризантем. 
—Ці квіти прекрасно пасують тобі, — і з сумним обличчям додав: — Волошок наразі немає. 
Я не стала заперечувати. 
—Мені подобається. Скільки з мене? — Я залізла в сумочку за гаманцем. 
Раптом мою руку хтось перехопив. Я підняла голову. Це був Іван. 
—Не треба. Це подарунок.
Я трохи зніяковіла. Це не зовсім правильно — перше, що спало на думку. Та і справді, це надто дорогий подарунок.
—Ні, я не можу. Це сильно дорого. Я ліпше куплю його. 
—Повір, не треба. Нам зі Степаном буде приємно, якщо ти приймеш його. Ти класна дівчина. Дай тебе порадувати.
—Звідки ти знаєш? Ти ж не був знайомий зі мною. 
Втрутився Степан:
—Зате Віктор тараторив про тебе майже кожен день. З його розмов ми й дійшли висновку, що ти хороша. Якщо нашому другу добре з тобою, то я впевнений, що й ми подружимося. Його друзі — це й мої друзі.
—Наші друзі, — піддакнув Іван. 
Мені стало приємно від цих слів. Я тепер без вагань прийняла подарунок. Мені завжди імпонувало, коли люди обґрунтовують свої іноді спонтанні рішення. 
—То які плани на сьогодні, красуні? — подав голос Степан.
—Ми їх ще не обмірковували. А у вас є якісь пропозиції? — заговорила Юля веселим голосом. 
—Є ідея...
Хлопці вирішили, що з нами треба познайомитися трохи ближче. Тому Іван сходив до дверей, замкнув їх і повісив табличку «Зачинено». Хлопець аргументував свій вчинок:
—Якраз настав час для обідньої перерви. Ми зі Степаном її, ясна річ, не робимо, але відпочити морально нам потрібно.
Ми зібрали свої речі і вийшли з новоспеченими друзями через чорний хід. Так, виявляється, і в торгових центрах є подібні речі. Ми з Юлею нарешті доїли свої вафлі. Я написала Кирилу, що ми з деким познайомилися і щоб він нас не губив. На що хлопець відповів, що буде, скоріш за все, ще довго стояти в черзі в медіа-маркеті. Іван запропонував сходити в парк. 
По дорозі ми вирішили потеревенити на всі можливі теми. Я не помітила, як ми розбились на пари. Моя подруга про щось захоплено говорила з новим знайомим, а Іван став розповідати мені про їхнє з другом життя. Захоплива історія, цікава. 
Виявилося, що їм обом по сто п'ятдесят як вампірам. Змінилися вони у двадцять два роки. Обидва росли в прийомній сім'ї, котра їх всією душею ненавиділа, ходили до школи. В шістнадцять втекли із дому і стали працювати, спершу орендували кімнату на двох, потім на зароблені гроші змогли зняти невеликий будиночок. А потім їх обох знайшов якийсь молодий підприємець. Але це він так представився. То був червоноокий вампір, який зробив їх собі подібними. Іван розповідав:
—Ми не хотіли цього. Ми просто бажали кращого життя: здобути освіту, мати гарну роботу, родину в кінці кінців. Але нас не спитали і змінили проти волі. Пам'ятаю його слова після того, як прокинулись: «Ви вільні, хлопці. Тепер весь світ біля ваших ніг. Уявіть, як винищуєте тих, хто зіпсував вам життя, живете, як і де хочете, годуєтесь, як хочете, будуєте власну імперію життя. У нас більше влади, ніж у людей. Ми можемо бути великими. Якщо захочемо.» Так і сказав. 
—І що ви зробили тоді? — стало цікаво мені. Юля і Степан плентались позаду, захоплено спілкуючись, і не чули нас з Іваном. 
—Ми повелись, стали жити, як він і говорив. Вбивали всіх, кого можна, навіть воювали, не щадили нікого. Харчувалися людьми і вважали це нормальним. Нормальним для нас. Ми знищили родину, яка нас, так би мовити, виростила. А ще ненавиділи людей. І це не лише через ту сім'ю. 
Ми ходили до школи і часто цікавились тим, чого не хотіли знати навіть дорослі. Вчителі хвалили нас, називали здібними. І ми були надто правильні: не порушувал правил, здавали наших хуліганів. Нас і не полюбили. Скажеш, що люди не можуть бути такими жорстокими, проте так було насправді. Інші хлопці цькували, обзивали мене і Степана, кілька разів дійшло до того, що нас удвох замкнули в класній кімнаті на цілу ніч. Нам було боляче, мене душила образа, інколи навіть ненависть, та я стискав їх глибоко в душі і не показував на людях. Ці самі слова розповідав мені і Степан. А вже по закінченню школи ми втекли. Далі ти знаєш. 
—Будучи вампірами, ви виплескували всі емоції, які накопичились за ваше людське життя? — спитала я. Мої руки тремтіли, в голові все переверталось. Невже людям і вампірам настільки притаманно...змінюватися?
—І це також. Ми відчували себе вільними, коли харчувалися, як хотіли і...вбивали. 
Іван так спокійно говорив про своє колишнє життя. Я навіть переживала, аби нас ніхто не почув. Та на таких делікатних моментах він завжди ставав тихішим, і жодна людина в парку не дізналася б, про що наша розмова. 
—Як же ви стали тим, ким є зараз?
На обличчі Івана заграла усмішка:
—Степан не змінився, як бачиш. Так і п'є кров людей. Але він харчується лише тими, хто присмерті. Тепер він ніколи не відніме життя в дитини або у дівчини, яка щойно почала жити. Вбивати ми справді перестали. 
Досить...жорстоко. Чи для вампірів це норма?
—А ти? Як перестав? 
—Ми...перестали. Обидва, майже водночас. Сталося те, що мало. Ми обоє закохалися. Це були дві подруги. Спершу ми зустрілися випадково на ринку. На той момент я і Степан торгували всілякими витребеньками для дому. Вони прийшли удвох. Такі гарні і веселі. І, що найстрашніше, такі запашні. Ми зі Степаном перестали думати. Нами скерували інстинкти. Ми захотіли випити їх і почали спостерігати за ними. Кожен із нас вирішив, за ким слідкуватиме. 
Та дівчина, яка мені сподобалась, була настільки мила і прекрасна, що я злякався. Злякався, що можу забрати життя у тої, хто заполонила мою душу, варто мені було на неї тільки поглянути. І я почав стримувати себе. Став пробувати тваринну кров. І мені сподобалося. Я перестав забирати людські життя. А потім вона кудись зникла. По деяких плітках казали, що вийшла заміж. Я навіть не знав її імені. Пам'ятаю лише її кучеряве чорне волосся і карі очі. 
Зі Степаном все трохи складніше. Він стримував себе, як міг. Йому це вдавалося. Та потім він дізнався від когось, що Лариса, та дівчина, котра подобалась йому, захворіла чимось смертельним. Він знайшов її будинок і застав якраз той самий момент. Як розповідав Степан, вона була в конвульсіях. Він зрозумів, що це вже кінець, і вирішив ослабити її страждання. Випив її.
Відтоді я не вбиваю, а Степан п'є лише тих, хто майже віджив своє. Щойно йому потрібна кров, бігає в сусідні міста і обшукує лікарні в пошуках...жертви. Він вважає це кращим, ніж обривати життя на його половині. 
Мене огорнув кокон страху. Несвідомого, без причини. 
—Це все?
—Так. 
Мене розривало зсередини. На очі навернулись сльози. 
—Ти плачеш?
—Ні. Я неначе пережила вашу історію. Ви зі Степаном мов одна невелика родина .
Іван усміхнувся. 
—Ми брати один для одного. Його почуття гумору і постійна підтримка — це такі важливі речі для мене. Зізнаюсь, дехто навіть думав, що ми — пара, але це ніколи не було так. 
І я раптом згадала Ніку. Вона, певно, чекає, коли я нарешті розтану. Та, скоріш за все, це вже сталося. Мені так захотілося підбігти до неї, сказати: «Сестро, я люблю тебе!». Від Івана зі Степаном відвернувся, здавалося, весь світ, і лише один в одному вони знаходили втіху. Так і ми з Нікою. Вона — перша і єдина, хто підтримав мене перший час, як моє життя змінилося. Вона була моїм провідником в новий світ. В кінці кінці, Ніка — моя сестра. Нерідна по крові, але душею.
—Іване? — трохи ніяково сзвернулася я до нього.
—Так?
—Ти...нагадав мені про декого. Ми з нею посварилися, і я не знала, як скоро її пробачу. Та думаю, вже час настав. Що би ти міг сказати...
Я раптом струсила головою. 
—Неправильно питаю. Спробую знову. Скажи, як би ти відреагував, якби твоя найрідніша людина тебе...недооцінила? Або якось образила? 
Іван мовив тихо:
—Не хочу вирішувати замість тебе, що робити, просто скажу те, що думаю. Я вважав, що не мав родини. Та коли ми залишилися удвох зі Степаном, ми зрозуміли, що більше, ніж друзі. Ми — брати, які завжди будуть поруч один з одним. І якось я подумав, що сталося, якби ми серйозно посварилися. Ми б не розмовляли кілька днів, або і всього лиш кілька годин. Я зрозумів, що не витримав би. Бо він моя сім'я. А сім'я — це той або ті, хто буде з тобою до кінця і не стане відмовляти тебе від твоїх цілей і бажань. Ті, хто стоятиме за тебе горою і пробачить тобі будь-які вибрики. Крім зради. Це непрощенно.