Апогей

Розділ ІІІ. Колір душі

—Вікторе!
Сніг зарипів під моїми ногами. Віктор стояв до мене спиною. Голова його була злегка похилена, через що невеликий чубчик прикривав очі. Та зненацька він обернувся до мене і розкинув руки для обіймів. Я стрибнула до нього. Його руки овивали мої плечі і талію. Ми простояли так кілька хвилин. Вітя перший перервав мертву тишину.
—Як минув день? — Той самий ніжний голос. Не дивлячись на те, що я відчула ревнощі з його сторони, він не подавав своєї...образи чи що?
—Так собі. Валентина Іванівна заходила зранку.
—Тут я не здивований, чому тобі було недобре. — Із його уст вилетіла легка насмішка.
—А потім ще й клієнт нагрубив. Той самий, який щойно був тут, коли Юля прийшла. Перед яким ти мене поцілував.
Віктор раптом трохи відсторонився від мене.
—Він сподобався Юлі?
Я знизала плечима.
—Схоже на те. Вона навіть взяла його номер.
—А тобі?
Я подивилася на Віктора з неприхованим подивом.
—Що?
—Тобі він сподобався? — Голос злегка напрягся. До чого такі питання?
—А чому питаєш? — поцікавилась я. Віктор теж не наривався на скандал, але йому важлива моя відповідь.
—Я, звісно, відчула, що ти ревнував, але чому цей нахаба має раптом мені сподобатись? Не мій типаж чоловіків.
—Давай відійдемо в сторону. Машини їздять, люди ходять. Не дуже хочеться бути в центрі уваги. — Ми трохи посунулись від дороги. Він відводить тему?
—Ходім до моєї машини, — запропонувала я. — Все одно поїду додому після нашої зустрічі.
Ми направились до мого БМВ. Трохи снігом засипало. Я дістала з багажника щітку і всього трьома замахами руки змела весь сніг. Раптом задзвеніли ключі. Стоп! Я ж їх не діставала! Я обернулася. Віктор стояв перед дверима переднього пасажирського сидіння і тримав ключі від машини. Він усміхнувся і кинув їх мені. Я схопила їх однією правою і відімкнула авто. Ми сіли.
—То він тобі не сподобався?
Розмова про Ігора продовжилась.
—Більше, ніж просто не сподобався. Я його майже зненавиділа. Мало того, що ледь не зламав нашу барну стійку, так іще й грубив і говорив крізь зуби. Ще й таким сухим голосом. Я не заслуговую такого. А Юля — тим більше. Боюсь, якщо він почне так з нею обходитись, то вона дуже скоро його залишить.
Я подивилась на Віктора. Він розглядав мене з деяким інтересом. Я злегка здригнулася. Цей погляд мені знайомий. Видно було, що Ігор його зовсім не цікавив. Він хотів бути зі мною...
—Віть, давай не тут. — Я засоромилася. Мої щоки налилися рум'янцем.
Він притиснувся своїм чолом до мого і прошепотів, дивлячись мені прямо в очі і усміхаючись:
—Сьогодні ти їдеш до мене. Ця ніч буде тільки наша.
—А як же твої...
—Іван і Степан полюють.
Я усміхнулася і кивнула в знак згоди.
—Але скажи мені ще дещо, — продовжив він.
—Що?
—Чому ти так його розглядала?
Мислила я недовго. Віктор має знати, що серед жителів Підводного з'явився ще один вампір.
—Він був сильний, коли ледь не пробив дошки на барній стійці. А ще носив зелені лінзи, приховуючи там червоні очі.
—Ти впевнена? — В голосі Віктора прозвучали чи то цікавість, чи то страх. Але здивування точно було.
—Ще й як. І найголовніше — я відчула його запах. Схоже на мигдаль. А ще його звуть Ігор. Це я від Юлі дізналася.
Я відсторонилася від Віктора. Тепер ми десь хвилини зо дві сиділи мовчки. Я завела двигун. Відвезу його до місця роботи.
—Знаєш, Саш, коли ти стала роздивлятись Ігора, я подумав, що ти до нього фліртуєш.
—Ти ревнував? — Я задала це питання з легкою усмішкою.
—Авжеш. Зустрічаєшся з одним, фліртуєш з другим. Як тут без ревнощів?
Я торкнулася вільною рукою долоні Віктора.
—Мене хвилює щастя подруги. Цей Ігор мене не цікавить зовсíм. В мене є ти. І більше мені нічого для щастя не треба.
Віктор усміхнувся і прилинув до мене. Ми знову зімкнулися в тому пристрасному поцілунку. Наші язики перепліталися, мені було гаряче від його холодного дихання. Я знаю, звучить дивно, та саме зараз я відчуваю щось подібне. Мені хочеться обвити руками його тіло і притягнути до себе. Потім повільно зняти з нього білий кашеміровий гольф, а тоді і брюки, потім роздягнутись самій і...
—Саш. — Віктор відсторонився і відкинувся на спинку сидіння. Він знову часто дихав, як в наш перший раз в мій день народження. Я швидко покинула свої пристрасні фантазії і, спробувавши отямитись, вхопилась за кермо. — Ми ж домовилися, що будемо сьогодні вночі у мене.
—Пробач. Просто ти так...
—Я знаю. І тобі подобається, як я цілуюсь.
Я вимовила на останні сили:
—Неймовірно.
Несподівано задзвенів смартфон. На екрані висвітилося «Ніка». Я відповіла:
—Алло?
—Привіт, Саша. Скажи, ти вже звільнилася? Я думала сьогодні з тобою посидіти, побалакати. — Голос у сестри був буденний, не схвильований. Про що це вона хоче поговорити? Про нас з Віктором? Ні, нн буду самовпевненою. Я і Вітя — єдина тема для пліток чи що?
—Я зараз з Віктором попрощаюся і приїду, додому. Тоді поспілкуємось, домовились?
Ніхто не відповів. Дивно.
—Алло? Нік? — крикнула я і глянула в телефон.
Екран був чорним. Кілька разів я ввімкнула і вимкнула смартфон. Точніше, намагалася це зробити. Вже другий місяць мій телефон працював лише наполовину.
—Все добре?
—Так. Забудь. Просто телефон старенький. Глючить не на жарт. Треба новий купувати.
Я хотіла завести машину, але раптом збагнула, що вона вже довгий час стоїть заведена. Я виїхала з парковки і звернулася до Віктора:
—Ну показуй. Де народжуються поліглоти?
Вітя усміхнувся.
—Поїхали. Так от, дивися... — Він став вказувати мені дорогу.
Ми їхали по невеличких вуличках і завертали майже не на кожному повороті. Але врешті решт доїхали. Я побачила високу будівлю синього кольору із дзеркальними стінами. Люди заходили і виходили. Всі були в зимових куртках або пальтах. Обідня перерва закінчилась, треба вертатись до роботи.
Я встала перед входом, і ми з Віктором вийшли. В зимовому пальто і в машині було неймовірно жарко, але зараз стало набагато приємніше через зимовий вітерець. Я побачила, що мій коханий стояв, розкинувши руки. Здається, що лише вампірам в радість зима.
—От би така чудова погода була щодня. Холодно, без сонця і людей майже немає.
Що не дивно, я була з ним згодна. Хоч і вампір я не так давно, та до людей мені вже не було ніякого діла. Їхнє життя з часом цікавило мене все менше і менше.
—То це тут навчають іноземним мовам?
—Ну, навчають не конкретно тут, але всі способи їх вивчення розробляються і обговорюються саме тут. І репетиторів радять також тут.
Віктор підійшов до мене і приобійняв за талію.
—Тобі подобається?
—Ще й питаєш! — вигукнула я здивовано. — Це шикарно! Особливо, коли займаєшся тим, що тобі подобається.
—А ось моя колега з Іспанії. — Вітя вказав на струнку смагляву дівчину років тридцяти. Вона була в темно-синьому пальто і в теплих чобітках на підборах. Дівчина повернулася, помітила нас і помахала рукою. Несподівано вона щось затараторила іспанською:
—Ола, Віктор! Контенто де верте, — це все, що я змогла розчути. Далі пішло щось нерозбірливе, але по інтонації я зрозуміла, що вона щось запитала.
—Ола, Аманда! — відповів Віктор. — Контенто де верте! Еста ес мі новіа Александра.
Ага, тобто він зараз мене представив своїй колезі. Так гарно він розмовляв іншою мовою! В процесі його голос наче ставав ще ніжніший. Може і мені почати вчити іспанську? Я усміхнулася.
—Ну все, я пішов. — Ми поцілувалися, і Віктор відразу ж зник десь у натовпі. Ми навіть не встигли обійнятися. І нехай, не востаннє бачимося. Для нього робота теж важлива.
Вдома я опинилася вже за двадцять хвилин. Двері відчинила своїм ключем. В персиковій вітальні було порожньо, але телевізор працював. Що нині показують? Новий «Холостяк»? Не для мене шоу, хоч і багато хто з мого оточення любили його. Я взяла пульт і перемкнула на кілька каналів вперед і назад. Утвердивши себе, що по телику нічого нормального немає, я увімкнула музичний канал. Хай хоч щось приємне грає.
—Ніка, ти вдома? — Мій вигук рознісся по всьому дому.
—Я тут!
Ніка спустилася з другого поверху і підскочила до мене з обіймами. Я обійняла її у відповідь.
—Привіт, сістер.
—Ти тут одна?
—Ага. Кирило і Міша звільняться ще нескоро. Мама ще попросила їх заїхати в супермаркет.
Я няла пальто і скинулаз себе светр. Я стала перед сестрою в білій майці і зимових джинсах. Ми піднялися вдвох в мою кімнату. Вероніка встигла мені розповісти щось про останні закупки і ще якісь бухгалтерські речі. Я не дуже в цьому розбиралася і не стала допитуватися подробиць. Сестра з таким захопленням зі мною розмовляла. Я раптом усвідомила, що не знаю всіх подробиць її нового життя.
—Слухай, Нік.
—Так?
—Розкажеш мені тепер, що сталося? Я знаю, що на тебе полювали Анна і її шайка після смерті Дениса. Як ти опинилась тут?
Ми зайшли в мою кімнату. Я дістала із шафи свій домашній сарафан в квіточку і перевдягнулась. Вероніка тяжко зітхнула і почала розповідати.
—Після того, як я змінилася, Дмитро відправив мене до Тані із Васею. Вважав, що поруч із сильними мирними вампірами мені буде безпечно. Але поїхати з Києва означало покинути Мішу. Я не змогла, надто любила його. На останній нашій зустрічі я вирішила його перетворити. В нас було побачення в парку, тоді було темно. Я попередила його, що буде трохи боляче і вкусила. Він прокинувся вже в Підводному.
Я злегка здивувалася.
—Поки Міша був у відключці, ви його, наче ляльку, перевезли в Підводне?
—Нам довелося. Перетворення — річ капризна. В фентезійних книгах пишуть, що цей процес займає всього добу, та це не так. Три дні. Цього часу вистачає, щоб вампірська сила і гарний самоконтроль остаточно укріпились в тілі. Звісно, новонароджений може прокинутись і раніше, скажімо, через півтори доби або дві, проте тоді його складніше урівноважити. Він кричатиме і буде рипатись, якщо вчасно не зупинити його лють гіпнозом. Таких вампірів складно чомусь навчити, та це все ж можливо.
Я слухала розповіді Вероніки. Часом я захоплювалася, а часом і дивувалася. Звідки вона знає так багато про вампірів? Їй всього лише рік із зайвим. Де вона встигла стільки всього взнати? Хоча є одна здогадка.
—Звідки ти знаєш так багато? Це бачили мама з татом?
Ніка усміхнулася.
—Ти... — О ні, будь ласка, не треба!
—Прошу. Тільки не кажи, що я здогадлива.
Сестра зніяковіла.
—Гаразд.
Погані в мене спогади асоціюються з цим словом.
—Дійсно, Таня і Василь багато бачили, і розповідали мені і Михайлу. Довелося відростити сталеві нерви, щоб слухати ці історії, а потім ще й приймати участь в битві. Звісно, я також скажу, що не знаю, звідки дізналась деякі історії.
Хотілося зараз накинутись на сестру з морем запитань щодо битви. Та потім я подумала, що не варто. І мені тяжко згадувати, що було, та їй теж нелегко. Вона ж не винна, що за нею женуться і хочуть знищити без вагомої причини, а лише заради помсти.
—Залишимо ці погані думки. — Я сіла на ліжко і коротко торкнулася руки Ніки. Скільки часу минуло з мого перетворення? П'ять місяців. А неначе ціла вічність. За такий короткий час Ніка стала мені дорогою людиною, як і Катя, Таня, Василь, Кирило, Міша. І Віктор. Хлопець мого серця.
Я схилила голову і охопила коліна руками. Мене загорнули емоції. Раптом я зрозуміла, що хочу бути з ним. Не зустрічатися і розходитися, як підліткові парочки, а бути поруч. Завжди. Нести йому любов, робити його щасливим. Я не той підліток, який був закоханий в хлопця через зовнішність. Тепер я кохала Віктора по-справжньому. Чорно-білий стиль, харизма, його чорне, як вугілля, волосся, ангельська усмішка — все це ніщо, якби не його характер. Серйозний і водночас веселий і товариський, мирний і в той же час готовий звернути ворогам шию заради...мене. Саме це називається коханням? Сприйняття тебе справжнього, з усіма плюсами і мінусами?
—Саш, в твоїй душі не лишилося нічого фіолетового.
Я завмерла. Ніка застала мене цією фразою зненацька. Що означають ці слова? Моя душа фіолетова? З яких пір душі кольорові?
—Поясни? — попросила я. Меня дійсно було важливо знати, що моя сестра знає, про що каже. Або хоча б не з'їхала з глузду.
Ніка підсіла до мене ближче.
—Ти ж знаєш, що я отримала, коли перетворилась на вампіра?
—Твій дар — бачити людей наскрізь.
—Точно. Я бачу сильні і слабкі сторони людини, в кого який рід діяльності, чужі переживання і, як це було з тобою, вампір ти чи ні. Але дещо я тобі ще не розповідала. Я бачу колір душі.
—Як це працює? — Я здивувалася, почувши таке. До сьогодні Ніка не казала, що вміє дещо подібне. І як це працює?
—От дивлюся я на тебе, і бачу, що від твоєї душі нічого фіолетового не лишилося. Твоя душа майже вся червона.
Я повірила Ніці кілька секунд тому, та зараз вона так каже, наче хоче щось приховати. Чи мені лише здається?
—Ти так розповідаєш, що я все більше перестаю вірити в це. Що представляє із себе душа? Це коло, трикутник, якась посудина? Я трохи не розумію.
—Я не скажу тобі конкретно. Це скоріше схоже на пляму, яка постійно рухається, бо кольори душі зазвичай міняються. Твоя душа тепер вся червона, хоч і раніше половина її була фіолетова. Проте до того, як ти зустріла Віктора, вся твоя душа була повністю фіолетова.
Голова гуділа. Моя душа була фіолетового кольору? А тепер червоного? Що це таке? Що зі мною сталося і що означають ці кольори?
—Що більше я тебе слухаю, то все краще розумію, що я вже давно не людина. Бо у людському світі жодна жива душа мені б такого не сказала. — Вимовивши це, я засміялась. Вероніка теж не стримувала усмішку.
—Це складно пояснити, бо ти — не я. Я сама довго вчилася, доки намагалася взяти свій дар під контроль. Доки я розібралася, що до чого і навіщо, вже звикла. Вернімося до теми нашої розмови. Я вже сказала, що твоя душа стала червоною?
—Так, але чому «стала»? Вона була іншою до цього?
Ніка закинула ноги на ліжко і підсіла до мене ще ближче. Наші плечі стикнулися.
—Душа в тебе була фіолетова, як я зустріла тебе вперше. Та варто тобі було зустріти Віктора, і твоя душа почала мінятися. В тобі розгоралися нові почуття, відповідно змінився і колір душі.
Почуття. Це, мабуть, ключове слово.
—Хочеш сказати, що моя душа вся червона тепер, бо я — закохана?
Вероніка приобійняла мене.
—Не просто закохана. Ти кохаєш його. Закоханою можна бути в зовнішність і то тільки певний період часу. Ти ж дивишся і на характер, на людину цілком. Отже, ти кохаєш його всього. Із усіма недоліками. Скажи, що ти про нього думаєш?
Тут не треба було довго міркувати.
—Він щирий, відважний, серйозний, веселий. Ще він любить побути наодинці. В нього приваблива зовнішність.
—Цього вистачає, щоб кохати, правда?
Це питання мені не сподобалося. Що Ніка має на увазі? Так, я кохаю Віктора. Це вона зараз могла бачити, я думала про нього. Але що вона хотіла цим сказати? Я впевнена, що у Віктора душа теж червона.
—Ти права. Вона червона.
Ніка знову мене прочитала і все зрозуміла. Я і не сумнівалася, що Віктор кохає мене. Він не просто мій бойфренд. Він став сенсом мого існування. Справді, навіть знайшовши родину, я перші дні вважала, що не живу, а просто існую. З його появою, а точніше — з моментом, коли я його нарешті впізнала, щось в мені розквітло. Світ заграв новими фарбами, захотілися жити для когось, дарувати радість, робити щасливим. Кохати.
—А до цього його душа була..?
—Зелена. Чому я тобі все це розказала: я подумала, що тобі варто знати, що відбувається між тобою і Віктором. А ти вже сама вирішуй, які у нього наміри щодо тебе.
Сказавши це, Ніка піднялася з ліжка і вийшла з кімнати. Останнє, що я побачила, як вона мені підморгнула, усміхаючись. Я подивилася на годинник. Вже, мабуть, можна збиратись до Віті. Хоча ще трохи рано. Проте ж нічого не буде, якщо я приїду раніше? Йому це навіть подобається.
Я підскочила до шафи і дістала звідти найкращий свій набір сексуальної спідньої білизни. Одягнувши зверху свою білу в'язану сукню, я спустилася вниз. Двері в будинок відчинилися, зайшли Міша і Кирило. В руках обидва тримали великі пакети. До них швидко вибігла Вероніка з-під сходів. Білизну прати ставила? Міша загорнув її в обійми і поцілував.
—Привіт, Саша! — Кирило обійняв мене, коли я підійшла ближче.
—Привіт. Все купили, що мама казала?
—Все і навіть більше. А ти куди? Та ще й така сексуальна!
—Подобається? — Я покрутилася. Щойно я стала на місце, то побачила, як Кирилу Міша дає гарний запотиличник.
—Ти тепер будеш загравати до чужої дівчини? — Я почула насмішку в його голосі. Він грається, нічого більше.
—Та ні, я просто... — Кирило, схоже, злякався, що Катя взнає.
—Заспокойся. — Я поклала руку йому на плече. — Катя від мене і від нас трьох нічого не дізнається. Крім того, ніхто ні з ким не загравав. Просто зробили комплімент.
Я взяла своє пальто, сумочку і ключі від машини.
—Ну все, я побігла. Скажете батькам і Каті, що я у Віктора!
—Добре. До ранку! — попрощалися зі мною всі троє.
Я швиденько вибігла із дому, сіла за кермо і повернула ключі. Сьогодні нас з Віктором чекає прекрасна ніч!