Психопат та його бариста

19."Ти не завдаєш проблем"

Ранок Євгена починався чудово, адже матері стало краще, й вона вже готувала сніданок, для улюбленого сина. Невдовзі, порубок вже їхав на таксі до кав'ярні, аби заварити собі улюбленої кави. Він знав, що головний вхід ще закритий, тож одразу направився до чорного. Він заходить у середину, чуючи знайомий голос, який лунає з зали.

Спартак каже, що нічого не пам'ятає та цим викликає у голові Яновича купу питань. Здається його не помітили. Парубок опирається на стінку, складаючи руки на грудях.

—Що ти не пам'ятаєш?

Двоє, що тільки секунду вели діалог несподівано повертають голови, в сторону третього голосу. Вони точно цього не очікували. Суббота стояв спиною до Євгена, але відразу зрозумів, і повертатися не став. А от жінка, стараючись не показувати свою схвильованість вітається, та обіймаючи друга, розвертається обличчям до двох чоловіків.

—Я...Напевно піду.

Все ж коли Каміла, уходить, Суббота переводить погляд на друга, який, ніби телепортувався до нього.

—Ти все чув?

- Не все. Тільки фразу: "Я нічого не пам'ятаю". Щось сталось? Виглядаєш стурбованим.

Янович проходить до друга, вдивляючись у чуже обличчя.

—Ти вчора вчасно додому пішов? Я не бачив, щоб ти виходив з бару коли їхав звідти.

Здається, юнак підійшов у притул, але поки не торкаючись чужого тіла.

—Так, я пішов, тільки через десять хвилин. Грошей з собою не було, була лише карта. Тому мене й затримали, бо не знали що робити. Але закінчилось все добре, не хвилюйся.

Чоловік усміхається, та вже дивиться на Євгена. Він так близько, та відчуває, що тут не просто дружба. Ні, тут щось більше ніж дружба...Тільки от, Євген це признавати не хоче.

—Дідько, чому ти мені не сказав? Треба було провести тебе до таксі.

Янович розчаровано видихає, потираючи чоло.

—Спартак. Обіцяй, що дзвонитимеш кожен раз, як у тебе з'являтимуться проблеми.

Юнак вдивляється в чужі очі, беручи теплу руку Субботи. Будь-які торкання для Євгена були надприємними, тож той якось навіть не замислюючися про те, як міг відреагувати друг.

—Я не буду дзвонити тобі. Не хочу доставляти ще купу проблем... Ти взагалі чому тут?

Від торкань Суббота ледве не поплив, та все ж таки старався не дати виду. Усмішка не зникала з його обличчя, а руки зовсім не хотіли відпускати цю людину. Якби то не показати метелики, які вже переповнювали тіло - залишається загадкою для нашого Спартака.