writer

14

Зимовий вітер огортає шкіру холодом та мурахами, а теплі руки зігрівають, вища постать закриває спину. Техьон спостерігає, як сніжинки кружляють у повітрі та вільним танцем опускаються на землю.

— Письменнику – кличе тихо його Чон, вустами злегка зачіпає вухо.

— М?– озивається та підіймає очі на парубка, що обіймає його.

— Ти ж кохаєш мене ? – Техьон злегка хихоче від цього, на його погляд, дурнуватого запитання, адже це очевидно, що так, він кохає.

— Звісно – щиро відповідає.

— Не дивлячись ні на що ?

— Не дивлячись ні на що – затверджує та запевнює, поки їхні вуста сплітаються у ніжному та гармонійному танці. Кохають так, що не відчувають власного пульсу.
А Чонгук ні рук, ні губ відірвати не може від Кіма, адже занадто багато спокуси у ньому. Він робить його слабким перед ним.

Їхнє кохання почалося з малого: просте знайомство, етап пізнавання один одного, а тоді спалах почуттів, що з очей іскри сипалися. Чим ближче вони, тим більше вони осліпленими ставали. Забувають про все, бачать лише один одного. Вони слабкі тим кохання, але лише цим готові вмирати.

                            ***
Скільки би Кім не старався та всеодно йому не виходить писати. Голова не те, що пуста, вона ніби не працює. Знову ж, персонажі прісні, як і репліки, адже немає цього з'єднання, Техьон не відчуває їх.
Шумно видихнув та сьорбнув гарячого чаю, гортає сторінки, щось шукає між папками та файлами, сподіваючись знайти чернетки з ідеями. Натикається на папку без назви та заходить туди, брови злегка сіпнулися, а очі прикуті до екрану – він не пам'ятає, що це за робота.

Пустий, зовсім не зацікавлений погляд пацієнта прикутий до вікна, а терапевт у свою чергу записує у бланк стан парубка, який скупо стискає губи.

— Що ж...– з видихом починає психотерапевт, помічаючи, як хлопчина повільно переводить погляд на нього. — Розповідай, як ти проживав всі ці дні – у кабінеті, де розставлені рослини, що не мають навіть цвіту, займають більше простору ніж сам робочий стіл.
Юнгі розтулив губи, вдумливо дивиться в очі лікарю, який чекає на відповідь, і закриває губи назад.

— Нічого нового, все, як зазвичай – стенув плечима та знову перевів погляд до вікна. Кім спостерігає за цим з легким роздратуванням, адже пацієнт ніяк не йде на контакт, а він вже стомлений від постійних думок, що варто допомагати не дивлячись ні на що.