Апогей

Розділ VI. Спогади

—Я покажу тобі. Але будь уважна і спробуй запам'ятати. 
—Запам'ятати що?.. — Я не доказала. Юля з вампірською швидкістю вчепилася руками в мої руки. 
Я спочатку не зрозуміла нічого, але потім щось сталося. Світ перед очима почав розпливатися, образ Юлі спершу помутнів, а потім і взагалі розтанув. Кухня за нею теж зникла. Темрява. Я злякалася. Темрява. Таке вже було. Миттю страх кудись зник. 
Раптом я побачила якісь рисунки. Дуже схоже на якусь школу. Вони ставали все чіткіші та реалістичніші. Бежеві стіни, старі білі двері. Багато дверей. Довгі широкі коридори і великі вікна з широкими підвіконнями. Це Київ!
Це Київ, а точніше — той універ, в якому ми з Юлею навчалася! Біля одного вікна я побачила двох дівчат. Одна мала гарні білі локони і голубі очі. Вона пила каву і паралельно говорила щось своїй співбесідниці. Друга мала довге, злегка підкручене каштанове волосся і сірі очі. Вона із цікавістю слухала подругу. В її руках також був стаканчик з гарячим напоєм. Я оглянула місце. Біля другого вікна від дверей з написом «Бібліотека» стояв великий фікус. Саме тут ми з Юлею чекали на пари і пили каву. Я зрозуміла, що дівчата біля вікна — це я та моя подруга. Несвідомо з'явилося бажання підійти до самої себе і заговорити. Та я не рухалась. Так і стояла, на додаток витягнувши руки перед собою. 
—Даруйте, дівчата! — До них...нас підійшов хлопець. Зачесаний брюнет, високий. Досить гарний. Стоп! Я знаю його. В голові знову проплили не дуже приємні спогади. Галявина, Лев і перелякане обличчя Іри перед смертю. Я все більше картаю себе через те, що вбила вампіра. Але те, що я побачила, перекрило все. 
—Не бажають такі красуні зіставити компанію такому гарному хлопцю, як я і випити кави в одному із найкращих кафе Хрещатика? — мовив Святослав з єхидною усмішкою. Ми з Юлею здивовано переглянулися і засміялися. Я відставила стаканчие з кавою і склала руки на грудях, а ініціативу заговорити зі Святославом перейняла Юля:
—Якщо так хочеш випендритися перед друзями своєю подружкою, то поклич Мілку Загорецьку. Вона така фіфа, що має більше шансів здивувати твоїх друзяк. — Ми засміялися. Святослав натягнув єхидну усмішку, розвернувся і пішов геть. 
—Хто це? — спитала я.
—Та ще якийсь третьокурсник. Я не знаю всіх. Але він не з нашого курсу. — Юля відпила трохи кави зі стаканчика. — Так от, розповідаю далі... 
Я не встигла почути й слова. Картинка знову поплила, а з нею і всі звуки змішалися в одну-єдину какофонію. Знову темрява, та ось почало щось просвічуватися. Я побачила вогники. Зорі в небі? І якісь тіні стояли, не рухаючись. Я впізнала це місто! Рідний Київ.
Якісь рухи привернули мою увагу. На даху якоїсь будівлі хлопець стояв над дівчиною і щось бубонів. Імла в очах зникла, і тепер я чітко бачила, хто над ким стояв. Гарний зачесаний блондин з ланцюгом на шиї і дівчина з русими локонами. Я впізнала Юлю і з жахом Лева. Його я менше всього хотіла зараз не те що бачити, а й згадувати. Тепер я розумію дар Юлі. Вона вміє показувати свої спогади іншим людям. Чи лише вампірам?
До них підійшли ще три тіні. Їх я впізнала теж, не дивлячись на те, що було досить темно. У вампірів відмінний зір. Аня стояла в самому кінці, а Іра і Святослав трималися за руки. 
—Ну як, Льова? — мовила Іра. 
—Та три дні вже лежить. Як треба. Набридло чекати. Коли нарешті?
—Ти ж знаєш, що треба почекати, аби перетворення пройшло повністю.
—Знаю, але ж...
Я помітила, як Іра непомітно штовхнула Лева ногою. Цікаво, звідки я знаю, що вона зробила це  саме так, аби ніхто не побачив? І непомітно для кого? Може для Святослава? Він стояв із кам'яним обличчям, наче нічого і не бачив, у той час як Аня прикрила рот долонею, щоб приховати свій сміх. 
—Знаю. Просто чекати вже набридло.
—А-А-А-А-А-А!!! — почувся крик. Я не злякалася. Крик був голосний, проте мені було начхати. Я все зрозуміла. Юля прокинулася. Перше, що я побачила в ній — червоні, наче налиті кров'ю, очі. Її білі локони неприродньо блищали, а шкіра стала блідою. З'явилася гримаса злості, через яку виднілися ікла новоспеченого вампіра. 
—Тихо, тихо. — Лев погладив Юлю по щоці. Сказати, що я була в шоці — не сказати нічого. Це він так хотів її заспокоїти? Вірогідніше всього. Не повірю, що такий демон, як Лев, запав би на мою подругу. 
—Хто ти? — сказала Юля з гнівом. Жодного натяку на здивування. Зверталась вона до Лева. Потім повернулася до Іри і Ані, яка вийшла вперед: —А ви хто такі? 
Тут її погляд зупинився на Святославі. Вона оскалилась сильніше і ринулась всім тілом на нього. Аня підбігла і схопила її за шкірку за мить до того, як Юля видряпала б Святославу очі. Здавалося, її взагалі не дивували і не цікавили ті сили, що в неї з'явилися. 
—Ти! Це ти на мене напав! Ти мене вкусив! Нащо?!
—Замовкни! Ти сама скоро дізнаєшся. — Святослав єхидно усміхнувся. 
Картинка знову поплила. Образи Юлі і проклятої четвірки вампірів, які зламали мені життя, розтанули. Знову темрява. Що більше Юля мені показувала, то більше я розуміла, що з цими чотирма було щось не так. Всі вони тримали якісь таємниці. Тепер мені хотілося розгадати їх усі. 
Тепер я була в квартирі. В її квартирі. У вітальні стояла симпатична жінка сорока семи років, а поруч із нею був чоловік, явно молодший. Я впізнала маму подруги і її вітчима. Вони були чимось налякані. Чи засмучені? Раптом перед очима промчалася Юля. Її я скрізь впізнаю. Вона бігала по квартирі і хапала руками все, що їй трапиться на шляху. Я придивилася. Хоча ні. Не все. Лише свої речі. Юля кидала все схоплене в сумку біля вхідних дверей.
—Юль, може, не поїдеш нікуди? — Мама була подавлена, судячи по голосу. 
—Ні, мам! — А от Юля, схоже, жадала зникнути з життя батьків. — Мені набридло! В Києві геть перспективи закінчилися. 
—І що ти хочеш зробити? — В розмову встрів вітчим. — Поїдеш до провінції?
—Та хоч би й так. Тут я лишатися не хочу. — Юля повернула голову до жінки. — Мам, ти лише нещодавно знову вийшла заміж. Ти маєш думати про власне щастя. Я вже доросла і зможу забезпечити себе всім необхідним. Я не хочу заважати розвитку ваших з Нестором подружніх відносин.
—Так а де ж ти житимеш?
—Деякий час у Саші. Ти її знаєш.
—Ти дійсно цього хочеш?
Юля вже стояла із сумкою перед дверима. Її обличчя було сумне і водночас впевнене.
—Дійсно, мам. Я хочу почати нове життя. І я знаю, що зможу. 
Вона відчинила двері і вийшла з квартири. Після цього перед очима все знову поплило.
Нова картинка. Якесь незнайоме мені місце. Схоже на звалище. Недалеко від мене стрибнула величезна тінь. Це знову Юля. Її очі були все ще червоні. Хоча за виром волосся цього майже не було видно. Вона витерла зі своїх губ кров. Певно, щойно повернулась з полювання. 
Вона труснула головою, і тут я побачила її обличчя, нещодавно прикрите хвилею волосся. Грізний оскал оголив білосніжні ікла, очі були наповнені злістю, а ніздрі роздувалися. Я зрозуміла, що так на неї повпливало те саме нове життя. Боже, а це ж могла бути я. Проте я обрала бути мирною, Юля ж не вибирала бути кривавою. 
Вона пройшлася мимо величезних залізяк і купи сміття і зупинилася біля якоїсь стіни. Нагадує  закинутий завод. Я не могла бути впевненою до кінця. По той бік стіни почулися голоси. Юля дійшла до її кінця і зупинилася. Здається, її цікавило те, що відбувалося за стіною. Я хотіла прислухатись, як картинка сама собою збільшилась, і переді мною сиділи в колі всі четверо. Іра тримала Святослава за руку, і той не був проти. Раптом Аня заговорила до нього своїм сухим, проте збентеженим голосом:
—Ти точно впевнений, що вона не гірша?
Святослав єхидно усміхнувся:
—Ти забуваєш, який в мене дар. 
Аня скривилася. 
—Не забуваю. Я просто не можу його зрозуміти! Я ж не знаходжуся в твоїй голові, як деякі. 
Деякі? Про кого вона?
—Та й не зрозумієш. Лише я знаю, як це працює, бо є його власником. 
—А якщо спробуєш нам пояснити? — мовила Іра солоденьким, як мед, голосом. Святослав припав своїми губами до її, і в наступну ж секунду відсторонився, бо в розмову встрів Лев:
—Ми вам, випадково, не заважаємо?!
Аня миттю приструнила його. 
—Не верещи!
Святослав знову заговорив:
—Я можу бачити потенціал.
—Що?! — Лев явно був у шоці від такої заяви.
—Я бачу в людях те, що вони ховають. Тих, ким вони могли б бути, якби захотіли. Їхні приховані таланти. 
—Ну і що ти побачив в тій білявці?
—Вона вміє розповідати про все, що бачила. Та ще й як! Одним дотиком!
—Тобто вона спілкується, просто тримаючи тебе за руку? — з подивом спитала Іра. 
—Щось на кшталт цього. Не скільки спілкується, скільки показує тобі свої спогади. Але уявіть собі, яка вона корисна! 
—Чим? — песимістично спитав Лев. Схоже, його взагалі не цікавила Юля як зброя проти...Ніки? Це вони мислять над нападом на мою родину? Ну...тоді ще не мою. 
—Ти й досі не зрозумів, Льова? Якби вона доповідала про все словами, то могла б випустити з поля зору якусь важливу деталь. І побачити її спогади — це така крута можливість дізнатися, що в неї відбувається в голові, та ще й у всіх подробицях, без упущень! Та навіть не про це. Бачили, як вона гарно нашу бойовничу подружку розгойдала? — Святослав повернув голову в сторону Ані. Вона ж відвернулася і сіла до нього спиною. 
—Я тоді не очікувала, що Юля так добре мене вдарить, — тим самим сухим голосом відповіла брюнетка. — Вона не схожа на інших новообернених. 
—Інші новообернені прокидаються через добу після укусу, а ця прокинулась аж через три. Та і в принципі, чому я дивуюся? Вампірам, як і людям, властиво бути різними, — піддакнула Іра.
—Зараз новачки прокидаються через три доби. Хоча може пощастити, що з'явиться хтось, хто захоче прокинутись раніше, — знову встріла Аня. — Згадай, коли ми перетворювали тебе. В дев'ятнадцятому столітті всі новоспечені прокидалися через три дні після укусу. Це і був їх мінус! Нам потрібні були неврівноважені, безжальні, ті, що жадали вбивати! Тоді вся Україна потопала в людській крові, у людських бездушних тілах. Вампіри воювали за все, що бачили: за територію, за людську кров, за можливість жити, не відмовляючи собі ні в чому. 
Лише через довгий період часу ми зрозуміли, що маємо завершити цю ворожнечу. Що маємо бути обережними. Та не дивлячись на це, ми не мали стримувати себе щодо крові! Якщо хтось дізнається про наше існування...
Далі я не почула нічого. Картинка поплила. Перед очима постала лише чорна димова завіса. Голова була повна нової інформації. Святослав навчався в нашому універі, а його дар — бачити приховані здібності? Юля пішла з дому, аргументувавши це тим, що Київ їй набрид і вона не хоче заважати розвитку особистого життя її мами? Юля вміє не тільки показувати спогади, а й гарно битися? Так багато питань. І так мало відповідей на них. І це якщо не думати. 
Несподівано я відчула, що стою на підлозі. Увесь час у спогадах Юлі я наче літала над землею, оскільки не відчувала, як стояла. Мої ноги наче жили своїм життям. Подруга стояла переді мною із сконцентрованим на моєму обличчі поглядом. Вона повільно для вампіра відпустила мою руку. В моїй голові тепер склався пазл.
—Святослав бачив наші приховані таланти у вампірському образі. Він знав, що ми були б дуже сильні, якби захотіли. Він вирішив нас перетворити, щоб потім,.. — я знайшла в собі сили вимовити ці слова, — помститися за Дениса і вбити Ніку, оскільки ми могли би бути дуже сильними. Спершу перетворюють мене, та я тікаю. Ніхто не знає, куди я зникла, і тому перетворюють тебе в якості запасного варіанту. Коли я починаю налагоджувати своє нове життя, ти, — я вказала пальцем на Юлю і остовпіла. 
Лише зараз до мене дійшло, що я розмишляю вголос. В цей момент мені як ніколи хотілось розплакатись. Я втекла з рідного міста і почала жити «нормально», тоді коли Юля боролася за право лишитися живою серед тих демонів, що хотіли напасти на мою, вже на той момент, сестру. Юля...я тоді справді про неї забула. Мені стало соромно. 
—Пробач. — Я знову заплакала, застогнала, а потім всхлипнула. Юля охопила моє обличчя руками.
—За що? — Її голос був щиро здивований. Здавалося, вона дійсно не розуміла, що я мала на увазі.
—За те, що втекла, не попередивши. За те, що не вберегла нас від напасті стати безсмертними. Та за все! — Я вже зірвалась на крик. Юля підійшла до мене впритул. Ну все, зараз вона скаже про мене все, що думає і лясне мене по щоці не один раз. Та замість цього вона обвила мене руками і скріпила їх у мене за спиною. Сказати, що я була в шоці — це не сказати нічого! 
—Чому ти мене обіймаєш? Хіба тебе не ранило все те, що...
—Ранило. Але я вже давно пробачила тобі. 
Мене здивувала така відповідь. 
—Як так? Я ж так винна перед тобою. Невже ти так просто..?
—Я не знаю, чи це збіг обставин, чи доля — все те, що сталося з тобою і мною. Я не знаю, наскільки ти винна переді мною, якщо брати до уваги все життя. Та одне я знаю точно: я не тримаю на тебе зла. Мені це не потрібно. Ти надто дорога мені, аби я витрачала час на пусті сварки. 
Наче камінь з душі впав. Я обійняла Юлю у відповідь. Тепер можна не хвилюватися, що я зламала їй життя. Я отримала прощення.
—Ти точно більше не злишся на мене?
Юля вскинула голову і подивилася мені у вічі. Вона була здивована і в той же час усміхнена. 
—Саш, тобі одного разу не вистачило? 
—Хочу бути впевнена на всі сто.
Пауза в кілька секунд. Цей момент я добре запам'ятала. Юля здивовано дивиться на мене. Я дивлюся на неї. А потім ми сміємося удвох. Годі! Все, що ми пережили, лишається в минулому. Не хочу це згадувати. 
Ми з Юлею провели залишок ночі удвох. За цей час я встигла налаштувати новенький смартфон і перенести весь список контактів. Згодом Юля розповіла мені, чому порвала стосунки з місцевим Антоном. Знала я таких хлопців, які були одержимі дівчатами. Таких називали аб'юзерами: тих, хто накручував дівчат, кажучи, що вони належать йому і нікому більше і їх ніхто більше не полюбить. Так сталося і з Антоном. 
Добре, що Юля порвала з ним відразу, як побачила його істинну сторону. Інакше дійшло б до бійки. І тут треба було б переживати за хлопця, бо ж подруга може і постояти за себе, і сама добряче дати. Звісно, можна було б стерти йому пам'ять за допомогою гіпнозу, але синці би після ударів лишилися.
Скоро ми забули про Антона і говорили в основному про минуле. Спогади — це єдине, що нам лишалося. Обговорювати майбутні плани нецікаво, принаймні з найліпшими друзями і в такій приємній атмосфері.
—А що у тебе з Віктором?
Я раптом застигла. Юля застала мене цим питанням зненацька. Я ж наче сказала, що такі бесіди в гарній компанії не для мене. Точно. Я ж не сказала цього вголос. 
—Тобто?
—Тобто які у вас плани? Так і будете зустрічатися чи одружитеся згодом? Я знаю, ви не так довго зустрічаєтеся, але і до цього були знайомі. Як хочете, щоб було далі. 
—Ще...не знаю. 
Серце зробило подвійне сальто. І тут я навіть не знаю чому: від страху майбутнього чи від бажання? Бажання зробити ці слова правдою?