Білий Кіт

Частина 5

Кіара просто стояла з жахом і не знала що робити. Вона розуміла, що вітчим її не відпустить і рано чи пізно, але їй доведеться повернутись додому. Вона все сильніше притискалася до друга, але розуміла, що так робити вічно вона не зможе, тому просто відпустила і відійшла на пів кроку назад.

- Нічого не зміниться ... - Прошепотіла та сама собі, практично здавшись своєму страху. Бажання звільнитися ставало все сильнішим, і в смерті вона почала бачити цю свободу.

Вітчим підійшов практично впритул. Дівчина обернулася до нього обличчям. Але побачила не його, а спину Вакаси, який стояв перед нею, прикриваючи собою, хоч ще кілька секунд тому його не було поряд.

- Дрібна ти невдячна погань! То ти ось так віддячуєш за все, що тобі було дано? Продаєшся якимось покидьком з вулиць і їх на батьків спрямовуєш? Скільки вони тобі платять? Тобі більше дати? Чи тобі вистачає і тілесних втіх? Хто ж із них кращий? Чи все й одразу? - почав кричати вітчим комбінуючи це зі сміхом від чого ставало моторошно, знову змахнувши ножем. Але оскільки перед ним стояв Вакаса, він зачепив його обличчя кінчиком леза. За що й відлетів назад від стусана хлопця.

- Тебе цікавити не повинно, що і коли вона з нами робить, старий. Якщо дає, то тебе це хвилювати не надто повинно. Головне, щоб тобі нічого не дала. - говорив якось розлючено Вакаса. Кіра явно не очікувала захисту від цієї особи.

- Я в тебе ніколи нічого не просила і тим більше не отримувала, окрім болю... Ти приперся до нашої оселі і знищив мою родину. За що я маю бути тобі вдячна? За приниження? Може, за синці? За весь той біль, який постійно змушує мене бажати зникнути з цього світу? ЗА ЩО ЧОРТ ВІЗЬМИ?! - По щоках дівчини покотилися сльози. Але вона намагалася стримувати тремтіння в голосі.

- Гей... І давно він тебе тероризує? А мовчала нахріна? Невже легше стає, коли ти жертва замість нього? Чи не любиш коли тебе жаліють? - запитував Вакаса, лише на одну мить подивившись на дівчину через плече.

- Давай потім по-задаєш їй запитання. - втрутився Шінічіро.

- А може, мені цікаво зараз.

- Вакаса.

- Та зрозумів, зрозумів. Не чіпаю я твою принцесу.

Не встигла Кіра і оком моргнути, як вітчим який тільки піднявся вже знову опинився на землі, а Вакаса, стоячи над ним, хихотів як псих, наче насолоджуючись тим, що може побити його і йому ніхто не скаже й слова.

- Я нічого не розумію. Чи він занадто слабкий, чи ти просто мізерна, мала. Я його тільки торкнув, а він вже впав.

- Це він у порівнянні з тобою слабкий. А так... Він просто божевільний... Для мене, він – пекло. Але ти з ним не жив... Тобі не збагнути.

- Та якби й жив, то він би вже ні. Я не любитель мазохізму. Вважаю за краще бути зверху.

- У мене... Є причини терпіти...

Вакаса побив чоловіка до напівсмерті, на обличчі не залишивши і міліметра живого місця, відфутболив ніж кудись подалі, щоб той його і знайти не зміг навіть якщо встане, потім повернувся до решти, ніби нічого і не сталося і став поряд з Кірою, ніби вивчаючи її вираз обличчя.

- Чи не дуже ти спокійний? Адже чоловіка побив...

- А ти що, така правильна? Ось це ось людиною вважаєш? Невже шкода стало?

- Та ні...

- От і добре. Бо якщо б я зараз у тобі розчарувався, було б проблематично.

Вакаса почав витирати з обличчя плями крові, які потрапили на нього коли він бив чоловіка кулаками, а Кіара автоматично потяглася до обличчя хлопця і рукавом своєї сорочки потерла його щоку.

- Ну, і що це означає? - Запитав посміюючись хлопець.

- Зовсім нічого.