Кохання з піску та болю

Розділ 1. Дамір

Минуле також має сліди і в цьому самому моменті.

Наш час. Дубай.

Моє тіло було обліплене дорогою тканиною, незважаючи на спекотне та палюче сонце. Дехто за столом сидів у дишдаші (одяг шейхів), коли мене ж душив чорний костюм. Сьогодні затвердження ескізів нового готелю, який маємо на меті побудувати. Багато архітекторів прагнули показати свій талант, щоб засвітитися у такого знаменитого Даміра Асгара. Моє обличчя впізнавали, хоча ненавидів фотографуватися. Своїми важкими очима розглядав можливі споруди, але вони одна за одною летіли зім'ятою кулькою в смітник. Люди розійшлися, бо голос був холодним, а пропозиції відхилені.

– Із таким успіхом ця справа не почнеться, – поруч ледь утримував свій сміх Таамир.

– Бо вони виглядають дешево та занадто примітивно, – я не міг укотре створити бізнес лише зі своїх ідей. 12 готелів були побудовані так, як було велено моїй фантазії.

– Аллаху, – прошепотів друг. Він був єдиною людиною, хто знав мене більше, ніж інші. Я не вмію дружити, спілкуватись або робити видимість звичайного хлопця. Моє народження було запланованим, а університети обрані, щойно батьки дізналися, що в них буде спадкоємець. Арабські Емірати перебували під керівництвом родини Асгар. Син найвпливовішого шейха не мав права на помилки, адже кожен крок дублювався в новинах.

– Це бісове лайно, – скидаю листки, а сам відкидаюся на спинку дорогого крісла. У двері швидко стукають, а потім з'являється Саміра – моя помічниця та сестра дружини.

– Даміре, тут ще один лист прийшов. Адреса Лос-Анджелеса. На пошті щось наплутали, тому щойно отримала, – від неї променями виходила доброта. Ірида, жінка, з якою створили «сім'ю», була її старшою сестрою. Ми з самого дитинства знали одне одного, адже наші батьки давно очікували цього союзу, але склалося трохи інакше.

– Дякую, Саміро, – злегка підняв куточок губ, а та кивнула у відповідь.

– Чарівниця Сем, – воркував Таамир. – Цей хлопець ніколи не подарує навіть найкрихітнішої усмішки, – піднімаю брову й уважно дивлюся на хлопця. Ми зовні навіть чимось схожі...

– Гарного дня, – швиденько втекла, коли великий конверт було покладено на стіл.

– Спасибі, – відповів, але сам уже розглядав дивний папір. Ця штучка не була білою, а мала аквамариновий колір. На ньому перепліталися дивні лінії, що лаконічно додавали вишуканості.